Думки-мережанки (збірка) - Пчілка Олена

Напевно не знала"!...
—Ах! Бачите вчора не мі́г я прибути!
Не можна було од прої́здки вминути:
Учора пак їздили ми на гулянку,
У ліс, — отуди, у Веселу полянку.
Ви знаєте добре її?—"О,звичайно!
Торік пак бували ми часто!... Нехай-но"...
— Там си́ла квіток тепер! Річ перервавши
Слабій, пан промовив— і, квітку доставши
З петли́ці, подав їй: от, на́те на спо́мин!—
А да́лі спини́в він безжу́рний свій го́мін
І пильно дививсь, як лежала слабая.

— Ну, як же ви маєтесь? Щось ви такая
Страше́нно змарні́ла зробились! — "Нічо́го"!...
Мовляла слаба: " а за те ви на мо́го
Сино́чка погляньте!... Іще ж не вида́ли!"...
І пану дитятко ми те показали.
Тремтіли в недужої руки—й очима
Впилась вона в гостя; здвигну́в він плечи́ма,
Склонивсь над дитя́м і промовив недба́йно:
— Ну, що́ ж там!... Кава́лочок м'я́са, звичайно!
На що́ тут дивитись!— і і́ншу розмову
Прова́дити став він, балакати знову.
А зго́дом уста́в і прощаться з слабою
Став гість. І поникла вона головою,—
Спиталася тільки: "коли ж знов до мене"?...
— Не знаю!... Прийду́, коли трапиться! Певне!—
Вклонився уві́чливо пан нам обоїм—
І тож попрощався він з нашим покоєм.

І ти́хо знов стало у нашій оселі…
Слабая сиділа на білій постелі,
Біліша од квітки маленької теї,
Що впала із рук на коліна до неї, —
Знайомого гаю первісточка біла,
Весняночка тая, пом'ята, змарніла…
— Приля́жте!— кажу я слабій. І тихенько
Лягла вона знову—й дитятко маленьке,
"Кава́лочок м'я́са" отой, пригорнула,
К стіні одвернулась, — неначе б заснула.
Та видно було як тремтіло те тіло,—
Важке́є рида́ння в йому клекоті́ло!

Хотіла я сло́во розва́ги сказати,
Та, гля́нувши, вийшла тихенько із хати…
З тих пір— як слабую в палату уводять,
"Одві́дини" ті в мене з думки не сходять!
Чого́ пак дістане по му́ках тих тя́жких?
Чи я́сного ща́стя,чи слі́з тільки ва́жких!...

З поеми "Козачка Олена"
І
Весна-красна

Віє ле́гким духом, вільним —
Прийшла ве́сна-кра́сна,
Із-за моря, з ластівка́ми,
Прилинула я́сна!

Забрині́ли стави-рі́ки
В берегах зелених,
Залуна́ли всі у́лоньки
Од спі́вів веселих.

Всміхається ясне сонце
У небі блакитнім
Хмаринонькам кучерявим,
Біленьким, лагідним;

Обізвався соловейко
У лузі, в ліщині,
Пограває козаченько
В сопілку дівчи́ні.

Сади ря́сні вишне́вії
Білим цвітом сяють,
Вишитими рукавцями
Дівчаточка мають.

"Будь здорова, челядонько! —
Мовить весна́-кра́сна.—
"Гуляй, радій, молоде́нька, —-
До́ки пора́ ща́сна"!..

ІІ
Цвіту зміна…

...Вже ж у любому куточку
Змінилося все!..
Он кучері з верби рясні
Вітерець несе —-
По узгір'ю на змокрілий
Холодний пісок;
Зажурився, засмутився
Унизу й ставок:--
Похмурую, невеселу
Думоньку гада,
І здіймається під вітром
Темная вода;
Хитаються очерети,
Ло́зи самотні́
Ро́нять в воду, наче сльози,
Листо́чки дрібні...
Все́ змінилося, дівчи́но,
Над осінь смутну́,
Все гадає враз з тобою
Ду́моньку одну́,--
Журливую, що не за́вжди
Со́нечко вграва́,
Що й воно́ таке зрадли́ве,
Як любі слова́!..

ІІІ
Осінь

Проминуло красне літо,
Мандрує за море;
Що́ кому подарувало —
Чи ра́дість, чи го́ре —
Байдуже́ йому за теє!
Хай пла́че нещасний,
Хай щасливий, радіючи,
Має у́сміх ясний...
Як мандрівець перехі́дний
Шатри́ще здіймає,
Так лі́течко, відходячи,
Рясний лист зриває!
А проте ж то, либонь, шко́да
Йому покидати
Стано́вище, у якому
Довелось тривати!
Кида літечко навколо
По́гляди журливі,
І зриваються у його
Зітха́ння тужливі...
І останньою красою
Дібро́ви пиша́ють,
І ба́рвами оста́тніми
Квітки' доцвіта́ють!

IV
Весілля

...У неділю для дівчи́ни
Сонце не зійшло:
Горе хма́рою сумно́ю
Світ оповило́!

Чутно пісню весільную,
Музи́ка гуде —
Милий, з іншою звінча́ний,
Од шлюбу іде́...

На весіллі збір весе́лий,
Ллється оковита,
Сидить дома дівчи́нонька,
Залізом прибита...

На весіллі вже долівка
Підківками збита,
У дівчи́ни хустиночка
Сльозами облита.

"Гра́й, музи́ко! Гра́й, трої́ста!
Шпа́рко, веселе́нько!
Ли́йтесь, сльози! Ли́йтесь, гі́ркі!
Не даві'ть серде́нька!.."

V
Хустина

Прилетіла зозуленька
Через ясний бір,
Завітала дівчи́нонька
До козака в двір.
"Здоров, милий,чорнобривий!
Чи мене пізнав?
Як з іншою повінчався,
То ще ж не стрівав!..
Та не схиляй головоньки —
Не кори́ть прийшла;
Була б до́вга та розмова —
Година ж мала́:
Уже стоїть осідланий
Твій кінь воронець,
Треба хутко знаходити
Розмові кінець...
Од'їжджаєш ти, козаче,
У непе́вну путь,
Може ж, тобі доведеться
І руки згорнуть!
То ж колишня твоя мила
Прощатись прийшла
Та гостинця на прощання
Тобі принесла:
Пам'ятаєш мережану
Хустину мою?
На весілля готувала —
Сього не втаю!
Не здала́ся хусти́ночка
На весілля нам;
Але ж тобі́ готувала,
Тобі і віддам!
Нехай здасться хустиночка
Не на те, щоб гнить,
А для слави козацької,
Сідельце укрить.
Добре ж твоє, козаченьку,
Серденько воліло,
Виступаєш з товариством
За святеє діло.
Хай господь тебе прова́дить
У тую дорогу,
Нехай доля над ворогом
Су'дить перемо́гу!
Коли ж будеш незрадли́вим, —-
Хай доля сприяє,
Нехай ща́стя ся хустина
Тобі привертає!
Повертайсь тоді додому
Із військом щасливо,
Хай розплете твоя жінка
Коникові гриву!..
Коли ж ділові святому
Зра́диш, козаче́ньку,
Хай натрапиш, вертаючись,
На злу́ доріже́ньку.
Хай тоді у чистім полі
Ти марно загинеш
І моєю хустиною
Собі руки вкриєш!
Пам'ятай же теє слово,
Що тут говорила,
Як прощатись приходила
Незві́нчана мила!"
По тій мові пішла з дво́ру.
Ти́хо біля хати,
Тільки чутно, як голо́сить
Жі́і'нка у кімна́ті...

На полі честі
(Посвята пам'яті А. С. К-ча, що поліг на війні 1876 года.)

На полі честі він лежав,
Де протекли річки́ криваві;
Уповні літ він помирав, —-
Та в повній, бездога́нній славі.
"Сестра" юна́ка молодого
Та милосердна узяла,
Втирала кров з чола блідого,
З сльозами річ к ньому зняла:
"Ти помираєш, чесний брате!
Спостигла смертная пора!
Твоя ж заплаче бідна мати,
Дружина мила, чи сестра.
Та скажуть рідним, що на полі
Чужім не марно згинув ти:
З крові твоєї —— щастя, долі,
Братерства виростуть цвіти!"

Влад – ру П. Н – ку

Пора чудо́вая! Навколо все пишає
У ро́зкошах, — і сад, і ниви, й гай!
Весела пташечка в гіллі́ немов питає:
Невже ж оцей для кого— сму́тний рай?...

Натури ж голоси́ весе́лі учуваю,
З'єднáні в гу́рт, я духом самотни́м,
І на життя безжу́рне споглядаю—
Журли́вим поглядом своїм смутни́м…

Сама́ собі… сама́!... моє близьке́ око́ло –
Дитячий гурт: як пташка та в гіллі,
Щебе́че він, провадив він навколо –
Своє́ життя, та кло́поти малі́.

Згада́йте ж ви мене, товаришу мій чулий,
Мене отут в моїй самотині́
Своє пришлі́те слово – й дух знебу́лий
Одра́дістю пожи́вите мені!

Згадайте у своїй околиці славутній,
Де Дніпр, наш рідний батько, протіка,
Де близько спочива кобзар наш незабутній, —
З'єднала душі нам його рука.

Як часто думкою прагне́нною вітаю,
При світлі зі́рок ясних, коло вас,-
Перо кладу, у вас порадоньки питаю
Про те, що двох однаково турбує нас.
1885 р. Мая 25, с Колодяжне

Скарби минулого

Давно́ написані листки́!...
Неначе зсо́хлії квітки́
Вони лежать у мене в скрині;
І в серця тихого святині
Я ними теж пак дорожу,--
Ті скарби мертві бережу!

Не треба б думки-жалібни́ці,
Однак часа́ми до сховни́ці
Іду́, дивлюсь, журюся я!
Лежить там молодість моя…
Он давні, школьнії листочки;
Чудні́ край буков завиточки
І візерунки на полях…
На неупи́нливих крила́х
Мину́ле за́здреє забрало
І десь дале́ко їх замчало –
Часи́ безжурнії оті
Як про́мінь я́сні, золоті!
А от пізні́шеє писання,--
Мої письменні починання…
І простодушні, і смутні́,
Здаються твори ті мені!
Писалось пи́льно… Думок рій,
Сріблястих та химерних мрій,
Снувавсь тоді!... І труд сквапли́вий
Тепер вкриває порох сиви́й!...

А ось і ли́сти, від близьки́х:
Від кре́вних, чи від душ рідни́х.
Вже інших авторів не ста́ло!...
Переглядаю я помало
Їх речі писані —— й дух мій
Немовби чує в мові тій
Далекий гомін замогильний,
До мене мов і та́м прихильний!
Самий папір мовля все зразу…
Ні, не пекучу серця вразу
Тепера чую й не яка
Мене гризе журба тяжка;
Нема того, що турбувало
Мені так душу, що збирало
До купи щі́лочки дрібні́
Знайомих рук близьки́х мені;
Спали́ти б можна ли́сти тії,
Як спопелі́ли ненавісні́ї
Колишні ра́дощі й жалі́,
З'єдна́ні з ли́стами. Та ні́
І се́ї в'язочки не кину
В огонь, мабуть і до загину!

Коли ж я буду умирать,
Усе́ на сві́ті покида́ть, —-
Тоді всі скарби я спалю:
Щоб ані ща́стя, ні жалю́
Мого́ байдужо не чіпа́ла
Рука чиясь, —— та не поклала
Десь на розпу́тті шляхові́м;
Щоб не дісталось нічиїм
Устам сміятися над тим,
Що для мене́ було святим!

Лежі́те ж давнії листки,
Життя змарнілії квітки,
Укриті пи́лом і журбо́ю!...
Ви ж умрете́, зовсім зо мно́ю!

ІІ
Переспіви

Ро́зділ світа

(Посвята Лесі Українці)

"Візьмі́те сві́т"! з висот надхмарних неба,
Свою скінчивши працю, Зевс прорі́к:
"Хай ко́жен ча́стку,— скілько йому треба,—
Візьме́ і нею вла́дає повік"!

Сказа́в! І тільки залунало слово, –
Все нарожденнеє, і ни́жчі й дукачі́*,
Старе́ й мале́ всі кинулись рапто́во,
На паювання світа біжучи!

Хто се́ла взяв, хто – ти́хії доли́ни,
Хто рі́ки бистрії, де вир кипить;
Поля́ й байра́ки, не́трі й крем'яни́ни—
Собі госпо́даря найшло́ все в ми́ть!

І після всіх, як ро́зділ вже скінчи́вся,
Прийшов поет.