Володимир - Скляренко Семен
Тут Пракседа зупиняється — досі, либонь, у палаті догоріла свіча, треба її змінити. А може, в княгині Юлії є ще якась надоба — грецька царівна вередлива, крий боже чимсь їй не догодити.
Пракседа не любить княгині Юлії — надто горда вона, ні в що ставила ключницю. Зараз, правда, все змінилось, Юлія тільки удовиця княжа, скоро князь Володимир, — і це чула Пракседа, — привезе собі жону Рогніду з города Полотська. Служила ключниця Юлії, прислужить ще й Рогніді, буде потреба — служитиме їм обом. Ключниця йде далі й далі в переходах терема.
Але що це?! Біля дверей світлиці Юлії вона зупиняється, завмирає, слухає, тулиться вухом до дверей.
І довго, напружено, намагаючись навіть не дихати, слухає, прикипівши до дверей, Пракседа. Вона чує — ось голос князя Володимира, ось голос Юлії... Тихо, знову голос Юлії, Ще раз голос Володимира, тихий шепіт обох...
Так минає багато хвилин, десь унизу, у сінях, чути тупіт і голоси. Вона відступає назад, іде в півтемряві переходами, повільно спускається в сіни, зовні спокійна, замислена, заклопотана, і сторожі, як і раніше, навіть не звертають на неї уваги. Ключниця, — так, мало хто замислюється над тим, що то за жінка ходить у темряві, тихо побрязкуючи ключами; декому здається, що це навіть не людина, а привид, який блукає й мусить блукати в княжому теремі. Такими й справді були ключниці київських князів — Ярина, а після неї Малуша, вони, як тіні, прийшли в терем, мов тіні, й пішли звідси, в рубах, убогі, ниці. Для кого вони жили? Для князів, їхніх дітей, онуків — тільки не для себе.
Ні, Пракседа не похожа на інших ключниць — на Ярину й Малушу. Зовні вона така, як і вони, убога, стара літами, адже служила ще княгині Ользі, пам'ятає юного Святослава, Володимира, коли він був немовлям, — все життя в княжому теремі, все життя для князів, як і Ярина, Малуша.
У Пракседи зовсім інша душа, вона дбає про князів, але не забуває й себе, стереже княже добро, але дбає й про власне і живе не в убогій хлівині, де колись поневірялась Ярина і де Малуша загубила свою молодість, ні, Пракседа має власний дім у саду за теремом княжим, в цьому домі є вже чимало всякого добра, в руках у неї ключі від княжих добр і власних.
Цієї ж ночі в її руки попав ключ, якого вона ніколи ще не мала...
8
Крізь розчинені вікна в переходах вливається свіже, насичене пахощами квітів повітря, в темному небі ще мерехтять, барвисте переливаються зорі, але далеко за Дніпром уже багряніє хмара, що повисла над самим обрієм, — скоро світанок.
Князь Володимир, що йде переходами терема, не чує пахощів тих трав, не бачить сяйва зірок, часто зупиняючись, він обережно ступає дерев'яними мостинами, зупиняється біля сходів, куди пробивається жовтаве світло з сіней, де чути тихі голоси гриднів, що там, унизу, розмовляють про свої справи.
Тихше, тихше, йому здається, що мостини гримлять під ногами, на сходах йому ввижається чиясь тінь, він виразно чує чиїсь кроки... Та ні, там нікого немає, ще крок, ще крок, відчинити двері.
Ось нарешті Золота палата. Князь відчиняє двері. Тихий скрип петель. Йому здається, що гримить весь терем. Двері зачинені, о, нарешті, тиша Золотої палати, ще одні двері — спочивальня, ложе...
Годину, якусь годину посидіти, заплющивши очі. У теремі тихо, князь Володимир один у спочивальні, треба подумати, збагнути, що сталось?
А сталось страшне. Тут, у теремі на Горі, де в сінях запеклася кров брата й не сходить з каменя слід від неї, він провів ніч з його жоною.
Вино! О ні, він був тверезий, пам'ятає кожне слово, яке йому сказала Юлія, твердо знає, що говорив сам.
Пристрасть, нестямний шал, ні, не те, бо і в час тризни, і тоді, коли пішов з гридниці, і навіть з Юлією в її палаті він був смутний і печальний, думав про загиблого брата Ярополка.
А може, це тільки лукавство, зваба темних сил світу? Яке ж лукавство; він ні на крихту не покривив душею, сказав усю правду про себе, і Юлія нібито ні з чим не крилась від нього, говорила правду про себе, благала захисту, ласки, теплого слова на одну тільки ніч...
Одна ніч! Так, людині часом здається, що в довгому житті одну ніч можна забути, жити далі, як і раніше.
Чи зможе князь Володимир забути колись цю ніч, чи зможе жити далі так, як раніше, — вільним, спокійним, — чи буде це єдина й остання ніч?! Жах того, що сталось, вставав перед ним, серце стискалось від невиразної тривоги.
Десь у теремі почувся шум, це прийшла нова зміна сторожі, у сінях збираються бояри й воєводи, мужі ліпші й нарочиті, тіуни і ябетники. От ударили била на городницях, над Києвом починається новий день, зараз постукають у двері — князеві час виходити, спускатись у стравницю, принести жертву богам і вкусити від страв, а тоді прямувати в Золоту палату, де вже збираються мужі градські.
Одинадцятий день червена* (*Червен — липень.) літа 6486-го* (*6486 рік — 978 рік.), — так, у цей день князь Володимир повинен сісти на столі своїх отців, до Києва прибули князі, бояри, мужі нарочиті з усіх земель від Крижаного до Руського моря, він лишився один із Святославичів, мусить виконати заповіт батька, взяти на свої плечі брем'я тяжке.
Близько в переходах чути кроки, ідуть мужі... Князь Володимир схоплюється, одягає біле платно —— сорочку й ногавиці, — чіпляє до пояса меч. Накидає на плечі корзно й зупиняється серед палати. Він суворий і замислений, почався великий день, шум у переходах наростає, чути гомін і надворі — це шумить, кличе князя Володимира Руська земля.
Ось стукають у двері.
— Заходьте, мужі! — голосно промовляє Володимир. Двері розчиняються. Входять кілька воєвод і бояр. Вони прийшли віддати честь князеві, кликати його.
— Чолом тобі б'ємо, Володимире-княже!
— Спасибі вам, мужі мої!
Світає. Вже крізь слюдяні круглі віконця помітно, як примеркають зорі й синіє небо, сяйво нового дня змішується із жовтими вогнями свічок.
Цього ранку в Золотій палаті було набагато більше, ніж звичайно, людей, тут стояла не тільки Гора, а й воєводи, бояри, мужі нарочиті з усіх кінців Русі — від тиверців і уличів на півдні, радимичів і полочан — із заходу, весі, мері, чуді — з північних земель. Посередині ж стояли новгородці — їм належали честь і слава, бо це ж з ними зачинав похід князь Володимир, бились вони достойно, не шкодували життя, а багатьох з них і не стало.
Тут, у Золотій палаті, зійшлися не однодумні люди — тільки вчора багато хто з них бажали один одному загибелі, сходились у боях, рубались на життя і смерть, та й цього ранку не все ще перекипіло в їхніх серцях, вони ще не остигли після войовничого запалу, мужі кожної землі стояли окремо, мужі ж київські поділились навпіл — ті, що ждали Володимира, були попереду, втікачі в Родню — в кутках.
Проте ніхто з них не виказував своїх дум — у палаті було тихо, тільки слуги час від часу проходили попід стінами, знімали нагар з свічок, носили в чашах мед і воду.
У миготливому, примарному сяйві на темних рублених стінах палати виразно окреслювались, граючи золотом і сріблом, доспіхи й зброя князів давніх. У кінці Золотої палати на помості стояло два крісла з різьбленими поручнями й ніжками, над ними сяяло знамено князя Святослава — два перехрещені між собою списи, але поруч із ним стояло ще одно знамено, князя Володимира, — три перехрещені списи із зубцями, що виростали з одного древка, — так велів покон: до списів діда й батька новий князь додавав свій спис.
Порожні крісла на помості! На них, кожен у свій час, сиділи древні князі, а за ними Олег і Ігор, княгиня Ольга й Святослав, зовсім недавно тут сиділи Ярополк і Юлія, — нині одно з крісел уготоване було новому київському князеві.
І от у довгих переходах за помостом заблищали вогні, залунали кроки, з дверей вийшло кілька воєвод, стали обабіч, а після них з темряви виступив князь Володимир.
— Здрав будь, княже! Чолом князеві! — зашуміли всі. Він зупинився на помості перед кріслами, вклонився, відповідаючи на вітання людей, подивився на заповнену людьми палату, взявся рукою за меч.
— Пощо кликали мене, мужі й дружино? — пролунав його голос. — Я прийшов і слухаю вас...
— Волимо мати князя на Київському столі, — почулась відповідь. — Волимо мати великого князя й на всю Руську землю.
Він помовчав якусь хвилину й сказав:
— Дружино моя, князі, воєводи, бояри, люди Русі! Добро, що зібрались тут з далеких і близьких земель, з усіх україн прийшли сюди і покликали такожде мене, щоб посадити в городі Києві князя й говорити про потреби наші. Не зла хотя городу Києву і землі Руській, з далекого Новгорода ішов я сюди, людіє, не смуту й усобицю хотів вчинити на Русі, відаєте самі, брат мій Ярополк убив брата Олега, сидячи на столі отця нашого в Києві, восхотів піти на Новгород і всю Русь. Тому новгородці, а з ними й землі полунощні, а на великому Дніпрі й усі землі пішли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми — а убійники та зрадники мечами пройняли йому груди.
— Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! — кричали в палаті.
— Що Ярополк, що його дружина, — однакові оба. Відступники вони від віри отців наших, недобрий Ярополк, син Святослава...
Але не всі шуміли одностайно — у палаті було багато людей, які знали долю князя Володимира, та він і сам не міг забути, що в давноминулі важкі дні, коли батько ішов на брань до Дунаю, то, знаючи хижі думки Гори, посадив у Києві князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо він — Володимир — був сином рабині. А хіба зараз змінився Володимир, хіба іншою стала в ньому кров, хіба перестав він бути сином рабині?
— Дякую вам, — промовив він, — за ці слова. Добре, що в Києві утверджені старі закони й покони, а ви згодні їх захищати... На цьому й будемо стояти, мужі, на цьому одвіку стояла Русь. Мусимо, мужі мої, думати й про інше — я зробив своє діло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород і вся полунощна земля, нелегке життя там — мнозі вороги йдуть на нас з півночі.
— Бути тобі, княже Володимире, в Києві-городі, на столі отця.
— Просимо тебе, Володимире, бути нам князем!
— Володимира! Володимира!
Підтримали й новгородці. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усіх:
— Сидіти Володимиру в Києві...
