Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

Усі мої передчуття, всі непевні підозри раптом випливли на поверхню й зімкнулися навколо натураліста. У цій байдужій, блідій людині в брилі і з сачком справді було щось моторошне - витримка й безмежне терпіння, поєднані з хитрістю, усмішка на обличчі і злоба в серці...

- Отже, він і є наш ворог - той, що стежив за нами в Лондоні?

- Саме так я розгадав цю загадку.

- А попередження? Його надіслала вона?

- Так.

Із туману, в якому я так довго блукав, тепер проглядали ледь видимі обриси якогось страшного злочину.

- Невже це правда, Холмсе? Звідки ви знаєте, що ця жінка його дружина?

- Коли ви вперше з ним зустрілися, він так захопився, що розповів вам уривок зі свого справжнього життєпису, і я певен, що він шкодує за цим і досі. Він колись учителював на півночі Англії. А відшукати вчителя - немає нічого простішого. Для того існують шкільні агентства, які можуть надати вам відомості про кожну людину цієї професії. Розпитавшись там, я дізнався, що в одній школі справді сталися неприємні події й директор - прізвище його тоді було інше - зник разом з дружиною. Їхні прикмети збігались цілком. А коли я довідався, що зниклий директор кохався в ентомології, розслід був закінчений.

Туман круг мене почав розвіюватись, проте багато що й досі залишалося в тіні.

- Якщо ця жінка насправді його дружина, то до чого тут місіс Лайонс? - спитав я.

- Це одна з деталей, на які ви самі пролили світло. Ваша бесіда з нею дуже прояснила ситуацію. Я, наприклад, не знав, що вона хоче розлучитися з чоловіком. Якщо так, то вона сподівається взяти шлюб із Степлтоном,- адже їй невідомо, що він одружений.

- А якщо вона знатиме всю правду?

- Тоді ця леді може стати нам у великій пригоді. Наш найперший обов’язок - разом поїхати до неї завтра. А тепер, Ватсоне, чи не здається вам, що ви надто вже забалакалися зі мною? Ваше місце зараз у Баскервіль-Холлі.

Останній червоний вогник на заході зник, і болота облягла ніч. У темно-бузковому небі замерехтіли перші зірки.

- Ще одне запитання, Холмсе,- мовив я, підводячись.- Нам із вами нема чого таїтися. Що це все означає? До чого воно призведе?

- До вбивства, Ватсоне...- притишено відповів Холмс.- До холодного, продуманого вбивства. Не питайте мене про подробиці. Я плету тенета довкола Степлтона, поки він плете їх довкола сера Генрі,- і тепер завдяки вашій допомозі він уже в моїх руках. Нам загрожує лише одна небезпека. Він може вдарити першим. Ще день, щонайбільше два, і в мене все буде готове, а тим часом бережіть сера Генрі, як мати хвору дитину. Те, що ви сьогодні прийшли сюди, дуже добре, і все-таки я волів би, щоб ви не залишали його самого. Тихше!

Розпачливий крик, сповнений жаху та муки, розітнув тишу боліт. Від того крику моя кров захолола в жилах.

- О Боже! - вигукнув я.- Що це? Що це таке?

Холмс підхопився, і я побачив його темну дужу постать на вході до хатки; витягти шию, він пильно вглядавсь у темряву.

- Тихше! - прошепотів він.- Тихше!

Пронизливий крик, що так вразив нас, долинув з глибини темних боліт. І раптом він пролунав ближче, ще виразніше.

- Де це? - прошепотів Холмс, і з того, як затремтів його голос - голос людини із залізними нервами, я зрозумів, як той крик сколихнув йому душу.- Де це, Ватсоне?

- Здається, там,- показав я в пітьму.

- Ні, отам!

Болісний крик знову розітнув нічну тишу, але тепер він став ще ближчим. І до нього домішався якийсь новий звук - глухе невиразне гарчання, що нагадувало розмірений гуркіт моря.

- Собака! - вигукнув Холмс.- Ходімо, Ватсоне, ходімо! О Боже, тільки б не спізнитися!

Він побіг через болото, я - слідом за ним. І раптом десь попереду, за брилами, востаннє знову пролунав відчайдушний крик, а потім щось глухо гупнуло. Ми зупинилися й прислухалися. Але більше ніщо не порушувало гнітючого мовчання ночі.

Я бачив, як Холмс, мов божевільний, ухопився за голову й тупнув ногою:

- Він випередив нас, Ватсоне. Ми спізнилися.

- Ні, ні, це неможливо!

- Навіщо я гаявся, дурень! І ви теж, Ватсоне! Залишили його самого, ось і маємо! Ні, заприсягаюся небом, якщо сталося найгірше, я все одно помщуся за нього!

Не розбираючи дороги, ми побігли вперед, обминаючи брили, продираючись крізь зарості дроку, збігаючи з пагорбів,- туди, звідки долинув цей пронизливий крик. Із вершини кожного пагорба Холмс озирався довкола, але болота повивав густий морок, і на їхніх похмурих просторах не видно було жодних ознак життя.

- Ви що-небудь бачите?

- Нічого.

- Стривайте-но, що це таке?

До наших вух долинув приглушений стогін. Він чувся зліва! Кам’яне пасмо вривалося там крутим схилом, усіяним брилами. Серед каміння лежало щось темне, неясне. Коли ми підбігли ближче, обриси його стали чіткіші. То була людина, яка долілиць розпростерлася на землі,- вона, здавалося, хотіла перевернутися, про що свідчили неприродно повернена голова, ледь підняті плечі, згорблена спина. Ця поза була така химерна, що спершу я навіть не міг повірити, що той стогін, який до нас долинув, був передсмертним. Нахилившись над непорушним тілом, Холмс торкнувся його і з вигуком жаху відсмикнув руку. Вогник сірника осяяв скривавлені пальці й велику калюжу крові, що поволі розливалася під розваленим черепом померлого. Ми похололи, побачивши при світлі сірника тіло сера Генрі Баскервіля!

Хіба можна було забути цей незвичайний брунатний костюм - той самий, що в ньому ми вперше побачили баронета на Бейкер-стріт! Досить було лише одного погляду, щоб упізнати його, відтак сірник спалахнув і згас - так само, як згасла в наших душах надія. Холмс застогнав, і я навіть у темряві побачив, як зблідло його лице.

- Мерзотник! Мерзотник! - вигукнув я, стиснувши кулаки.- О, Холмсе, я ніколи не пробачу собі, що покинув його напризволяще!

- Моя вина значно більша, Ватсоне. Я пожертвував життям свого клієнта заради того, щоб довести до кінця цю справу. Це найбільший удар мені за всю мою кар’єру. Але звідки я знав,