А кінь, красивий кінь... - Сушинський Богдан

– Хлопчина як, питаю?

— Який ще "хлопчина", прости й помилуй? – одчайдушно, мовби спросоння, похитала головою медсестра.

— Ну, той, якому оце позавчора операцію... Худенький такий.

— Горіщак, чи що?

— Може, й Горіщак.

— То все ж таки: Горіщак, чи не Горіщак?

— Звідки я знаю: Горіщак — не Горіщак, м-би-га-га?! Хлопчина, кажу.

— У нас відділення таке – "дитяче". Старих ми тут, прости й помилуй, не тримаємо.

— Та благенький такий, ніби з хреста знятий...

— Якщо "з хреста", тоді Горіщак, — незворушно визнала медсестра, і тільки тепер старший конюх звернув увагу, що й сама вона – миршавенька та нікудишня, мов би з того ж таки хреста знята, м-би-га-га!

— То й що, як він там?..

— Як усі, котрі після операції, прости й помилуй. Батьки зараз біля нього. Ви ж йому хто такий будете?

— Я? – несподівано знітився старший конюх. – Я хто... я навідався, ось. Конюх я, старший...

— Хіба що ... "старший". З конюшні – та в лікарню, прости й помилуй. За версту тхне ...— Осудливо пройшлася медсестра поглядом по зашкарублих кирзових чоботах старшого конюха і, зневажливо підібгавши губи, процідила:

— До палати не можна. І взагалі, звільніть приміщення. Розводите тут, прости й помилуй, антисанітарію…

— Тільки тоді звільню, як оце передасте, — поклав перед нею на підвіконня напхану склянками з медом та сметаною, пачками з печивом і ще бозна чим, торбину. – А ще – ось це, — видобув із внутрішньої кишені згорнутий у сувій альбомний аркуш із малюнком.

Затиснувши течку під пахвою, медсестра розгорнула його, глянула, й на обличчі її ... вималювався невимовний жах.

— Це що за ... страховисько таке, прости й помилуй?!

— Де... страховисько? Це з моєї конюшні... кінь.

— Який же це кінь?! Хіба це кінь?! Це ж страшилка якась, прости й помилуй. Із мультиків.

— Хто "страшилка"? Хто "страшилка"?! – враз завівся старший конюх. — Сказав би я, хто тут страшилка, м-би-га-га! – Він вирвав із рук медсестри малюнок, вихопив із нагрудної кишеньки напіврозтрощену кулькову ручку і, приклавши полотно доморощеного Ван Гога до стіни, кострубатими буквами вивів: "Красивий кінь Мирка". – Ось так! – переможно глянув на медсестру. – І зараз же передай. А ні, то я сам передам!

Медсестра стенула плечима, глянула на малюнок, знову стенула ...

— То й що сказати, від кого... цей, прости й помилуй, шедевр?

— "Від кого, від кого"?! – вже не так грізно пробурчав старший конюх. — Твоє діло – передати. Хлопчина знатиме від кого! – І, рішуче відвернувшись, грузко, перевальцем попрямував до дверей. – "Страшилка, бач, із мультиків" ... Це ж хто, Мирка моя – страшилка? Теж мені красуня в халаті віднайшлася… м-би-га-га!

1981рік