Перемога - Довженко Олександр

Жива душа народна. Є кому стати з Богуном і з Байдою, є кому стать!

Хто ж це? Чий син? Звідки? Невідомо. Хто він був до війни? А хто його знає? Що любив — лани, сади, мости, заводи? Ніхто не знає. В штабах не відають дрібниць.

Прости, нащадок князя Святослава, капітан артилерії Василь Кравчина з Дніпропетровщини. Звідки? З Київщини. Чи з Чернігівщини. І трохи не агроном райзем-управи...

Він стояв на бугрі і дививсь у бінокль. Коли недобита німецька піхота ринулась в прорив, він змів її з лиця землі, але бій припинивсь ненадовго.

Не встигли його артилеристи перекурити, як уже горб затремтів під ним од ворожої артилерії, заклубивсь, як вулкан. Заревли над головою самольоти, а в далечині з-за горбів виповзали вже танки.

Кравчина кинувся в бліндаж.

— Якимаха?

— Да!

— Виходь з батареєю праворуч вперед!

— Так! Да!

— В долину виходь, у долину праворуч!— говорив капітан Кравчина по телефону Якимасі.— На тебе, Якимаха, зараз посунеться з-за горба танковий вал! Приймай добре!

— Да-а!..

— Не відступати до смерті! Передай ружейникам — я наказав...

— Да-а!

— ...Шинкаренко!

— Да!

— Поглядай на Якимаху!.. Га?.. До мене!

— Товаришу капітан...

— ...Дегтяренко?

— Да!

— Ну?

— Нічим дихати. Сильно накрило.

— Га?

— Притисло сильно!

— Чим?

— Бомбами.

— Бомбами?

— Да!

— Якими бомбами? ,

— Важкими.

— А ти яких захотів? Легеньких?— розсердився Кравчина.— Ти де сидиш? Де ти сидиш, я тебе питаю? На війні ти сидиш чи ні? Говори, де ти сидиш?

— Та на війні, а де ж, по-вашому, на стадіоні "Динамо" чи на весіллі, бодай вона трижди була згоріла, трясця її матері з такою війною!..

— Помовч... В чім діло?

— Поранений.

— Га?

— Руки нема. Ясно?., і ноги... і людей поранено. Ясно?

— Кавуна! Кавуна швидко!.. Кавун?

— Кавун!

— Батарея Дегтяренка виходить з ладу... Наказую бігом зайняти його позицію.

— Да!

— Стояти всмерть!

— Стою!

Великої сили авіабомба впала коло самого бліндажа капітана, за нею друга, третя. Бліндаж заваливсь. Кравчина виліз з нього чудом, як з могили.

— Кавун?

Старший сержант Іван Кавун з Запоріжжя не був у мирному житті ні професором, ні лікарем, ані інженером. Не був він, як можна вже догадатися по одному його чину й прізвищу, ні суддею, ні слідчим, ані завідуючим магазином. Він не годився на такі високі посади. Проте, як і всяка людина, він мав свій талант, і знайшов себе в ньому, і прославив у ньому себе і свій рід Кавунів з Запоріжжя. Він був воїн. Він був такий великий воїн, що його кілька разів ще змалку виганяли з запорізького комсомолу, а навіть батько часом остерігався його, знаючи по собі, які сили можуть таїтися в тихому Кавуновому роду.

Коли ж перед війною Івана взяли до війська і матері всіх дівчат дихнули нарешті спокійно, до Запоріжжя прибув несподівано лист з повідомленням про рішення його, Івана Кавуна, присвятити все своє життя обороні Батьківщини од ярма капіталізму і стати Героєм Радянського Союзу.

Ця звістка облетіла негайно все Запоріжжя, усі кутки, і коли старий Опанас Кавун, прийшовши з заводу, також довідався про таке рішення свого сина, він подивився на всіх, похитав головою і сказав:

— Ну що ж? Якщо вже, казав той, не годився наш Іван ні до якої роботи, нехай уже хоч в герої виходить, абощо. Давай, стара, вечеряти...

На війні Кавун жив одним бажанням — убити як можна більше ворогів. Це бажання ніколи не покидало його. Він воював не просто з наказу, він воював невпинно, щохвилини. Він був творцем війни, її найтоншим винахідником. Іноді він раптом стріляв із своєї пушки без команди. Це були найбільш разючі по несподіваних наслідках постріли. Він, так би мовити, був гарматним снайпером. Одного разу він сам-один відбив цілу німецьку атаку, спаливши з своєї пушки три танки і добрих півтори сотні чистокровних німців. Слава про Кавуна рознеслася далеко по всіх радянських країнах.

Уральські робочі прислали йому на фронт нову іменну пушку з кованим написом: "Славному Воїну, Герою Радянського Союзу Івану Кавуну Запорізькому". Іван подивився на пушку хазяйським оком, поляпав по ній долонею і сказав:

— Добра пушка. Тепер хай фріци стережуться.

Та, як говориться, навіть на сонці бувають плями. Була пляма і на Кавуні. У нього не було ненависті до німців. Він довго це приховував, але коли ця таємниця замучила його остаточно, коли він побачив у газетах, що таке священна ненависть, він не витримав і признався капітану:

— В мене, товаришу капітан, нема священної ненависті до німців, як це не дивно з мого боку як Героя Радянського Союзу. Але, зізнатися по правді, я більше ненавиджу своїх, коли вони де-небудь відступають. Тобто, ну прямо брав би на картеч, така в мене тоді неприємність. А німці що? Німці як німці. Б'ю навіть із задоволенням. Та ось коли я німців дійсно не люблю і не поважаю, так це коли їх женуть на мене в атаку в одних трусах і п'яних. Так мені тоді противно і гидко дивитися на це непотребство, ну прямо виходжу з себе. Так що мені робити, товаришу капітан, проінструктуйте?

— Нічого, Іван. Бий вже, як бив. Живі будемо, розберемося.

Капітан Кравчина не був теоретиком війни. Він теж був її практиком, виконавцем ненависті.

Тому для нього була зрозуміла і ненависть до своїх за дурні розпорядження, за необачність і за роз'їдаючу душу неорганізованість.

Він не просто ненавидів фашистів, як це буває в тилових людей. Він ненавидів їх невпинно, гостро й злісно. Він часом заздрив їм, як голодний ситому. Він заздрив їх успіхам і ладній чіткості їхніх бойових дій.

Артилеристів своїх він любив більш за все на світі.

— Кавун?

— Га!

— Стояти всмерть!

— Та чув уже! Стою,— сказав Кавун і тут же суворо звелів своїй батареї точно виконувати наказ капітана.— Тільки прошу без суєти,— додав від себе Кавун, коли батарея під сильним огнем стала на нову позицію.— Коли при мені ото суєта, я перестаю розуміти противника... Я презираю таку війну. Понятно?

— Да.

— Та не да, а точно. Понятно?

— Точно.

— От суєта... Ну давайте!

І Кавун плюнув у долоню, як добрий плотник.

Трудно знайти людину, від якої можна було б почути отакі розумні слова в такий час Інший на його місці забелькотів би вже чортзна-що, побачивши, як летить з-за пагорба велика тічка німецьких танків прямо на нього.

Танки грізно коливалися, мов кораблі на хвилях, стріляючи з ходу з гармат і кулеметів. За ними гуркотіли десантні причепи, густо набиті п'яними автоматниками. А на самих танках сиділо множество зеленкуватих фріців, вчепившись один в одного й за що попало, мов нужа. Грім і гуркіт потрясали все. Вся земля, все здригалося під тягарем залізного потоку. Страшні танки в наступі!

А Кавуну, здавалося, тільки того було й треба. Давно вже мріяв він саме про таку густу танкову атаку з такою багатою начинкою.

— Давай огонь!..— крикнув він раптом неймовірно гучним голосом і весь мов загорівся.

Спалахнули Кавунові хлопці од знайомого крику, кинулись до гармат. В одну мить нічого не стало чути. Чи було страшно? Який там страх, дихати було ніколи, ніколи оглянутись.

Час летів на танках, летіла смерть на секундах і життя. Все скоротилось, стислось і напружилось до краю, все буття. Гарматні обслуги метались левами в шаленому ритмі.

— Снаряд! Замок! Приціл! Огонь!

Від прямих ударів танки репались, і кидались угору, й горіли з причепами, як на страшному суді. Горіло залізо, десант, горіла сталь все ближче, ближче!..

— Тихо!..

Гармати стрибали, мов люті собаки, і гавкали, й вили, і метались в скаженому осатанінні...

Шалений огонь гніву й пристрасті битви надавав бійцям такої велетенської сили, що важкі гармати вертілися в їх руках, як іграшки.

Велетенським напруженням м'язів вони одкочували їх, повертали праворуч, вліво, підкочували вперед.

Вони були мокрі, як з води вилізли.

— Огонь... Огонь... Огонь...

Раптом по радіокоманді всі німецькі танки блискавично крутнулись праворуч і, передушивши немало своїх автоматників, кинулися на батарею Сіроштана.

Тоді Кавун швидко подав особливу коротку команду. Ударили тоді по танках з усіх гармат шрапнеллю та з кулеметів,— і мов вітром змело з танків весь десант, до одного німця, тільки його й бачили. Один лише німець злетів з танка живий. Загубивши розум, він кинувся вперед на батарею і підбіг аж до самого Кавуна з таким безглуздим сміхом, що Кавун перелякався:

— Тю, чорт тебе носить! Приберіть паскуду!

— Перемога! Перемога! Урра!— закричали Підтиченко, Косарик і Торохтій.

Але це ще не була перемога. З лівого боку, з-за коліна, через річку заходили вже бродом в обхід артилерії свіжі німецькі сили.

Та не вдалося німцям обдурити хитрим маневром славних артилеристів. Наказавши гаубичним батареям своїм перенести огонь на переправу, капітан Кравчина, мінометники Лобода Іван, Драгун Петро, Опанас Глек, Федорович Микита, Цимбал, Романченко, одчайдушні кулеметники й бомбометателі Таран, Головацький, Сотник, Муравин Степан, Чумаков, Нехода Петро, Ковтун Данило і множество других, що їх не можна вже було й розглядіти на льоту, все, що було найбистрішого, найгарячішого й найбезстрашні-шого при артилерії,— всі їздові, шофери, розвідники, телефоністи,— всі кинулись до річки. Кожний розумів, що означало загаятись тут хоч на мить. Німці були вже в воді.

Яка була річка! Яка була річка! Прекрасніша між усіма річками! Та сама, що перебродили її, бувало, в косовицю в селі дівчата з граблями, вилами, з білими сорочками в руках над головами, з чарівними піснями й сміхом...

Яка була радісна, незаймана річка...

її було вже не пізнати. Вона текла поругана, зґвалтована і засмічена ворогом. Вода кружляла в ній каламутна й кривава, з дохлою рибою, трупом Iх іншими останками страждань. Снаряди бовтались у воду й вибухали на дні, і з глибоких, тихих ям і затонів виринали жовто-білими черевами догори розпанахані величезні соми, сазани, щуки та інший згублений риб'ячий рід. Хиталися на кручах столітні дерева і падали в річку корінням догори.

Яка була річка! І бруд, і каламуть, і кров у річці, й смерть.

Це була вже не річка, сплав нечистот.

Літали зграї переляканих птахів над боєм. У хвилях повітря носило їх, як у тайфуні, й шпурляло вибухами на всі боки: вперед — назад, вперед — назад! Вони падали в нестямі на землю, шукаючи захисту в страшних людей.

Лисиці тремтіли в своїх смердючих лисячих норах.