Формула Сонця - Руденко Микола

І тут я знов побачила невеликі проштрики — мовби хтось заганяв у мокрий пісок гострий шампур, на якому смажать шашлик. Попід фундаментом хати дощ позаливав сліди від оцих дивних проколів, а довкола сарайчика вони були свіжі, зроблені вже після дощу. Я покликала Ніну.

— Поглянь на оці проколи. Чи не могла б ти пояснити, що це за

вправи? Я вже таке бачила довкола хати. Там дощ позаливав. А це ж

зроблено вже після дощу. Отже цієї ночі.

Ніна нагнулася, роздивляючись наслідки чиєїсь незрозумілої роботи.

— А може, це поштрикав отой п'яниця, що з матір'ю лаявся?

— Яків? Ні, на нього це не схоже.

Відімкнула сарай, пильно обстежила місце, де закопала Василеву працю. Тут чужих слідів не помітила. Може, переховати? Але ж куди? Добре знала, що за мною стежать. Якщо це вони шукають заповітний машинопис, то принаймні я маю докази: вони не знають моєї криївки. А почну переховувати — можуть вистежити.

Вивела Ніну за хуторець, показала на стовпи, що йдуть від трансформаторної будки: отак прямо, нікуди не звертаючи, а там і автобусна зупинка буде. Хотіла провести її до шосе, та Ніна не дозволила. Ранок видався погожий, сонячний, хочеться до кожного стебельця придивитися. Як з'ясувалось, в університет їй аж на другу годину, можна було б іще в ліжку поніжитись, але їй жодного разу не траплялося з оцими зеленими істотами без свідків погомоніти. Щось вони, мабуть, знають, тільки людям не кажуть. А якщо й кажуть, то лише таким, які вміють їх слухати. Ніна, здається, вміє...

Повертаючись додому, зазирнула у двір до Макарихи. Дуже боялася, щоб вона мене не помітила. У неї завжди мед на вустах, та якщо потрапиш під гарячу руку, то й окропом ошпарить.

Скло вже прибране, вибиті шибки картатою хустиною завішені.

Як би мені хотілося простежити за Яковом та Надійкою! Чи пішов Яків на роботу? Якщо пішов, то, мабуть, не збирається до слідчого. А може, таки поїде?..

Відігнала ці думки — я їх дуже боюсь! Силою вихоплюю себе із їхнього болісного вирування, бо якщо жити ними, то так вони душу твою

перемнуть, що вже не ти лікуватимеш, а тебе лікувати доведеться. Та й

чим я Серґієві допоможу? Тільки власним терпінням. Якщо й має право

хтось підштовхнути Якова, то лише Надійка. Бач, спершу й вона гадала,

що можна прийняти жертву від Сергія. А виявилось: її прийняти значно

СІ і важче, ніж гадалося.

Зайшла в хату, не знаючи, до чого руки прикласти. Знов з'явилася думка, яка вже не раз до мене приходила: чи зможу я жити отак, як живу зараз, — в повній самотності? Якщо й повернеться Сергій, то хіба ж для нього тільки й світу, що оця хата? Не розуміє Микола Олександрович, чому я в санаторне селище не переселяюсь. Мабуть, там було б легше. Але ж ця хата — моя святиня. Тут же стільки про світ передумано! З дядьком Сашком, з Василем, із Серґієм.

Знову мої думки повернулися до Сергія. Дістала один із зошитів, взялася перечитувати. Я вже якось бралася за цей зошит, але він мене злякав. Злякав оцим іменем: Ганнуся.

Це сталося тоді, коли Сергій вчився в десятому класі, а Ганнуся — у восьмому. Бачила я, що смерть Ганнусі до глибин перевернула душу Сергія, але боялась розпитувати. Відчула: він щось знає. Знає таке, про що й матері розказати страшно. Тікали з Яковом до лісу, повертались увечері. З дому виходили з книжками, — до екзаменів готуються, — але видно було, що книжок вони й не розгортали. Проти моїх сподівань, Сергій склав екзамени непогано, а Яків ледве-ледве. Мабуть, учителі пожаліли: велике лихо в сім'ї скоїлося...

Розгорнула зошит і спробувала читати. Сергій, такий дбайливий до кожної коми, тут ніби всю граматику забув. Видно, писалося це в глибокому потрясінні, коли фраза біжить по сторінці безконтрольно, тече, наче кров із свіжої рани. Та, мабуть, він писав не відразу після тієї страшної події: дещо встиг уже осмислити.

Нічого не міняючи в цьому записі, я розставлю тільки крапки й коми.

IV. ГАННУСЯ

Не вірю, що Ганнусі немає. Не можу повірити! Здається, тільки вчора вона горнулася до мене, гаряче дихала мені в обличчя і просила такого, що буває лише в одружених людей. Це було пізно увечері, ми сиділи на пагорбі серед високої ковили, що невідомо яким вітром прибилася в наші бори з південних степів.

Ганнуся вхопила мене за руку, притягнула до себе й зашепотіла крізь сльози:

— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у мене був.

Тхором вона називала їхнього дачника, хирлявого, вузькогрудого чоловічка з великими окулярами на горбатому носі. Він завідував якоюсь продовольчою базою в Києві, їздив на новенькій "Побєді", щотижня привозив Макарисі повний багажник добра. Макариха все це збувала за великі гроші. Є в нього і дружина, й діти, але сюди він їх не привозить, та й сам навідується не часто. Дачником його називає Макариха хіба що про людське око. Їздить він заради Ганнусі.

Мабуть, жалко Макарисі доньки рідної, все відтягувала той день, коли Ганнуся з ним на горище полізе. Або, може, гадала: нехай навозить побільше добра в комору, а там можна й дулю під носа тицьнути! Та вже не могла Макариха сказати собі: годі! Покликала доньку, почала умовляти:

— То гріх невеликий, Ганю. Аби недобра слава не покотилася. Ти

вже визріла, чого ж тобі? Всяка живність парується, Бог за це не судить.

Гадаєш, легко було без батька вас підіймати? Якби я такими людьми

вередувала, то ви б і голодні, й обідрані були. А то, бач, не гірше, ніж у

людей. Тепер ти мені допоможи, донечко. А там, дасть Бог, і нову хату

поставимо. Або цю добудуємо. Вийдеш заміж, не бійся! Тепер на це не

зважають. То раніше всякі строгості були. А тепер на це дивляться, як на

жарти. Послужи матері, Ганю. Я ж тебе породила й виростила. Не за

горами старість моя. А без копійки вона дуже тяжка, Ганю. Ви з Яковом

підете світ за очі, а мені яка від вас копійка?.. Не бійся, Ганнусю. Від

цього не вмирають. Та й знаку ніякого Бог на лобі не печатає.

Все це розказала мені Ганнуся, коли ми із школи поверталися. Розказала, як вона плакала, як благала матір. Та не взяла Макариха до серця її сліз.

— Ну, поплач, поплач. Всі спершу плачуть. А як будеш вередувати, то

іншої домівки шукай. Я в твої роки сама собі на хліб заробляла.

Завтра надвечір приїде отой горбоносий злодюга, Ганнуся вже на горищі повинна бути. Треба, щоб Яків нічого не помітив. Навіщо йому жіночі таємниці знати?..

Ось про що я довідався перед тим, як Ганнуся знову до нас прибігла. Покликала мене на подвір'я, міцно стиснула руку мою:

— Ходімо до лісу, погуляємо.

Мені страшно було за неї. І за людей страшно було. Невже то все правда? Всяка живність парується. Донька рідна для Макарихи — тільки живність!..

А навколо цвіли конвалії. Як вони цвіли! І солов'ї аж до небокраю ліси заповнили своїм тьохканням. Здається, конвалії народжуються саме з отого тьохкання. Бо інакше важко уявити, звідки береться оця неземна краса.

Я все ще був під враженням того, про що мені розповідала Ганнуся. Але вона ніби вже й забула про це. Може, й справді все вже минулося? Яка б там не була Макариха, але ж вона — мати!..

Біля дороги ростуть білі кущі таволги, її називають у нас нареченою. Справді, кожна окрема гілочка — готовий вінок. Ганнуся зломила гілочку, оповила нею чорне волосся — наречена та й годі! Білий вінок на чорному волоссі, біла блузка з вишитими рукавами, великі карі очі з сонячними іскорками в глибині зіниць — яка ж ти гарна, Ганнусю!..

Ганнуся й сама це знає. Вона весела зараз і, здається, дуже щаслива. Наче упевнилась, що всі лісові солов'ї тільки для неї співають і всі конвалії — для неї цвітуть.

Гадаючи, що лихо вже минуло, я теж пройнявся її настроєм. Ми змалечку дружили, і якось поміж нами не було різниці — хлопець чи дівчина. Ганнуся лазила по деревах краще, ніж ми з Яковом. В житті лісу вона помічала таке, про що ми з Яковом і не догадувались. Одного разу мене дуже здивувало якесь неприродне каркання. Так, наче раптом усі ворони з басових нот на тенор перейшли.

— Чого це вони так? — запитав я, озираючись.

— Хто — вони? — обізвалася Ганнуся.

— Ворони.

— Які ворони? — засміялась вона. — То жаби, а не ворони.

— Може, скажеш, що жаби на деревах живуть?

— Скажу! Невже ти ніколи не бачив?

Каркання справді долинало з найвищих гілок. Та як я не силкувався побачити хоч одного птаха, це мені не вдавалося.

— Жаби різні бувають, — пояснювала Ганнуся. — Є й такі, що

вибирають високі дупла. І кричать вони по-пташиному. Ото знай: завтра

дощ буде.

Ганнуся не помилилася: назавтра справді випав дощ. А одного разу я побачив білочку, що несла в зубах білий гриб.

— Куди вона його несе? Він же згниє до зими.

— Не згниє! Ходімо, покажу, — вхопила мене за руку Ганнуся.

Вона вела мене від сосни до сосни, показуючи, як білочки висушують на зиму гриби. То тут, то там високо над головою можна було помітити тоненькі сучки, прикрашені грибами, мов ялинковими іграшками.

Про кожну пташку, про кожну рослину Ганнуся могла стільки цікавого розказати, що такого і в книжках не вичитаєш. Я дивився на неї, як на диво: разом же росли! Чому ж вона бачить у лісі таке, чого ми з Яковом ніколи не бачили?

Мріяла Ганнуся на лісовода вчитися. Уявляла вона всю землю нашу в лісах та лісосмугах степових. Яків сміявся з неї:

— Ото ще! Зразу видно, що в лісі виросла.

— Смійся, смійся, — нехотя відповідала Ганнуся. — Хоч би послухав, що про батька добрі люди розказують.

— А як же?.. Партизанам допомагав.

— Ти хоч знаєш, звідки хутір наш пішов? Прадід наш його заснував.

Теж лісником був.

— Мавпи взагалі з дерев не злазили. То, може, на дерева повернемось?

— Дурень ти, Якове! — сердилась Ганнуся. — Мавпи не знали, чим

вони дихають, а тебе ж таки чомусь навчають. Звідки кисень на Землі

з'явився? Ну, відповідай.

— А звідки Земля взялася? Цього ніхто не знає.

— Неправда!.. Таких планет, як Земля, багато. А кисень тільки на

Землі є. Переведуть люди свої ліси — і самі почнуть вимирати. Бо

кисень дерева виробляють. Не буде дерев — і кисню не буде. Чим тоді

дихатимеш, Якове?.. Навіть їсти не звариш, бо й сірник не загориться.

— А хімія нащо?.. З океану кисень добудемо.

— Де електрику візьмеш?.. Вугілля в казанах не горітиме.

— Атомні казани поставимо.

— Багато отаких безголових, як ти, Якове. В цьому й біда наша, —

резюмувала Ганнуся й припиняла суперечку з братом.

Мені з нею завжди було цікавіше, ніж з Яковом.