З юних літ Марії - Ольга Кобилянська
- Але який препоганий! - додала нараз з афектованою відразою.- Як дідько. Я би ніколи не залюбилася в нім. Як іде - то суне,- а лице в нього остре, дуже вже погане...
Марія дивилася на неї уважно, а потім нараз піднялася з свого місця.
- Ні, не так,- сказала. Він не такий...
Сказавши це, встала і, прибравши незвичайно поважну, остру міну з притисненими устами, перейшлася поважно і штивно покоєм.
Товаришка сплеснула руками:
- Слухай... Їй-богу, цілком такий. Ти знаєш, що ти до нього подібна?
Марія перестала усміхатися. Напружилася нараз. В ній прокинулося щось строге, невмолиме і задрижало болісно. Не вірила...
* * *
Страшно як любила його.
Не було ночі, де не снився їй, а не було хвилини в дні, де б не думала про нього. І ніколи з ним не говорила. Лиш бачила його, як переходив біля їх хати, а часом стрічала в товаристві. Він ніколи до неї не зближався - і це їй не боліло. Багаті натури ніколи для себе нічого не жадають. Вони б лиш давали, давали й давали,- на те вони і багаті.
Коли бачила його вже здалека, мінилася, поважніла, лід обгортав її душу, і блідла, як полотно... Не тямилася, як минав біля неї і здоровив. А потім, коли минув вже, стогнала з болю.
Одного разу відвідала одна знайома сестру Марії. Говорилося про різне. Нараз, коли та знайома осталася з Марією сама, спитала:
- Слухай, Маріє, що з тобою і Якобом?
Вона закаменіла.
- А що би? - каже.
- Та нічого. Але я раз була у пані Н., там було значне товариство. І він був. Нараз він присів до мене - представ собі тоту честь! - він, що з дівчатами лиш так рідко балакає,- і питається: «Скажіть мені, пані, що це за дівчина - Марія?» А я почала тебе хвалити - Марієчко - бо хто б тебе не хвалив? А він каже далі: «Бо це мусить бути незвичайна дівчина. Я її цілком не знаю. Але в неї такі дивні очі... Боже мій... такі чудні... Знаєте, пані, такі, що бачуть геть, геть більше від звичайних людських. Вона мусить бути незвичайно інтелігентна». А коли я затягнула дальше розмову про тебе, сказав мені, що не може женитися, бо в нього мати єврейка і ніколи не згодилася б на це. А він, навпаки, з єврейкою ніколи не женився б.
Марія нічого не відповіла. Ув’яла. Потім цілу ніч плакала. Вдень - тонула в книжках або рисувала. І все його обличчя рисувала. І який би і не вийшов рисунок,- його обличчя. Вона все подібність між ним находила. Між ним і собою...
Але хутко рисування покинула. Воно стало їй нараз таким слабим і блідим проти того, що носила в душі своїй, що треба було мати щось сильнішого, щоб її вдоволило. Тоді вона взялася за перо - і ніколи вже більше не покидала його. Списувала стоси паперу. Не думала над тим, щоб стати якоюсь письменницею. Не розуміла того. В неї не було систематичної освіти, про літературу не мала ясного поняття. Знала лиш одно: їй хотілося писати - і писала. Описувала його і вигадувала преріжні події і акції. Про видання того всього не думала. Не знала, чому би мала те видавати.
Впрочім, їй було того всього встидно, і вона крила і ховалася з тим, як зі злочином. Не могла собі з тим ради дати, що було в ній,- і писала. Незамітно оставалась чимраз більше і більше від товаришок і ровесниць своїх на боці, а потім стала нараз вище від них. Замкнулася від них. Найрадше приятелювала з своєю учителькою - дамою незвичайної освіти і інтелігентною. З нею ходила до пізньої ночі на проходи. Раз хотіла їй висповідатися в своїм «злочині», але потім... замкнулася наново.
Боялася дотику чужої руки на ті місця і боялася тайного глуму. А коли бувала в товаристві, мала це все на думці, і воно паралізувало рухливість її душі, її дотепи і ясність. Ставала похмурою і неприязною, переставала усміхатись і тратила певність у собі.
Лиш хто її дуже добре знав і до кого мала вона велике довір'я,- той зазнав її велику ніжність і багатство почування...
Але не було багато в неї таких, що мала до них довір'я. Все боялася такої хвилі, що, мов невидимий набій, обрушиться в її душу і завдасть гіркого болю, і все зоружувалася проти тієї хвилі і замикалася...
Одного разу спинився повіз Якоба коло дому родичів Марії. Вона це забачила. Була полуднева пора в маю. Він візити складав і приїхав сюди. В першій хвилі пройняла її думка - утечу з хати. По всіх дверях розбіглись її заполохані очі. Куди? сюди? чи туди?.. Чи на там-той бік?.. Але мати, що не могла в першій хвилі вийти проти гостя, що мав от-от спинитись, наказала просити його в гостиний покій. Не було виходу, і Марія мусила запросити.
Він спинився в хаті, а вона стояла проти нього бліда як смерть. Потім попросила дальше. Він ішов мовчки за нею і щось говорив. Тихим, лагідним, спокійним голосом, аж доки мати не з'явилася. Як мати з'явилася, вона сиділа мовчки і гляділа на нього. Щось було в його обличчі, що пригадувало її себе. Щось в нім бракувало. Може, м'ягкості, може, що інше...
Потім пішов.
Ходила цілу днину як не своя і думала про нього. Хутко по тім снилось їй, що була в якімсь великім зеленім саду. Думала, як звичайно проходжуючись, про нього. Нараз вийшов він з якоїсь маленької, низької хати. В нього очі палали гнівом, прискали іскрами.
- Чого хочеш від мене? - спитав нетерпеливо.- Чого? Властиво чого?..
Вона не могла з наглого переляку відповісти... Дивилася на нього, хотіла щось відповісти, та він зник.
Незадовго по тім була на якімсь вечерку. Це було літом. В залі вікна широко поотворені, і можна було бачити, як гори знімались залісненими велетами до ясного неба, а зорі дрібніли, тремтячи на небесах. «Він гнівається на тебе,- сказала до себе.-
