Володимир - Скляренко Семен

Широка, тиха, спокійна, вирвавшись з вузьких кам'яних берегів, котила тоді вона, допливаючи до старшого свого брата, Дніпра, води свої; тут, у гирлі її, після довгої подорожі з порогів завжди спочивали київські купці, заморські гості, на правому березі давно оселились, побудували свої городища мирні ординці — чорні клобуки.

Князь Володимир їхав на чолі дружини й милувався Россю, лугами, голубим бездонним небом, позад нього, стримуючи коней, вої закінчували пісню:

Гей у полі, полі гостинець темніє,

гостинець темніє, могила чорніє,

а на тій могилі та кості біліють...

Гей, та гей, та гей!!!

3

Але не тільки землю свою оглядав і прагнув захистити князь Володимир — він їхав туди, куди вело його серце.

Тепер, їдучи над берегами Росі, він згадував давню, останню розмову з батьком князем Святославом, що говорив йому:

— Запам'ятай, що мати твоя Малуша, Малка, — рабиня, але ніколи не соромся цього, сину, бо це не тавро, а любов і честь моя.

— Отче, де зараз мати моя Малуша? — запитав тоді Володимир.

Батько відповів:

— Малуша жила в селі Будутині, куди вислала її княгиня Ольга, і там народила тебе, я не міг повернути її, привезти до Києва, доки була жива княгиня... Але, помираючи, княгиня дозволила привезти її.

— Привези, дай мені матір, отче! — попросив тоді юний Володимир.

— Гаразд, сину, все зроблю, привезу твою матір, — пообіцяв князь Святослав.

А ще за кілька днів, прощаючись з сином на березі Почайни, князь Святослав сказав:

— Я шукав свою любов, а твою матір — Малушу, але не знайшов її. Прощай і пробач мені, батькові, сину!

Як давно-давно минув день, коли князь Святослав прощався з ним на березі Почайни; вітер надував вітрила на лодіях, що мали плисти до далекого Новгорода, на Горі іржали коні, князь Святослав збирався в останній похід до Дунаю.

І от після довгих літ князь Володимир, проминувши Родню й побувавши в Хмільній, Гуті, Межиріччі, виїхав з лісу, зупинив коня, побачив знову Рось, що билась у високих сірокам'яних берегах, долину, що стелилась праворуч, селище, яке розкинулось між скель, кучугур, гаїв.

Будутті! Саме таким і уявляв собі це княже село Володимир — кілька десятків хиж у долині, а вище від них, на пагорбі, два тереми, де, либонь, живуть посадник княжий і воєвода, десяток землянок ближче до Росі, стара, напіврозвалена хижа в кущиках над самою річкою, — все було в Будутині, як і в інших княжих селах.

Але це село було князю Володимиру миліше за всі, які він оглянув на далекому шляху від Києва, він радів, що нарешті опинився тут, хотів бачити кожен кущ, камінчик і навіть піщинку — десь тут жила, а може, й нині живе його мати, тут він сам уперше побачив світ, — боги, боги, як радісно і як разом з тим тужно було в цю годину князеві Володимиру!

Він поїхав ліворуч, до скелястого берега Росі, звідки міг бачити все навкруг, де після далекої дороги могла спочити й попасти коней дружина, де так хотів спочити й сам князь.

Уже вечоріло, на заході ще палахкотів багрянець, а на сході густо синіло небо, як завжди в такий час, тихо було навкруг, лист не ворушився на деревах, замовкли птахи, тільки переливалась і переливалась між скелями Рось, десь дзюркотіли в кручі потоки.

Князь зійшов з коня.

— Тут будемо й ночувати! — сказав він дружині.

Вої чимшвидше схоплювались з коней, поспішали до річки, обмивали порох з тіл, пускали в трави коней, незабаром на березі, відбиваючись у чорній глибині води, загоготіло вогнище.

Тільки князь Володимир не пішов до річки, сівши на камені, спер голову на руки, дивився, як швидко згасає багрянець на заході, а зі сходу насуває ніч. Ось низько над обрієм спалахнула велика промениста зоря.

Недалеко на стежці почулись важкі кроки — у вечірніх присмерках окреслились людські постаті, коли їх освітило проміння багаття, князь побачив двох старих, сивоусих, одягнутих у такі ж самі старі темні платна, з мечами біля пояса чоловіків.

— Чолом тобі, княже! — низько схилили вони перед ним свої голови.

— Добрий вечір, люди! — тепло відповів їм князь. — Хто єсте?

— Посадник Тедь, — озвався один із них — кощавий, з гострими вилицями, з дивно ясними, голубими, мабуть, очима.

— А я, княже, воєвода твій Радко, — глухим, застудженим голосом прохрипів другий — дуже високий, ще більш сухий, ніж Тедь, з сивими вусами, що сягали йому до пояса.

— Сідайте, мужі мої, — показав їм князь на каміння.

— Ми, княже, хотіли просити тебе заночувати в селі, в теремі, — винувато сказав Тедь.

— А чим, мужі мої, тут недобре? — посміхнувся Володимир. — Ляжемо на травиці, вкриємось небом, Рось нам ще й пісню заспіває... Любо мені тут, мужі мої...

— І справді любо, — тим самим винуватим, але сміливішим голосом сказав Тедь. — То, може, велиш принести воям твоїм і тобі, княже, їсти, випити?

— Спасибі, мужі, — сказав Володимир, — маємо що і їсти, і пити.

Тедь і Радко сіли на камінь напроти князя, розповіли про неврожаї, про ординців, що крадуть худобу в табунах.

Князь Володимир розповів їм, що думає насипати над Россю й далі полем аж до самого Києва вали, ставити тут, де Будутин, город. Тедь і Радко дуже зраділи.

— Це дуже добре, княже, так краще убережемо землю. Вої принесли князеві смаженої на вугіллі, нарізаної тонкими скибочками конини, що приємно пахла димком, хліба, корчагу з вином, він випив і закусив сам, почастував посадника й воєводу, що одразу розімліли.

— А живуть у Будутині свої, місцеві люди, — поцікавився князь, — чи є тут хтось і з Києва?

— Живемо, княже, багато літ однаково, ніби одним родом, — відповів посадник, — на князів працюємо, хтось гукне за Россю — кидаємо рала, беремо мечі, тут народились, тут нам і кончина. Із Києва-города ніхто не їде, та й кому, княже, охота сидіти тут, край землі.

Князь Володимир дивився на вечірницю, що висіла вже зовсім низько над обрієм, велика, малинова, опускалась у тумани.

— Тільки раз приїхала до нас з Києва жона, — згадуючи минуле, продовжив Тедь. — Давно, ой давно це було, княже, привезли її гридні, тут і стерегли її...

— Як звали цю жону? — дуже тихо і зовсім ніби байдуже запитав Володимир.

— Малуша, княже, — одразу пригадав Тедь. — Отут вона жила, в цій хижі у баби Желані, тут народила дитину.

Тедь показав на стару хижу в кущах, що розвалювалась, вростала в землю.

— А потім?

— Потім, княже, приїхали гридні й забрали в неї дитину.

— А жона?

— Померла Желань, — стискуючи голову, пригадував Тедь, — жона Малуша довго ще жила в хижі, а потім її й не стало.

— Померла?

Тедь довго не відповідав.

— Не знаю, княже, — глухо й з великим смутком закінчив Тедь. — Може, пішла з села, може, лежить десь під каменем у Росі, а тільки не стало її, хижа стоїть порожня, ми вже її не чіпаємо — дуже хороша була жона Малуша, дуже ми любили її.

На тім розмова й закінчилась. Тедь і Радко помітили, що князь Володимир сидить, низько схиливши голову на руки, він, либонь, стомився після дороги. Мужі встали, попрощались, пішли стежкою до села.

Але Володимир не спав, коли Тедь і Радко зникли, він підвів голову, подивився навкруг — на скелі над Россю, чорну воду, в якій відбивалось багаття, на хижу, що без дверей, із розваленим дахом, сірими стінами стояла між кущів, — і глибокий, невимовне важкий стогін вирвався з його грудей.

4

Рогніда думала про князя Володимира. Проминуло три місяці відтоді, як він був у Полотську, а вже звідти — через гінців посадника Путяти — прислала вона князеві Володимиру написану залізним вістрям на бересті грамоту.

"Я, княже мій Володимире, — писала Рогніда, — живу, як і раніше, в теремі отців, воєвода Путята добре дбає про мене, в усьому маю достаток. Єдине болить, що не відаю, як ти живеш, княже, дуже турбуюсь, бо ходиш, про землю дбаючи, під мечем... І не токмо про себе думаю, ношу під серцем твоє дитя, — і йому, і мені ти потрібний, княже. Напиши ж грамоту, хоч одно слово через гінця Путяти, може, легше мені буде тут, у лісах полотських..."

Прочитавши ці рядочки берестяної грамоти, Володимир випустив її з рук і довго сидів, дивлячись на вогонь свічі, що під подихом вітерця з вікна то схилявся набік, то круто підносився вгору.

Він пригадав ще одну ніч, коли свіча горіла в палаті у городі Полотську, коли горда дочка Регволда прийшла до нього, роззула, стала його жоною.

"Я тебе полюбила, княже, — говорила тоді Рогніда, — а ти подумай, дай мені вісточку з города Києва".

Він не міг досі дати цієї вісточки й знаходив для цього причини... Жорстока брань з Ярополком поглинала весь його час і сили, закінчилась брань, але почалися турботи про землю, із дружиною своєю князь Володимир об'їхав усе поле на схід і на полудень від Києва, що не ніч — спав у іншому теремі, хижі, а то й просто на землі, поклавши сідло в голови, — ні, він не міг у цей час думати про далекий Полотськ, не міг послати грамоти княгині Рогніді.

Проте чи тільки через це не послав князь Володимир грамоти, якої так ждала Рогніда? Все залишилось би так, як і в Полотську, закінчивши брань, він щиро, одверто написав би Рогніді: "Я жду тебе в городі Києві..."

Але князь Володимир не міг так написати, бо в життя мого увірвалось те, чого він не ждав і не шукав, — одна ніч, проведена в палаті Юлії, розірвала навпіл його душу.

За вікном висить повний місяць, шумить, затихає Гора, ось пройшли, гупаючи ногами, гридні, на столі горить, стікаючи воском, свіча, в промінні її видно берестяну грамоту, а от у переходах терема чути кроки, він пізнає їх, — це пройшла з сіней на верх княгиня Юлія, нині вранці у стравниці вона сказала, що хоче з ним говорити й ждатиме його вночі в своїй палаті.

Що ж, він піде зараз до неї. Князь Володимир довго дивиться на берестяну грамоту, що лежить на столі. "Напиши хоч одно слово, може, легше мені буде тут, у лісах полотських..." Він гасить свічу. Не сьогодні вночі писати йому відповідь Рогніді.

Якусь хвилину князь Володимир стоїть біля розчиненого вікна. На Горі тихо, десь на косах Дніпра несамовито кричать птахи, над обрієм і по всьому небу висять дуже великі мінливі зорі, знадвору лине задушливе, гаряче повітря, — скоро-скоро вже почнуться грози й дощі.

Він іде до дверей, відкриває їх, виходить у Золоту палату, на мить місячний промінь освітлює непокриту його голову, княжий знак, чуб, запалені очі, стиснуті в напрузі уста.

Десь у переходах нібито пролунали кроки.