Формула Сонця - Руденко Микола

Вони разом готували втечу. Але тоді, коли перерізали дріт, що був під високою напругою, дядько замкнув його на себе. Стрибнув просто на колючки, уп'явся в них руками, всім тілом своїм — і так згорів на отому дроті. Потрібна була якась секунда, щоб його перерізати. Втікачі одержали цю секунду, але дядька серед них уже не було. Так він і живе в моїй уяві — розіп'ятий на чорній свастиці, що була символом пробудження сатанинського в людині.

III. НІЧНІ РОЗМОВИ

Доки я жила минулим, земна куля, звісно, оберталася, а разом з тим і в невеликому лісовому квадраті, котрий належав санаторію, час не стояв.

Одного дня Микола Олександрович чомусь заговорив про мій відпочинок.

— Можливості нервової системи не безмежні, — співчутливо проказав він. — Може, відпустку візьмете?

Я відмовилась: тільки робота й тримала мене на ногах. Тоді Микола Олександрович зацікавився моїми стосунками з медичною сестрою, котрій здебільшого випадало зі мною черґувати.

— Чому ви питаєте?..

Микола Олександрович промовчав. Та я відчула, що тут існує якась недомовленість — щось приховане, потайне.

З Поліною Костянтинівною нам доводилося розмовляти про все на світі. Ночі великі, кожна тема для розмови годиться — аби час минав швидше.

Дивлячись мені просто у вічі, Микола Олександрович з якоюсь дивною багатозначністю промовив:

— Ми з вами — медики. Наше призначення — лікувати людей. А всі

інші питання... Є відповідні інститути. Вони ж там чимось займаються.

Роздумуючи про цю несподівану настанову, я мало не наштовхнулася на Кулика. В його очах зблиснуло щось лихе, загрозливе. Але то була одна мить — обличчя Петра Івановича відразу ж набрало байдужого виразу. Привітався сухо — ледь помітним рухом голови. Я також відповіла не краще.

"Чи не звідси це походить? — подумалось мені. — Але що ж це може бути? Якась дурнувата плітка".

Пригадався такий випадок: Поліна Костянтинівна нещодавно йшла вслід за мною і почула, що я стиха сама з собою розмовляю. Мені було дуже незручно — треба ж такому трапитись! Я давненько почала помічати за собою цю негарну звичку. Вона виробилась на лісових дорогах. А тут я саме для оцих записів життя своє в пам'яті поновлювала, мені чулися голоси дядька Сашка, Василя, Сергійка — і я мимоволі їм відповідала. Отож якось забулася, що йду не лісом, а по санаторному парку — і Поліна Костянтинівна мої нашіптування підслухала. Ледве я тоді крізь землю не провалилась.

А то ще ми про землю з нею заговорили та про обряди різні. Поліна Костянтинівна нібито й погоджувалась, але після випадку на алеї якось насторожено до мене ставилася.

Спершу я себе заспокоювала: нехай собі! Тепер подумала: може, ти, Софіє, справді контроль над собою почала втрачати? Нині це стресовим станом називається. Ми живемо так, що в одному десятилітті цілі віки згущуються. Тому стрес — явище досить поширене. Що ж дивного, якщо й на твої нерви це впало? Треба уважно до себе придивитися...

Вийшовши від головного лікаря, я зупинилася біля прохідної. Хотіла сходити в корпус і забрати книги. Та ось вахтер показав на дівчину, яка стояла віддалік за великою клумбою, що прикрашала в'їзд у санаторій.

— Вона вас питала.

Попрямувала до дівчини, а вона, мабуть, здогадавшись, хто до неї наближається, несміливо рушила мені назустріч.

— Ви на мене чекаєте? — запитала я.

— Софія Кирилівна?..

— Так.

— Я — Ніна. Та це вам нічого не каже. Я вже якось приїздила,

хотіла вас побачити. Але ж ви про мене нічого не знаєте...

Вона була зодягнена в легку білу сукню. Золоте волосся на тлі темних дубів, які росли по той бік шосе, чомусь видалося мені таким гарячим, що об нього можна обпекти руку. По-дитячому рожева шкіра на щоках, довгі вії. Мабуть, це правда, що обличчя — портрет людської душі. Про Ніну відразу можна сказати, що це розумна, доброї душі дівчина. Та потім я згадала про батька, і вже побоялася вважати це судження остаточним. Якщо судити по його обличчю, то можна сказати те ж саме.

— Власне, що тут знати? — продовжувала Ніна. — Ми з Серґієм

лише двічі бачилися. Потім він перестав дзвонити... Дізналась я випадково. Відразу ж поїхала до вас, але не наважилась... Оце і все. — З великим смутком у карих очах подивилась на мене й тихо додала: — Я розумію, що вам... Даруйте, якщо приїхала недоречно. Але Сергій... Він якийсь особливий.

Я доторкнулась до її руки:

— Спасибі, Ніно, що приїхали.

Пояснила, де я живу, і запросила її до себе. Ніна охоче погодилась.

— Тільки додому зателефоную.

Я попросила вахтера, щоб дозволив Ніні подзвонити додому, а сама

заспішила в санаторний корпус. Забравши книги, повернулась до воріт.

Ніна вже попередила батьків, що заночує в мене, і ми рушили на лісову

дорогу, яка вела в наш хуторець.

Якщо одну зупинку проїхати автобусом, то від шосе до нашого хуторця залишиться кілометрів зо три. Та ми вирішили йти пішки. Кінчався червень, ліс у цей час набирається сили, кожне дерево і кожна стеблинка напоєні радощами власного існування, бо в них немає більшого клопоту, ніж збирати в собі сонячне світло. Прекрасний обов'язок! Та, мабуть, у людини значно більше обов'язків перед природою, і тому їй живеться набагато важче.

Для мене п'ять кілометрів лісом — то тільки відпочинок. А Ніна швидко натерла ногу, ніяково посміхалася, та я бачила, що їй боляче. Я зняла черевики й пішла боса. Ніна зробила те ж саме. Пісок під ногами теплий, лагідний, але інколи траплялася соснова шишка, і тоді Ніна ледве утримувалась, щоб не скрикнути.

— Я тільки на пляжі боса ходила, — мовби вибачаючись, пояснювала вона. — Правда, в ліс ми теж їздимо...

Дощ застав нас біля лісового розсадника. Вдарила гроза. Хоч і не годиться під час грози стояти під деревом, та ми сховалися від дощу під крислатим дубом. Про Сергія не говорили. Я утримувалась від згадок про нього тому, що не хотіла чути силуваних зітхань. Справді, не міг же він стати для Ніни дорогою людиною за дві зустрічі! А Ніна, мабуть, вважала нетактовним нагадувати про моє лихо. Я бачила, що її чарує природа. Дівчина простягнула руку, ловлячи дощові краплини, що падали з дубового листя. Коли знов ударила гроза і полум'я блискавки наскрізь просвітило молоде листя, Ніна підвела голову, в її очах спалахнуло захоплення. Та вона ніби злякалася цієї хвилинної радості, боязно глянула на мене і відразу ж спохмурніла.

А мені пригадався один трагічний випадок із Сергійкового дитинства. Тоді він ходив у четвертий клас. Господиня з мене завжди була поганенька, ото ж і сталося так, що я посіяла тільки ранні огірки. Коли прийшов час закладати соління, на огудинні самі жовтяки позалишалися. Випросила у лісників підводу й поїхала по огірки в Підгірці. Сергійко теж поїхав зі мною. Колгоспний комірник послав нас на поле, — мовляв, там виберете таких, які потрібні.

На плантації стояв чималий курінь. Жінки в лозяних кошиках зносили огірки до цього куреня. Нас прийняли добре, навіть пшоняною кашею почастували. Каша була дуже смачна, Сергійко з'їв повний полумисок. Ледве ми встигли повернутися додому, як почався такий град, що скотину забивав на смерть.

Наступного дня ми дізналися: жінки, які частували нас кашею, поховалися від граду в своєму курені. Туди вдарила блискавка. Всі загинули — одинадцять вибиральниць і дванадцятий бригадир. Так обгоріли, що нікого не можна було впізнати. Це справило на Сергійка дуже тяжке враження. Вперше йому довелося задуматись про те, що існує не тільки життя — існує смерть. Я не пускала його на похорони, та він таки пішов.

Мабуть, думав про те, що й ми могли опинитися в тому курені. Довго ходив сумний та задумливий. Але грозу не перестав любити. І не боявся її нітрохи. Проте смерть вибиральниць так вплинула на нього, що він одразу ніби дорослішим став.

Яким же тепер він стане? Я знов подумала: добре, що Сергій не знає, ким йому доводилась Марина.

Четвертий місяць триває слідство. Хоч би вже суд призначали! Всі кажуть, що найважче заарештованому пережити саме оцей час — до суду. Не можуть Сергія надто суворо засудити. Мене втішають на роботі: років зо два одержить, не більше.

Ніна, мабуть, помітила щось болісне у виразі мого обличчя — дивилася на мене співчутливо, заклопотано. Марно я така насторожена до неї, — не обов'язково ж їй батьків характер переймати. Щира душа в її очах світиться. Безпорадна вона перед природою — дивиться і на ліс, і на небо, мов на театральні лаштунки. Іншу природу витворила для себе сучасна цивілізація. І тепер уже дерева здаються декому не природою, а лише приємним доповненням до неї. А справжня природа — цегла, бетон, залізо.

Щоб трохи підбадьорити Ніну, я змусила себе засміятися. Напевне, вона не відчула штучності в моєму сміхові. Ліс пойнявся туманом, лише близькі дерева виступали із нього виразно, а далі дуби й сосни губилися в непрозорій глибині, що нагадувала дно океану. Все це дуже подобалось Ніні, тому я намагалася виглядати принаймні спокійно, щоб не псувати їй доброго настрою.

Ніна пожвавішала, побігла босоніж по росі. Дощ пройшов, пісок уже не ворушився під ногами. Йти було легко й приємно.

Та ось я пригадала, що не можна зараз босоніж по траві бігати — там же всюди бите скло валяється! Злякано крикнула:

— Ніно!..

Вона спинилася, а я швиденько взулась і підійшла до неї.

— Чого ви, Софіє Кирилівно?.. На вас лиця немає.

Я мовчки підняла з трави денце розбитої пляшки. На ньому виступали гострі леза — мов кінчики ножів.

— Боже! — вжахнулася Ніна. — Ледве не наступила. Як ви побачили?.. Його ж не видно.

— Цього добра всюди вистачає.

Я показувала їй, скільки поміж дерев битих пляшок, а вона болісно кривилася — мабуть, уявляла, як боса дитяча нога наступає на оці жахливі різаки. Тут і калікою недовго стати.

Незчулася, як ми й до двору підійшли. Відзначила для себе, що Ніна дуже тонко відчуває настрій людський, — вона своєчасно помітила, що зі мною зараз краще не розмовляти. Справді, я могла підтримувати розмову лише механічно. Але добре мені було відчувати поруч себе живу душу.

Ніна оглядала мою хату, наче потрапила в музей. Я тут нічого не міняла — все залишилося так, як було до війни. Я сама витворила цей музей, сама поселила в ньому і себе, і Василя, й Сергія. Для мене дядько Сашко був тією людиною, яка гідна високої шани.

Отож, я зберегла хату в тому вигляді, який вона мала в роки моєї юності.