Думки-мережанки (збірка) - Пчілка Олена

І погляд свій смутний
На світ той кинув він, у тузі похилився;
У всі́х притулок, — ві́н лиш самотни́й!.
.
Де́ прихили́тися?.. Із серця мимоволі
Зірвався жаль на божий суд тяжки́й:
"О, Боже сильний! Всі живуть в роздоллі,
Всі́м місце єсть, ніхто тут не чужий!

Лиш я́, чужи́нець всюди безприча́льний,—
Спитатись маю вік, як сирота!
Твій світ вели́к, притулок безпечальний
Невжеж не дасть мені рука свята?"..

--Всьому кінець! Порі́кувати пі́зно!…
Та й що́ ж робив ти? Де́ ти пробував,
Як світ ділили—Зевс покликнув грізно.
"З тобо́ю був!" – поет йому мовляв:

"Я о́ком у красі вели́ччя світово́го,
Я слу́хом — в го́моні небе́снім потопав!
І за хвилину щастя неземного
Земнеє все забув —— і все́ втеряв!.."

Ну, що ж! — мовляв Зевес: "я більше над земльою
Не ма́ю влади: все роздав,— поля́, ліса́;
Та коли хочеш ти,—іди́, живи зо мно́ю,
Нехай тобі отве́рті будуть—небеса́!"

*Нижчі й дукачі – убогі й багачі.

Дівчина з незна́ного краю
("Весна-красна")

До пастухів в убогім долі –
Прихо́дить з роком молодим,
Як в'ється жайворонок в полі.
Дівчи́на з видом чарівним

Не в до́лі тім вона вродилась,
Ніхто не віда, — звідки йде́,
І стежки, де б вона поділась,
Ніхто з людей тих не знайде́.

При їй – коханії хвилини,
У серці радість уграє́;
Але поважний вид дівчи́ни
Зближатись щиро не дає.

Несе́ дівчина о́воч, кві́ти, —
Що в іншім виросли краю:
В ясні́шім, щасливі́шім світі
Вони знайшли красу свою.

Ясни́ми ж кра́сними дара́ми
Всі́х наділя дівчи́на та:
Юна́к, чи ста́рець ве́тхий-дня́ми –
З дару́нком в хату поверта.

Та у гурті́ – коха́ну па́ру
Дівчи́на ду́хом пізнає́:
Їй добира найкра́щу да́ру,
Найкра́щу кві́тку подає!...

Іліада

Рвіте Гомерів вінок і лічіте батькі́в Іліади,
Вічної, красної пісні, —— а ма́ти у неї одна:
Ясно і стрійно рідни́й отой образ одбився, —
Образ нату́ри довічної в ди́вній, незмі́нній красі́!

Пігмаліон

Пігмаліон жив один в самоти́ні,
Шлюбу не брав, —— гордува́в він жінками;
Знаючи всю їх злочи́нність у світі,
Геть одвертавсь од нече́мної вдачі,
Котру натура вділила жіноцтву
По́статі дивні жіночі являлись –
В думці його, а живих він цурався.

Раз йому трапилось штучно зробити
З біло-ясно́ї слонової кості
По́стать дівчи́ни – напро́чуд хорошу:
Жінка вроди́тись такою не мо́же!-
Спо́внилось серце до тво́ру коха́нням.
Наче жива́я стояла дівчи́на,
Мов би хотіла вона ворухну́тись,-
Та соромливість спиняла від того;
Так майстрування скривалося хи́стом!

Сам своїй праці мистець здивувався!
Полум'ям дише до постаті теї,
Руку до твору свого прикладає,
Пильно гляди́ть і дознатися хоче,
Чи то слоновая кість, чи живеє
Тіло прекра́сне; —— цілує і дума,
Ніби дівчи́на верта́ цілування;
Дума, що ті́ло глядить він,-— боїться
Сині знаки́ натисну́ть на раме́нах;
Ре́чі прова́дить, пестли́ві, ласка́ві,
Та доноша́ розмаїті дарунки,
Любі дівчатам: ясні́ черепашки,
Рі́вні камі́нчики, пта́шки маленькі,
Кві́ти на тисячу барв і лілеї,
Пи́лки мальовані й сльози дітей Геліо́са.

В ша́ти вбирає дівчи́ну, у пе́рсні.
Дивні́ намиста кладе їй на груди.
Все подобає́! – й невбрана не менше
Га́рною тая дівчи́на здається.
По́стать кладе він на ліжко розкішне,
Все дорогим багреце́м мальова́не,
Ми́лою кличе, —— і білую шию,
(Наче б могла вона те почувати!)
Він опускає на по́стіль пухо́ву.

Свято прийшло Афродіти-богині,-
Їй же складалася честь на всім Кіпрі.
Падали враз молодії телиці,
В голову, білу як сніг той, затя́ті;
Пахощі гарні з престолів курились.
Давши посвя́ту свою, —— край престола
Пігмаліон став молитись несміло:
"Ви́, боги́ я́сні! – як все́ вам можли́во,
Хай мені буде за любу дружину", —
Мав він казать, — "ота ді́вчина кра́сна,
Ко́тру створив я зі слонової кості";
Тільки не зваживсь, промовив: "за жінку
Хай мені буде дівчина, подібна
Тій, що створив я" … Тоді Афродіта,
Бувши на тім урочи́стому свя́ті,
Ревне жадання його зрозуміла;
І на признаку сприяння богині
Тричі спалахнуло полум'я – й тричі
В гору знялося. – Додому вернувшись,
Зараз мисте́ць поспішає до неї,
По́статі милої: любо склонився,
Палко цілує – й здалось йому, ніби
Стали уста її теплі!... Рукою
Постать торкнув він і чує, що тверда
Кість та слоновая стала м'яко́ю,
Наче Гіметовий віск проти сонця.

З серцем тремтя́чим коханець пильнує!
Думає, — може, його почування
Зра́джують тільки́!... І ще́ раз рукою
К по́статі тій доторкнувся. О ща́стя!
Любе творе́ння – живе́! Затремті́ли
Жи́ли під пильною його рукою.-
Сла́вить богиню мисте́ць, величає
Дякує ревне: уже ж бо устами
Він доторкає до справжнього виду!

Те ж цілування дівчи́на спочула,
В ди́внім обличчі своїм зчервонілась
Очі несмілі до світла розкрила
І, — разом з небом, — коханця узріла!

В гості ж до неї, — як шлюб одбувала, —
Мила богиня сама завітала.
І як зросталися дев'ять ра́зів
Місяця роги у кружало повне,
Хлопчик Пафо́с народився в дружини,-
Йме́нням його ж величають же острів.

Калина
Народне примівля
"Чого ти, калино смутна́я"?
-Бо хлопця Іванка немає!-

Рясна калина стояла в га́ю,
Над тим блакитним струмочком з краю
Дощик весня́ний вона пивала,
В майовім сонці листя купала;

Влітку червоні мала корали,-
Так вони шату їй оздобля́ли!
Наче дівчи́на так чепурилась,
В дзе́ркало наче – у воду дивилась;
Вітер чесав їй довгії коси,
А очі мили дрібнії роси.

Біля струмочка, біля калини,
Дудку Іванко робив із вербини:
Жалібно, чу́ло грав він у неї
Біля калини красної теї.
Гра-виграває в дудку Іванка;
Голос по га́ю іде́ щоранку;
Калина листя зеле'не мала,
Наче дівчина хлопця вітала.

Але над осінь в труну вложили
Хлопця Іванка, в яму спустили.
Вже ж хлопець милий більше не ходить.
Бідна калина листячко ронить!
Ясні коралі кинула в воду,
Стратила з жалю красную вроду!...

Співець

Не співець, хто співа й поглядає.
Чи хто мову його вислуха́є.
Співець – то́й, хто к землі́ припада́є,
Тугу й радість для се́бе співає.

Не співець, хто з високої го́ри
Пишно стру́нить співецькую ліру:
Йому струни пошарпають бо́рви –
І не вчуєм величного спі́ву.

Співець – то́й, хто, припавши низенько,
Як поку́тар світо́вий і божий
Свої ра́дощі й сльози тихенько
На свою вбогу землю положе.

Бо з сліз гі́рких зійде́ і заквітне
Зі́лля гі́рке, що слабість корують,
Усміх станеться колосом житнім.
Що ону'ки живитися будуть.-

Борва – буревій.

На біблейські теми

Юдіта

Лунають су́рми, дзвінк музи́ки,
В великім війську радий всяк,
У перемі́гшім стані крики
Веселих, втішених вояк

То Олоферн святкує свято:
В остатнім бо́ю він здолав
Розбить Ізраїля —— й багато
В полон людей його́ забрав.

Між тим же людом плач, ридання,
Іде по полю гук тяжкий:
То жа́ль, на до́лю наріка́ння,
Кайданів брязкіт то важкий.

Рида Ізраїль плачем ре́вним,
Сум ватагі́в його пойняв, —-
Та що над їх народом кревним
Той ворог лютий го́ру взяв.

Та ще не вся тяжка́ наруга!
Чувати голос вістовці́в:
В їх мові йде́ печаль ще й друга
Ізра́їлю, —— приказ царів:

Нас Олоферн прислав узяти
Найкращу дівчину увас,--
Її одягнем в красні шати
І поведем у стан до нас:

Владарю буде наймиліша
Її до се́бе він візьме́,--
Нехай же встане найгарніша
І честь, їй суджену, прийме́!"

Знялось на о́дповідь стогнання
Між подоланих сіромах,
У гру́дях їх тяжке́ трива́ння,
Їм стиснув душу прикрий страх:

Невже ж із їх дівчат котора
На по́клик встане соромни́й?
Невже візьме́ її покора –
І те побачить люд рідни́й,

Як та вродли́виця-дівчи́на,
Ізра́їлів найкра́щий цвіт, —
О, нещасливая година! –
Піде́ у стан той самохі́ть?

Щоб з перемо́жцем уживати
Розко́шів лепських і утіх,
В залассі бридкім потопати,
Забувши лихо, горе їх,

Людей рідни́х?... О горе! Ста́лась
Лиха пригода соромна:
Тієї долі не злякалась
Дівчи́на красная одна.

Встає хорошая Юдіта,
Як крін розкішний гайовий;-
Отож вона дівочі лі́та,
Краси перво́цвіт дорогий

Нести охоча на поталу
Влада́рю хижому тому,
Що вготував собі забаву,
А їм зневагу і турму.

Убрання вбо́ге на Юдіті,
Та сяє дивная краса:
Їй плечі голії одкриті,
Її розпущена коса.

Розде́рті шати на дівчи́ні
З журби-печалі в день сумни́й;
Дарма! – вродли́виці дружині;
Дасть Олоферн убір други́й:

Її вберуть у плащаниці,
Затка́ні золотом-срібло́м,
В кошто́вні вдягнуть багряни́ці,
Положать в неї над чолом

Осяйні камні-самоцвіти,
І шию голую – кругом
Укриють перли; в ясні кві́ти
Вберуть Юдіту за столом,-

Де сльози гі'ркії дівочі
В вині пото́пить золотім,
Нудьгу забуде опівночі
Отам на бе́нкеті гучні́м.

Народ лютує: "Будь же кля́та
Душа зрадли́виці навік!
Проклята будь і тая хата,
І жінка тая й чоловік,

Що породили сю єхидну,
В годину злу́, на сором нам!"
Отак на ту Юдіту бідну
Ганьба́ сипну́ла!... Крик і гам…

Клене обра́жена сіро́ма;
Стоїть Юдіта серед всіх,-
Як ма́рмур, біла, нерухома,
Пала вогонь в оча́х сумни́х.

На що́ ж народу попускала
Картання кидать їй, докір?
Тож да́лі вголос промовляла,
Дала своїм речам простір:

Прощайте, ма́тері шанебні!
Мене ви тяжко не кляніть!
Ті залишіть слова ганебні,
Очей моїх ви не печіть!

Вам не суди́лось своїм ді́тям
На мене пальцем показать
Щоб і́м'ям, соромом укритим,
Навіки мали гордувать;

"Ви спогада́єте з своїми
Дітьми вродливими мене,
Та не дога́нами гірки́ми,-
Лихая слава та мине́!...

Прощайте, ви, батьки́ суво́рі!
Мені приніс остатній день
Не вті́ху, —— спі́лку в вашім го́рі,
Коли порубані у пень

Тут полягли брати ріднії
Під тя́жким ворога мечем,
Коли соло́дкії надії
Гірки́м змінилися плачем!

Зміню ж тепер убір жало́бний
На вбір веселий, дорогий:
Для того буде він знадо́бний,
Щоб звеселить мій люд рідни́й!

Мовчі́те ж ви, батьки суворі!
Мене Юдіту не кляні́ть!
Здобуду пі́льгу в вашім горі,
Ви звістки доброї пождіть!"

В наметі бре́нькіт , — славлять лі́ри
Там Олоферна на пиру,
І веселиться він без міри;
А на догоду ту йому

Зібра́но ска́рби всі розкі́шні,
Здобуті в бо́ях, на війні,
Години вла́дар має втішні,
Та хоче в ро́зкошах, в вині,

Знайти собі ту нагороду
За дні суту́жнії, тяжкі́,
Під час остатнього походу,-
За пра́ці всі свої важкі́.

Але найкраща нагорода
Йому Юдіта молода –
І подола́нного народу
Юначка гарная ота.

Од злота кращі її очі, —
Горять вони огнем ясни́м,
Як тії зорі в полуночі
Сіяють гоже перед ним;
Темніш булату вороного
Її розкішная коса, —
На їй камі́ння дорогого
Тремти́ть промі́ння, як роса;

Біліш од стягу войового,
Що вла́дар взяв, її рука, —
Вона ж із збана золотого
Вино іскристеє черпа.

І Олоферн красу пильнує,
Юдіти стан він обійма;
Утіха милая панує! –
Скінчи́всь бенке́т… Гостей нема…

В наметі тихо; навісни́й
Замовкли гу́ки – й навкруги́
Поснули міцно вартовії,
Остався вла́дар без слуги

В своїм зати́шші благовоннім
Вже місяць ви́соко підбивсь –
І понад табором тим сонним
Срібно́ю по́віддю розливсь.

І промінь в той намет зап'ятий,
Тає́мний, нишком зазирнув,
Де вла́дар, втіхою обнятий,
В розко́шах пе́стіння заснув.

Юдіта слухає… триває…
З тяжко́ї піхви гострий меч
Рука Юдіти добуває, —-
І покотилась важко з плеч

Глава поту́жного вла́даря.
Стоїть Юдіта, не тремти́ть
Отам в наметі господаря,-
Кривавий меч в руці держить!

"Займайсь! Займайсь, досвітня зоре!
Ти, сонце яснеє, вставай –
І ворогам засяй на горе:
Застогне вражий стан нехай!

Поникла слава їх химерна,
Свої справди́ла ж я слова:
Життя́ взяла я в Олоферна,-
Ось перемо́жця голова!

Ізраїль! Вбогая Юдіта
Йому себе не продала
Занапастила свої літа,
Для те́бе ж — по́мсту здобула!"

Пророк

Вели́к пророк! Вели́ке його слово –
Як дзвін воно лунає голосни́й!
Все плем'я рідне слухати готово
Натхне́нну мо́ву, гомін той дивни́й.

Пророк в громаді, наче кедр в діброві,
Здійма́ він високо своє чоло́,
І му́жі товпляться, і чорноброві
Жінки́ з дітьми́ малими вкруг його.

І по степу широкім розляглося
Казання ві́щого пророка-ватага́, —-
Тим словом кожне серце пройнялося,
Огонь палки́й по ду́шах пробіга.

"Ти, батьку наш!"–пророку люд гукає: –
"Ти – сві́тло я́снеє сліпи́м оча́м!
Пово́дар наш! —— Твоя рука вгада́є
Той шлях у край, одданий Богом нам.

В твоїх устах – сама Господня воля,
Твоя рука – правиця єсть свята!
Нехай же в ній спочине наша доля, —-
Благословенна чиста дума та!

Веди ж ти нас великим шля́хом правди!
З тобою ду́ші наші і серця́,
Тобі пребудем вірнії ми за́вжди,
Нехай святиться ввік година ця!"

Іде́ ж пророк на ту розмову к Богу,
Прова́дить же його прихильний люд, —-
Вкриває ві́ттям пальмовим дорогу,
Хвалу співа, гуде́ тимпа́нів гуд.

І сльози чу́лі полились в пророка.
Як на горі він став на самоті,
Там, на Синаю.