Містечкові історії - Дімаров Анатолій
Постій! — Бо Юрій Прокопович ступив уже до дверей, з рук дружини видираючись.— Бутерброди поклав?" — "Та поклав! Пусти, бо на електричку запізнююсь!"— "Не запізнишся, ніде вона не подінеться, твоя електричка... Так і є: яблука забув!"
Ледве вирвався з хати: ох, ці жінки!
В електричку встигнув ускочити й на автобусну станцію добрався завчасно: за десять хвилин до відходу автобуса. Метнувся до каси: всі квитки продані, наступний аж через три години. Юрію Прокоповичу три години чекати — заріз, побіг до чергового. Подіяла чи то схвильована розповідь чи форма військова — черговий пообіцяв якось допомогти.
За хвилину вийшов з каси:
— На приставному поїдете?
Юрченко ладен і на колесі їхати, аби не чекати три години.
Розстебнув комір кітеля, зняв кашкет, витер хустиною мокре чоло.
— Далеко зібралися, товаришу підполковник? — Шофер одним оком на Юрченка дивиться, а другим на дорогу косує.
— В Петіїв.
-• До пас, значить... В гості чи в справах?
Юрій Прокопович відповів, що в гості. І, попереджаючи наступно питании, уже сам сказав, що до Стрільця. До Олексія Іларіоповпча.
— Олексія Іларіоповпча?.. Щось я пачо й пе знаю такого,— здивувався шофер.
— Та це той же, мабуть, що біля греблі живе! — сказала голосно жінка, яка сиділа поруч: прислухалася, аж хустку відгорнула з вуха.
— І зовсім не той! — заперечила інша.— Той Дмитро Євстафійович.— В автобусі всі пасажири були, мабуть, із Петієва.— Це коли б не той, що за школою. Він накульгує, ге?
Юрій Прокопович відповів, що не знає.
— То ви його ще й не бачили?
Юрій Прокопович відповів, що не бачив.
— Тоді це, мабуть, він.
— А про навчителя забули? — спитав хтось позаду.
— Навчителя!.. Навчитель ще зовсім молодий, а вони їдуть до літнього!
— То, може, до того, що живе аж під Липками?..
Отак перебирали всіх Стрільців, аж поки Юрій Прокопович сказав, що у того Стрільця на фронті загинув син. Лейтенант, льотчик.
— То це таки він! — сказала жінка, яка згадала Стрільця, що за школою.— У нього син льотчиком був...
Поки розмовляли про Стрільців, позаду лишився Київ. Шофер, який тільки й знав, що переключав швидкості та крутив кермо, зітхнув вільніше. Газонув, врубав третю швидкість,— знай, мовляв, наших! — і старенький автобус, повний пасажирів, загримотів, заторохкотів, заскрипів пом’ятими боками, а всередині ще дужче забряжчали порожні каструлі та відра, застрибали кошики й клунки. Та пасажири, певно, вже давно звикли до цього, пасажири перемовлялися весело, Юрій же Прокопович, тримаючись за ослінчик, поглядав у вікна.
І справа, і зліва розгорталися прикиївські краєвиди: густі соснові ліси, що видиралися на високі піщані горби, села й сади, телеграфні лінії з вічно співучими дротами; височезні ажурні опори високовольтки, увішані ізоляторами, як виноградними гронами. Шосе було повне машин, суцільний потік мчав їм назустріч, і вони просувалися вперед у такому ж потоці, їх обганяли інші, мотор-ніші машини, презирливо пирхаючи: як, мовляв, такого на дорогу й випустили, а старенький їхній автобусик, давно звиклий до всього, трюхикав собі незворушно, тільки іноді капотом похитував на молодечу оту запальність: і куди його ото гнатися? — за смертю? Автобус котив собі та й котив, не поспішаючи, аж пасажири почали куняти потроху, і Юрій Прокопович теж задрімав би, теж покуняв би охоче, якби не думки про наступну зустріч зі Стрільцями, не лист з військкомату. Одержавши його ще позавчора, спрожогу сів писати батькам лейтенанта, сів — і немов онімів перед білим, мов смертна мука, папером. Слова, що спадали звично на думку, здавалися зараз такими блідими й невиразними, такими фальшивими поряд із тим, що йому хотілося сказати батькам лейтенанта, що він мучився, мучився та й кинув, вирішивши написати вже вранці.
А вранці вирішив, що краще поїхати самому в Петіїв. Хотів захопити кількох хлопців із загону, мама Катя відраяла. їхав же пе на один день, хто зна, де й ночувать доведеться, а тут діти. Він одразу ж і погодився, і добре зробив: коли б не був сам, довелося б сидіти на автостанції три години...
Незчувся врешті, як задрімав, і одразу ж замалим не звалився в прохід: хитнуло, смикнуло вперед. Заскрипівши кузовом, автобус зупинився, а водій звівся з сидіння.
— Подайте відро! — гукнув тим, що сиділи позаду.
— Перекур?
Поки відро, таке ж старе й побите, пливло понад головами, пасажири стали виходити. З насолодою випрямляючи тіло (аж вигнутись хотілося!), Юрій Прокопович вийшов і собі: він не курив, у ліс не тягнуло,— натомість підійшов до шофера, що, піднявши капот, вовтузився біля окутаного парою радіатора.
— Перегрілася?
— Одійдіть, товаришу підполковник, бо ошпарити може! — Шофер щось зривав та все не міг зірвати: пекло, видать, в руки. Врешті, приловчившись, зірвав. Пара так і вдарила вгору. Підхопив відро, спустився в кювет: там блищала калюжа.
— Не боїтесь, що брудна?
— Нічого, ми звичні! — відповів за автобус шофер.
Долив води в радіатор, затулив знову кришкою, опустив капот.
— Притомився, трудяга. Хай перепочине.— І провів по облізлому бокові долонею. Автобус зітхнув, як ото зітхає покірно звична до всього коняка, шофер же пообіцяв Юрію Прокоповичу:—Як колеса не розгубимо, обідатимемо в Петіс.ві.
Колеса, слава богу, по погубили: рівно о третій прикотили. Проторохкотіли по грубезних дошках високого мосту, через річку хоч і не глибоку, зате широку та чисту, бруківкою видерлись на широкий майдан із напівзруйно-ваною церквою, кількома новими крамницями,— "нівер-маги" — пояснили в автобусі, помпезним, районно-грецького стилю Будинком культури з такими товстими колонами, що за ними, власне, вже нічого й не було видно, з пам’ятником воїнам, які полягли у Вітчизняній, із двоповерховим будинком виконкому райради: типове містечко, яке вже й селом не хотіло бути, але й до міста ще не доросло. Автобус трусонувся востаннє, він якось осів, і з нього, як із бездонної бочки, посипалися пасажири.
Вийшов і Юрій Прокопович.
— То ви отак прямо і йдіть,— показав шофер на вулицю, що дерлася до площі вгору.— Нікуди не звертайте. Як у школу впреться, там Стрільця й спитайте.
Подякувавши, Юрченко пішов вулицею. їсти щось не хотілося, вирішив пообідати потім.
Вулиця була довга, вузька та покручена. Попід парканом біліли вичовгані лавки — традиційні місця посиденьок, будинки то ховалися за високими парканами, то пхалися аж на вулицю, світячи, цікавими вікнами, і Юр-ченкові хотілося привітатись до них. Ось і широкий, як вигін, шкільний двір. Ні деревця на ньому, ні клумби, тільки новий-новісінький посередині двоповерховий будинок із такими великими вікнами, що сонце, либонь, пронизувало його наскрізь не тільки в дні літні, а й у зимові. А новенький штахетник засвідчував весело, що школа нещодавно збудована і лишень обживається.
У дворі було тихо та порожньо, зате приміщення розбухало від гулу приглушеного, як ото вулик на пасіці. Не встиг Юрченко й подумати, у кого ж спитати дорогу, як задзеленчав голосно дзвоник і дітлашня так і сипонула в двір. Юрій Прокопович не став чекати, поки вийде хтось старший,— гукнув малюка, який пробігав саме мимо:
— Хлопче, постій!
Той зупинився, буцнувши крутим лобом повітря.
— Підійди-но сюди... Не скажеш, де тут живе Стрілець?
Малюк мотонув головою.
— Не знаєш?
— Ви, дядю, його он спитайте! — показав малюк на високого хлопця.
Той підійшов незалежно: руки в кишенях, невидима цигарка в зубах — теж продукт урбанізації селища. Бачили ми й генералів, не те що підполковників! — було наче написано на виду.
— Тебе як звати?
— Ну, Вадим.
— Нувадим чи Вадим?
— Вадим,— вже зовсім неохоче.
— Скажи-но, Вадиме, ти Стрільця знаєш?
— Якого?
— Що отут десь живе. Поруч із школою.
— Ну, знаю.
— А не скажеш, як до нього пройти?
— Та отак, поза школою. Або через двір.
— Дякую, Вадиме! — Козирнув, аж у того округлились очі, перепитав: — Через двір, кажеш, іти? — І, мимо
проходячи, зауважив: — А руки в кишенях, коли розмовляєш із старшими, тримати не слід — дірки протреш.
Вадим висмикнув руки, мовби кишені враз окропом наповнились, і Юрченко йому ще раз козирнув.
Оминув приміщення школи, а далі проходу немає: штахетник суцільний.
— А ви, дядю, стрибайте! Ми всі отак ходимо.
Знайомий малюк. Ішло, бач, слідом.
— Через штахетник? А не влетить од директора?
— А він, дядю, не бачитиме.
Ну, якщо не бачитиме... Юрченко примірявся, розігнавсь — птахом перелетів через штахетник. І, на приміщення школи оглянувшись, побачив в одному з вікон суворе обличчя.
"Ай-я-яй, товаришу підполковник! Ай-я-яй!" — сказав сам до себе.
Та нараз пригадав, за чим приїхав сюди: попереду лежав двір Стрільців. Одкашлявся збентежено, поправив картуз, пішов до двору.
То вже потім, уже трохи пізніше, вже ступивши в двір, він розгледить і будинок занехаяний, і сарайчик згорблений, і сокиру серед розкиданих дров, наче той, хто рубав, уже не мав сил її й підняти; а тоді, в першу хвилину, зовсім інше вразило його: якась туга застояна, якась плівка печалі, старечої, звичної, крізь десятки років пронесеної, лежала па всіх спорудах, всіх предметах, що були в дворі. Тут навіть сонце світило по-іншому: померкло, чи що,— тільки по так, як щойно на вулиці. В Юрія Прокоповича й серце стиснулось болісно, і він не знати чому скинув картуз.
Отак із картузом на руці в сіни й ступив.
Й одразу ж почув голоси: там, по той бік дверей, здається, сварилися. Лунав то чоловічий голос, то жіночий, плаксивий. Юрченко постояв, постояв та й вийшов із сіней.
Зупинивсь на порозі. Але й тут не дуже зручно стояти: хто йшов, той його й бачив. І дивувався, мабуть: а чого ото військовий треться-мнеться коло чужого порога? Тож Юрій Прокопович потоптавсь, потоптавсь біля порога та назад в сіни й зайшов.
Жінка вже, чутно,"плакала, а голос чоловіка став зовсім злий. І Юрій Прокопович, наперед болісно морщачись, постукав у двері.
— Хто там? — спитали сердито.
— Пробачте, я на хвилинку,— сказав Юрій Прокопович, одчиняючи двері.— Я от приїхав...— Хотів був сказати: "Од вашого сина",— та вчасно схаменувся: не од живого ж приїхав,— У справі...
На нього дивилися двоє — жінка, яка сиділа на лаві, і невисокий сухенький дідок, що півником стояв перед нею. Жінка чи то зібралась у дорогу, чи повернулася щойно: тепла вовняна хустка, плисовий, певно, на ваті, жакет, стоптані боти на товстих, мабуть, хворих ногах.
