Сибірські новели - Антоненко-Давидович Борис

Мабуть, розуміючи це, гицель-золотар уникав з'являтися між людьми і жив десь на околиці міста відлюднем. Але раз на рік був день, коли гицель-золотар вважав за своє право стояти, як рівня, між людом, що скупчувався на березі невеликої й неглибокої річки Охтирки, що перетинала місто на дві частини й за містом впадала у славнозвісну Ворсклу. Це бувадо на Водохреща, чи Йордань, як звали це свято в народі. Трохи далі від широкого мосту вирубували широку ополонку, біля якої ставили вилитий з криги високий хрест. До цього місця з собору урочисто йшла велика процесія, що складалася з духівництва й півчої, а на чолі її урочисто ступав протоієрей отець Гаврило, притуливши до похиленої голови металевий хрест, якого тримав голими руками. Надворі стояв добрячий мороз, від якого люди, щоб зігрітись, тупцяли на місці й потирали вуха, а отця Гаврила не брав ніякий мороз. Не інакше як святість рятує його від обморожування, — думав я, і лиш через багато років дізнався, що наш протоієрей рятується від морозу не небесними, а цілком земними засобами, натираючи руки й чоло спиртом...

Над ополонкою відбувалась коротка церковна відправа, після якої отець Гаврило тричі опускав у воду хреста, після чого рота уланів робила залп із рушниць, а в повітря злітали спеціально принесені для цього голуби. Воду освячено, і, розштовхуючи людей, до ополонки підходив відомий усім наш повітовий гицель-золотар. Не поспішаючи, поважно, мов чинив якесь таїнство, гицель скидав кожуха, вилазив із валянців і роздягався до тіла. Тоді не водилось трусів, і гицель у чому мати народила опускався в ополонку й тричі занурювався в крижану воду, розтираючи долонями зарослі волоссям груди, немовби змивав із себе всі свої собачі гріхи. Перехрестившись широким хрестом, гицель неквапом вилазив із ополонки, вскакував у свої валянці й, накинувши на плечі кожуха, закидав назад голову й одним духом випивав шкалик горілки. Не закусюючи нічим, він швиденько одягався, запинався в кожуха і йшов геть, не оглядаючись назад, де люди глечиками й мисками черпали з ополонки свячену йорданську воду.

Я не пам'ятаю випадку, щоб хтось після гицеля ліз і собі в ту крижану купіль, але без гицеля, як кажуть, і вода б не освятилася. В Охтирці він був єдиний предтеча сучасних наших моржів.

СВОЇ ДУРНІ

Часто-густо за дореволюційних часів повітові міста славилися своїми дурнями. Це не були божевільні в повному розумінні цього слова, але певне відхилення від психічних норм у них, безперечно, було. Це були диваки, пройняті якоюсь химерою, що визначала їхню безпечну для інших людей поведінку і правила за розвагу міським обивателям та вуличним хлопчиськам.

Не пасла задніх щодо цього й Охтирка: туг було дві знаменитості, котрих знало все місто, — Давид Феоктис-тович і Сильвестр Іванович. Найяскравішою постаттю був Давид Феоктистович Форов, у якого були старші за нього брат і сестра, що мали вищу освіту, а до Охтирки наїжджали тільки влітку. Усі троє були дуже подібні одне на одного й у кожного з них зрослись на переніссі брови — одна з ознак психічної дегенерації.

Старші брат і сестра рідко коли показувались на людях і восени зовсім зникали з міста, зате Давида Феок-тистовича можна було побачити скрізь: він прислужував духівництву у соборному вівтарі, роздмухуючи кадило, й був на побігеньках, виконуючи ті чи ті замовлення окремих священиків; метушився на похоронних процесіях і допомагав поліцаям під час парадів уланського полку "осаживать" публіку на тротуар. Манією Давида Фео-ктистовича була ніби служба в "сыскной" поліції, якою він дуже пишався й намагався старанно виконувати: досить було комусь сказати Давидові Феоктистовичу, що десь на вулиці загубилось п'яте колесо до воза, як він одразу ж кидався в пошуки.

Інколи соборні попи запрошували Давида Феоктис-товича на свої вечері. Тоді він у поті чола крутив на кухні м'ясорубку, бігав з дрібними дорученнями до крамниці й носив на кухню дрова. Звісно, за стіл з гостями його не садовили (за послуги його вдосталь годували на кухні), але ходити по кімнатах і стежити, як грають у преферанс, Давидові Феоктистовичу дозволялось. Горе було тому гравцеві, котрого Давид Феоктистович обирав за об'єкта своїх спостережень і ставав позад його стільця. Нічого не тямлячи в грі, Давид Феоктистович раз у раз давав поради своєму підопічному і обурювався з кожного його ходу.

— Ну навіщо ви пішли козиркою, коли у вас є жировий король? Ви просто не вмієте грати!

Ці зауваження дратували гравця, а головне, розкривали для інших його карти, що призводило до програвання. Підопічний сердився, нервувався, це смішило інших гравців, але єдине, що могло звільнити невдаху від непроханого порадника, — це попросити його щось принести або загадати Давидові Феоктистовичу якесь безглузде запитання, на зразок: "Чи ви, Давиде Феоктистовичу, не пам'ятаєте, якої губернії Сибір?", на що Давид феоктистович, подумавши трохи, відповів: "Здається, чи не Саратовської".

Давид Феоктистович був невід'ємною частиною міського життя, і, якщо його довго не видно було на різних публічних церемоніях, усіх дивувало, — а де ж це подівся Давид Феоктистович?

Хтозна, скільки б ще літ допомагав він священикам у вівтарі та поліції під час парадів і хресних ходів, але прийшла революція, і Давид Феоктистович загинув через свою манію, яка нікому не завдавала шкоди. Коли 1919 року червоні частини захопили Охтирку і стали перевіряти на вулицях документи в перехожих, спинили й Давида Феоктистовича. Документів при ньому не було ніяких і через те його спитали, де він працює. Давид Феоктистович з гордістю відповів червоноармійцям, що він агент "сыскной" поліції. Цього було цілком досить, щоб його тут же розстріляли...

На противагу Давидові Феоктистовичу був Сильвестр Іванович, вельми спокійна, тиха людина, котру лише зрідка можна було побачити на Охтирських вулицях, через що його знали далеко не всі в місті. Його дивацтво полягало в тому, що раз на місяць у точно визначений день він приходив до грошовитих мешканців по "жалування". Йому давали гривеника, і Сильвестр Іванович, чемно подякувавши, зникав, щоб через місяць у цей самий день знову прийти по "жалування". Сильвестр Іванович був дуже люб'язна, готова до всяких послуг людина. Йому можна було доручити здати на пошті листа або передати комусь якусь річ, і можна було бути цілком певним, що Сильвестр Іванович виконає доручення бездоганно. Леле, ця послужливість і погубила його...

Раптом Сильвестр Іванович зник із міста. Не приходив більше ні до кого по "жалування", не видно було його й на міських вулицях. Лиш через якийсь час пішла по місту чутка, що якісь невідомі в Охтирці люди повезли Сильвестра Івановича до Харкова і там, знаючи його послужливість та викональність, посадили в центрі міста на мосту через Лопань, дали йому велику пачку революційних прокламацій і наказали роздавати кожному перехожому.

Сильвестр Іванович, за своєю звичкою, старанно виконував доручення, не пропустивши жодної людини, що проходила повз нього, поки не сунув крамольного папірця і поліцейському приставу. Той, прочитавши прокламацію, схопив Сильвестра Івановича за барки і одвів до поліцейської дільниці.

Як там повелись з Сильвестром Івановичем — нікому невідомо, тільки слід після цього за ним запався. В Охтирці вважали, що не інакше як Сильвестра Івановича запакували на Сабуровій дачі, цебто Харківській психіатричній лікарні, де він і скінчив своє тихе безневинне життя.

Колишні поляки

Мені колись випало прочитати в одній анкеті відповідь про національну приналежність: "бывший еврей", і ця відповідь звучала анекдотично, але в житті до революції мені довелось зіткнутися з двома колишніми поляками, які себе вважали за росіян, і ніхто в місті не сумнівався в їхній російській приналежності.

Коли після третього поділу Польщі більша частина її опинилась у складі Російської імперії, за влучним висловом Леніна, цієї великої тюрми народів, її стали підганяти під загальний всеросійський ранжир, як і всі поневолені нації. Почалася русифікація освіти, витіснення польської мови з офіційного життя й рекрутчина; тільки релігій не торкалась енергійна нівелізаторська рука, і Польща лишалась католицькою. Поки поляк лишався католиком, він лишався й поляком за національністю, дарма що й назва "Царство Польское" помалу замінялась на "Привислянский край". Звісно, все це викликадо ворожнечу й ненависть, але після поразки останнього повстання 1863 року Польща втратила надію на своє відродження і, хоч не так багато, як Україна чи Білорусь, усе ж стала давати свою данину на вівтар "отечества чужого". Усі ці славнозвісні російські діячі — Ціол-ковський, Пржевальський, Кржижановський, нарешті, Дзержинський і Менжинський — були з походження подяки, а подекуди й нащадки польських повстанців 1863 року.

Були такі два й серед педагогів Охтирської гімназії, про польське походження яких свідчили тільки їхні прізвища — Сєдлєцький і Квіцинський, більше відомі серед гімназистів та охтирських обивателів своїми прізвиськами — Козел і Клишко: перший через свою незвичайну упертість, другий через свої криві ноги. Обидва вони були православні, а не католики, і в своїх політичних поглядах крайні реакціонери.

Козел був до того ж "гласним" міської думи, але і в гімназії, і в думі він виявляв таку упертість, з якої Козла ніхто не міг спихнути. Якщо в якогось учня з усіх предметів були самі "п'ятірки" в атестаті, а з математики, яку викладав Козел, стояла "двійка", вся педагогічна рада не могла умовити Козла поставити бодай "трійку": Козел лишався непохитний. Через Козла вішались і стрі-лялись гімназисти, але ніщо не могло змінити Козлової вдачі — він був як кремінь і лишався далі грозою гімназії. Досить було після перерви вийти Козлові з учительської, як у класі наставала могильна тиша. Лисуватий, брезклий на виду, з випнутим черевом і понурим поглядом Козел досить прудко, як на його літа, входив у клас, поважно сідав за кафедру і, нашвидку записавши в журналі зі слів чергового, кого нема на лекції, витягав із бічної кишейі свого маленького записника. Наставала жахлива хвилина, коли Козел із записника вибирав чергову жертву. Річ у тім, що Козел не просто перевіряв знання учнів, а намагався впіймати на слизькому тих недбайливих щодо опанування математичної премудрості простаків, котрі, бувши викликані вчора, сьогодні спочивали на лаврах і rte приготували як слід завдання.