Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

«Вона моя, во­на моя!» Тільки ці дві слові во­ру­ши­лись в йо­го в думці. Пор­ва­лась нит­ка йо­го ду­мок, і він тільки ніби чув, як в йо­го душі во­ру­шаться десь гли­бо­ко-гли­бо­ко двоє слів: «Во­на моя». І Са­ня лю­би­ла йо­го в той час і лю­би­ла щи­ро. Кра­са йо­го душі гля­ну­ла в той час че­рез йо­го темні очі, засвіти­лась в їх іскра­ми. Йо­го бліде ма­то­ве ли­це ста­ло свіжіше, ус­та чер­воні.

«Тепер я ста­ла тобі рідною ду­хом і ніко­ли од те­бе не ос­туп­люсь: ти мені до мислі, ти мені й до сер­ця», - по­ду­ма­ла Са­ня й за­бу­ла за усе на світі.

Усі сиділи мовч­ки. На­дя діво­чим по­чу­ван­ням і здо­га­дом втя­ми­ла той по­таємний про­цес, який по­чав­ся в мо­ло­дих ду­шах, і не посміла йо­го пе­ре­би­ва­ти своєю роз­мо­вою.

Вона ти­хе­сенько на­ли­ла чай і мовч­ки пос­та­ви­ла пе­ред Са­нею та Ко­маш­ком ста­ка­ни, не­на­че бо­ялась спо­ло­хать зо­лоті мрії, що ніби роєм ви­ли­ся в са­мо­му повітрі, як зо­ло­те ма­ре­во сон­ця. Ко­маш­ко зітхнув гли­бо­ко, не­на­че пе­ре­був дов­гий важ­кий час сво­го жит­тя, і по­чав ме­ханічно ко­ло­тить ло­жеч­кою чай.

- І хто б оце на­пи­сав оці по­гані лис­ти до ва­шо­го батька? - спи­тав він, гля­нув­ши на Са­ню.

- Якась не­доб­ра лю­ди­на, що мис­лить зло мені й вам. Я та На­дя вже тро­хи до­га­дуємось, хто на­пи­сав за нас ці лис­ти, - ска­за­ла Са­ня.

- І здається мені, не по­ми­ляємось, - обізва­лась Му­раш­ко­ва. - Мож­на на­пев­но ска­за­ти, що на­пи­сав лис­ти Фе­сен­ко.

- І я так ду­маю, - ска­зав Ко­маш­ко. - Фе­сен­ко лю­ди­на з черст­вим сер­цем, лю­ди­на з ма­теріальним пог­ля­дом на все. Це прав­ди­вий син мер­кан­тильно­го міста, а не по­етич­но­го ук­раїнсько­го се­ла; більше ніко­му не­ма ніяко­го інте­ре­су шко­ди­ти нам. Що ви за­подіяли йо­му ли­хо­го? - ска­зав він, обер­та­ючи очі до Сані.

Саня оповіла йо­му за вчо­раш­ню спо­тич­ку з Фе­сен­ком, як на гу­лянці Фе­сен­ко приз­нав­ся, що її лю­бить, але про сва­тан­ня не про­мо­вив і сло­веч­ка.

Комашко за­ре­го­тав­ся: він знав Фе­сен­кові но­ро­ви.

- Ото, ма­буть, зля­ка­лась ця про­но­за, як ви на­тяк­ну­ли за сва­тан­ня! Він сва­та­тись не ду­же-то ква­питься, а ко­ха­тись ла­ден з усіма гар­ни­ми пан­на­ми. Та­кий він на вда­чу зро­ду. Еге, ма­буть, аж ро­та роз­зя­вив, як ви на­тяк­ну­ли йо­му за це? - спи­тав Ко­маш­ко в Сані.

- Трохи не зомлів. Я ду­ма­ла, що він так і дре­ме­не в кущі та й схо­вається там, - ска­за­ла Са­ня.

- Ти, Са­ню, на­ля­ка­ла йо­го так, що він, ма­буть, вже більше не прий­де до вас, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Прийде! Як тільки не пе­рес­тав вас лю­би­ти, то до­ко­неч­но прий­де до вас. Йо­го честь пи­са­на на воді: вітер дмух­нув - і честь зник­ла! - ска­зав Ко­маш­ко. - Чи ви пак знаєте, що він оце не­дав­но сва­тав доч­ку од­но­го ба­га­то­го одесько­го куп­ця? Вліз у йо­го дім, по­хо­див дві неділі, а третього тиж­ня бах! та й да­вай сва­та­тись. Батько тільки очі витріщив, що він за дві неділі встиг так га­ря­че по­ко­ха­ти йо­го до­ню. Од Фе­сен­ка мож­на усього сподіва­тись. В йо­го го­ло­ва на­би­та вітром, а сер­це са­мо­надією на свою кра­су. Прий­шов, мов­ляв, та й побідив…

- Та не скрізь-бо побідив, а об­лиз­ня та­ки доб­ро­го впіймав, - ска­за­ла Му­раш­ко­ва.

- Знаєте що? Візьму я та пош­лю оці лис­ти по ад­ре­сові Фе­сен­ка, - ска­зав Ко­маш­ко. - Не­хай пок­ла­де їх на пам'ятку в свій до­ро­гий об­лицьова­ний зо­ло­том порт­фель.

- А справді пошліть! - ска­за­ла Са­ня. - Ото зди­вується, як діста­не з пош­ти свої мудрі ут­во­ри.

- Правда, цим ми йо­му не зав­го­ри­мо й йо­го не нав­чи­мо, але не­хай знає, що вовк ло­вить, але й вов­ка лов­лять, - ска­зав Ко­маш­ко.

Панни знай­шли кон­верт, уб­га­ли ту­ди обид­ва лис­ти, підпи­са­ли, що чи­та­ли, але в ре­дакцію не прий­ня­ли як не­потріб і вер­ну­ли ав­то­рові йо­го не­по­етичні й навіть безг­лузді ут­во­ри.

- Скажіть, будьте лас­каві, од чо­го в нас те­пер так ба­га­то роз­ве­лось та­ких нікчем­них лю­дей, як Фе­сен­ко? Яка то­му при­чи­на? Я не ди­ву­юсь, як бу­ва­ють та­ки­ми лю­де не­мо­лоді, по­тор­гані важ­ким жит­тям. Але ж Фе­сен­ко чо­ловік мо­ло­дий, а мо­лодість, та ще роз­ви­та й просвіче­на, бу­ває вже са­ма по своїй на­турі чес­ною, - ска­за­ла Са­ня до Ко­маш­ка.

- Багато при­чин то­му ли­ху, - ска­зав Ко­маш­ко. - Те­пер пішла де­мо­ралізація: скрізь па­нує нев­га­мо­ва­ний, навіже­ний по­тяг до по­жи­ви, до гро­шей, до со­лод­нечі жит­тя, до осо­ло­ди втіха­ми. І та де­мо­ралізація йде по­пе­ред усього звер­ху… Людська осо­бистість за­дав­ле­на і зу­мис­не при­би­та. Чес­них, ро­зум­них, роз­ви­тих лю­дей і не люб­лять і бо­яться, бо на злодієві шап­ка го­рить… По­га­них лю­дей не тільки не заг­нуз­ду­ють, а ще їм по­та­ку­ють, бо на­ту­ральна річ, що зло прик­ри­ває зло і ви­би­рає собі оруд­ни­ком зло. Скрізь па­нує в нас про­текція, а не ро­зум і прав­да. Вищі ро­зу­мові інте­ре­си за­нед­ба­но. Чес­но­го, прав­ди­во­го чо­ловіка не­на­ви­дять, зат­руть, замк­нуть, за­топ­чуть в грязь, бо скрізь те­пер пішли вго­ру темні си­ли. Чес­ний чо­ловік в наші ча­си по­ви­нен або мов­ча­ти і таїтись, або бу­ти го­то­вий на усе ли­хо.

- Я доб­ре знаю, - ска­за­ла Са­ня, гор­до підняв­ши свою ру­ся­ву го­ло­ву, - що Фе­сен­ки в наш час па­ну­ють, але й честь ще не вмер­ла…

- Не вмер­ла й ніко­ли, надісь, не вмре. Прав­да, як оли­ва, вип­ли­ве на­верх, - ска­зав Ко­маш­ко, вда­рив­ши ру­кою навідлі об стіл.

Сані спо­до­ба­лось йо­го зав­зят­тя, йо­го прав­ди­ва, щи­ра вда­ча. Во­на за­ди­ви­лась на йо­го блис­кучі очі, в кот­рих світив­ся ро­зум, світи­лась зав­зятість, і нез­чу­лась, як по­лю­би­ла йо­го очі.

Мурашкова тим ча­сом за­пе­ча­та­ла кон­верт і пос­ла­ла гор­нич­ну, щоб во­на вки­ну­ла лист в пош­то­ву скриньку.

- Це бу­дуть смачні бісквіти Фе­сен­кові до чаю, - ска­за­ла Са­ня всмішки.

- Нехай по­поїсть на здо­ров'я, - обізва­лась Му­раш­ко­ва.

Між мо­ло­ди­ми людьми пішла ве­се­ла роз­мо­ва. Сон­це низько спус­ти­лось і заг­ля­ну­ло в вікна че­рез ріденькі верхні гілки акацій та аб­ри­косів. По білій стіні роз­си­па­лись ніби зо­лоті краплі. Ро­же­вий од­лиск світу роз­лив­ся по всіх за­кут­ках ма­ленької ха­ти­ни. Мо­лоді лю­де роз­мов­ля­ли й не мог­ли на­го­во­ри­тись і тоді розійшлись, як над­ворі вже по­ночіло.

Впав си­зий ту­ман на мо­ре. Впа­ла чор­на ніч на зем­лю. Ви­си­па­лись зорі на небі. За мо­нас­ти­рем за­па­лав огонь на ма­яку й об­лив фан­тас­тич­ним м'яким од­лис­ком білу церк­ву, білі мо­нас­тирські стіни. Сон не брав Са­ню. Во­на од­чи­ни­ла вікно й сіла, спер­шись ліктем на одвірок, та ди­ви­лась на фан­тас­тич­ну кар­ти­ну півден­ної ночі. В од­чи­не­не вікно бу­ло вид­но ши­ро­ку яс­ну сму­гу на чор­но­му небі над да­ле­ким Оде­сом. А над тією яс­ною сму­гою ви­со­ко піднімав свою го­ло­ву ма­як над кру­чею й роз­ли­вав різкий світ в чор­но­му небі. Білий мо­нас­тир лиснів на чор­но­му фоні, ніби пля­ма, і в своїх не­яс­них тінях і сутінках