Посланець - Ячейкін Юрій

Чого вам ще треба?

Цей клятий абверівець мав дивовижну властивість псувати йому настрій. А зранку Хейніш почував себе піднесено, святково, навіть з якоюсь врочистою самоповагою, зовні гамованою волею і удаваною скромністю, що анітрохи не заважало йому внутрішньо пишатися власною особою. Вранці надійшов наказ, вельми втішний для нього наказ, про який знає лише унтерштурмфюрер Майєр. Але служака Віллі вміє тримати язик за міцно замкненими щелепами. Тепер він — Хейніш — уже не просто штурмбанфюрер, а з відчутною приставкою "обер", і значення його зросло так само, як поширшало у вимові його нове звання. Однак — далебі! Сьогодні ж в офіцерському казино усі пороззявляють роти, коли раптом забачать його в новенькому елегантному мундирі з погонами оберштурмбанфюрера! Кравець з ув'язнених уже шиє мундир в одиночній камері… О так, пороззявляють роти! Доведеться з цієї нагоди залити пельки шнапсом. Що ж, він і це забезпечив, навіть більше: два ящики коньяку і дюжина танцюристок! Вечірка вийде на славу… А втім, краще покликати Шеєра самому, не чекаючи, поки він завершить свої мандрівні балачки. Час не жде.

— Майєре! Покличте пана Шеєра, поки я маю ще трохи вільного часу…

Шеєр, певно, обігнав на сходах унтерштурмфюрера, бо буквально влетів до кабінету захеканий, якийсь щасливо усміхнений і збуджений. Схвильовано мовив:

— Я дуже поспішав! Я над усе волів бути першим… Я буду щасливий безмірно, якщо встиг! О, якби живий був мій батько, лише йому одному я поступився б цією честю!

— Що трапилося, Адольфе? — здивовано звів брову Хейніш.

Шеєр відповів з шанобливою врочистістю:

— Складаю найпалкіші вітання з підвищенням вас у званні, пане оберштурмбанфюрер! Моя радість не має меж!

— Тобто як? — приголомшено вичавив із себе Штюбе.

Хейніш задоволено почув в його голосі неприховану заздрість: "Ну, що ж, вийшло непогано — цей пихатий хвалько Штюбе перший роззявив рота!"

— Отак, Штюбе, отак! — озвався весело. — Щиро дякую, Адольфе, за вітання, але ти звів нанівець мій маленький сюрприз. Поясни принаймні: звідки дізнався?

До Хейніша знову повернувся пречудовий настрій, навіть сам не підозрював, якою приємною мелодією бринить слово "оберштурмбанфюрер", і тепер волів його чути ще і ще. А чутливий Адольф не забарився здійснити його невисловлене бажання.

— Пане оберштурмбанфюрер! Військові кореспонденти теж мають свої тактичні таємниці і пильно оберігають джерела інформації.

— І все ж, Адольфе, тебе — особисто тебе — чекатиме певний сюрприз, — багатозначно мовив Хейніш. — І військкори — не всевідаючі боги…

Штюбе насторожено глипнув на нього.

— Не менш приємний, аніж у мене…

— Ви мене інтригуєте, пане оберштурмбанфюрер!

Тільки зараз Штюбе дотямив:

— Дозвольте й мені, пане оберштурмбанфюрер…

— Не дозволю, Штюбе! Увечері, в казино… Прийміть це як запрошення.

— Дуже вдячний! І пан кореспондент прикрасить наше товариство?

Хейніш зрозумів його і відрубав не дуже приязно:

— Обов'язково. Особливо коли ви отак настирливо клопочетеся… Бувайте, Штюбе! Якщо вас не обтяжить, скажіть Майєрові, хай прийде до мене разом з фрейлейн Бергер. Вас це не утруднить?

— Анітрохи, гер оберштурмбанфюрер!

Віллі Майєр з фрейлейн Бергер не забарилися, але тактовно зупинилися віддалік од Хейніша, що вів жваву розмову з паном Шеєром.

— Як посуваються твої творчі справи, Адольфе? Тобі ніхто не заважає?

Пан кореспондент ураз запалився, яскраво оповідаючи, як його захопила ця незвичайна мандрівка на суворий Північний Кавказ, де навіть неприступні гори поступаються перед німецькою панцирною силою, де з Ельбрусу майорить тевтонський стяг, де на полі борні збройно вирішується доля народів і континентів…

— Я був присутній на битві в Ельхотових воротах. То було воістину титанічне видовище! Боротьба гігантів… А генерал Траугот Герр! Сам повів уперед танки, щоб загинути в очисному вогні історичного ристалища… Подвиг його незабутній!

— Ти справді написав про нього хвилюючі рядки, Адольфе, і ця містична картина воріт Танатоса в горах… Просто вражає! Поховальні смолоскипи з танків і цвинтарна тиша… У твоїх рядках вчувається врочиста символіка Вагнера. Це не звичайна військова кореспонденція, е ні… Я недарма зберігаю примірник газети.

Хейніш висунув шухляду, вийняв газету, розгорнув її, розглядаючи.

— Історичний знімок — генерали Герр та Хольман йдуть до головних машин, щоб очолити тевтонські панцирні колони сучасних хрестоносців…. Вояцька назва — "Гот міт унс". Ну, що ж, любий Адольфе, сьогодні ти матимеш матеріал і від мене! У нашому ділі теж сидять не ґаволови.

— О, оповідка про успіхи служби безпеки прикрасить сторінки будь-якої книги!

— Пусте, Адольфе, воно справді було б так, якби можна було про все оповідати. Однак — у межах можливого… Ти пригадуєш вбивство місцевого бургомістра, свідомого борця проти більшовицького режиму пана Даурова?

— Ще б пак! Адже це загадкове вбивство сталося якраз у день мого приїзду.

— Абсолютно точно. Так от: ніякої загадки більше не існує.

— Що ви кажете?

— Атож! Вбивцю схоплено. Фрейлейн Бергер…

— Неймовірно! Невже фрейлейн…

— Ти не так мене зрозумів. Не фрейлейн Бергер, вона нам лише допоможе побалакати зі злочинцем… Віллі, приведіть арештованого!

За хвилину двоє дужих есесівців — на катівську працю добирали одноманітно м'язистих бовдурів — у супроводі Майєра не ввели, а приволокли повислого на їхніх руках заюшеного кров'ю в'язня. Голова його похилилася на груди, ноги волочилися по підлозі.

— Стояти! — гаркнув Хейніш.

Есесівці так-сяк випростали арештанта. Голова його досі була похилена і, коли його штовхали, безсило гойдалася з боку на бік, розсипаючи якогось невизначеного сірого кольору чуприну.

— Підніми голову, ти, більшовицька сволото! — гримнув Хейніш.

— Підніми голову, — переклала фрейлейн Бергер.

В'язень ніяк не реагував. Тоді Хейніш вхопив його правицею за чуприну і рвучко смикнув догори.

— Впізнаєш, Адольфе? — запитав переможно.

— Боже мій, — вигукнув той, — пан Михальський, заступник…

— …І вбивця пана бургомістра, — завершив Хейніш. — Киньте його назад у підвал! — наказав есесівцям. — Ну, то як, пане кореспондент? Цікаво?

— Нічого не збагну, — знизав плечима Шеєр. — Невже для того, щоб посісти цю нікчемну посаду бургомістра…

— "Що ж, мотив теж не з останніх, — повагом мовив Хейніш. — І його можна було б прийняти за цілком вірогідну версію, якби не підкинутий вирок.

— Вирок?

— Так, ось він, єдиний дороговказ для слідства, залишений на місці злочину. Бачиш, папір звідкілясь видерто недбало, поспіхом, край згори має виразно ламану лінію. Лишилося тільки з'ясувати, звідки видерто папірець.

— І виявилося?..

— З блокнота самого Михальського!

— А якщо видер хтось інший?

— Відбитки пальців виказують злочинця з головою. Листок видерто з середини блокнота, звідти, куди ще ніхто не торкався, тільки сам Михальський… А взагалі було придумано здорово: напад горян, постріл у вікно, вирок зі списком "приречених", в якому фігурує і прізвище вбивці… Отже, ти бачив, Адольфе, справжнього більшовика і дуже небезпечного, залишеного для конспіративної роботи. Уявляєш, яка підступність? Азія…

— Чудовий матеріал, — зазначив Шеєр, — справжнісінький детектив. Ви дозволите мені познайомитися зі справою?

— Хто сказав "а"… Від "альфи" до "омеги", Адольфе! Як на цвинтарі…

Як і завжди, Хейніш перший зареготав з власного, грубуватого дотепу.

— Однак поки що справа посувається не дуже добре, точніше, не так швидко, як нам хотілося б, — цей Михальський вперто мовчить. Вияв типового більшовицького фанатизму.

— Я вірю в успіх, пане оберштурмбанфюрер! — клацнув закаблуками Шеєр. — Кажу це вам як затятий і переконаний егоїст. Ваш успіх — це успіх моєї книги!

— А ти підлабузник, Адольфе! Однак приємний, бо не криєш свого здорового ставлення до справи. Я тебе познайомлю, поки що йде слідство у справі Михальського, з убивством, до кінця з'ясованим. — Підняв палець і додав багатозначно: — У ньому використано навіть таємного агента СД! Кличку вона мала Есмеральда…

— Мала?..

— Так, її страчено… Чудовий сюжет? Наш слідчий Кеслер стріляв їй у потилицю. Ну, ти цю-жанрову картинку сам розпишеш…

— Але кого вбили?

— Ах, так! Ти ж не знаєш… Вбили заступника коменданта, обер-лейтенанта Фрідріха-Вільгельма Мюллера. До речі, знайдено його щоденник ще тих часів, коли він був лише лейтенантом і слугував у каральному загоні. Якщо. знадобиться для книги, вважай щоденник покійного Мюллера своєю власністю.

— Ну й спадок…

— Вірьовка повішеного рятує від зашморга. То береш щоденник Мюллера?

— Треба спочатку глянути — я не покупець кота у мішку, — всміхнувся Шеєр, беручи досить товстий зошит з ладною обкладинкою із гаптованої штучної шкіри. На першій сторінці красувався каліграфічний напис "Щоденник лейтенанта Ф. Мюллера. ГФП[55]. 1942 рік". — Нумо погортаємо. — Він розгорнув щоденник навмання й почав голосно читати: — "9 березня. Мені привидівся моторошний сон, і я прокинувся о третій ночі. Причиною сновидіння були 30 підлітків-шпигунів, котрих я уколошкав напередодні. І як геройськи вміє вмирати ця більшовицька молодь! Що це таке? Любов до Вітчизни, до комунізму, що пройняла їхню плоть і кров?"

— Фанатики! — зневажливо зазначив Хейніш. — Просто тупі фанатики, байдужі навіть до смерті! Тваринна відсутність уяви.

"Мюллер… Який же це Мюллер? — нуртував Шеєра один давній спогад, що й досі непокоїв його своєю невідомістю. — Чи не той, що йшов по моїх п'ятах у Новоазовську?"

Він тоді чекав групу розвідників з Великої землі, які взимку 1941 року мали перейти невеличкими групами по скрижанілому Азовському морю на територію Новоазовського району. Він їх чекав, але не прийшов жоден. Потім поширилася чутка, нібито румунська берегова охорона затримала якихось молодих людей і передала їх німцеві Мюллеру — співробітникові таємної польової поліції. Так ось чому вони не прийшли… Ну що ж! Катюзі дісталося по заслузі…

— "Деякі з них, — читав далі Шеєр, — особливо дівчата, незважаючи на катування, не зронили й сльозинки, не рюмсали і під час розстрілу. Це ж доблесть! Вони роздяглися догола, як їм було наказано (одяг слід продати цілим!), лягли на живіт і одержали по кулі в потилицю. Один парубійко вимагав навіть кулю в серце…" Беру! — сказав Шеєр. — Судячи лише з цього уривка, щоденник Мюллера — документ вражаючої сили! Пересічна людина не спромоглася б описувати отаке спокійно.

— Як бачиш, Мюллерові теж дошкуляли нічні кошмари, — квасно мовив Хейніш. — Тому, мабуть, і пив, наливаючись, як не в себе.