Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Вдосвіта.

— Чекатиму.

— Прийду, їйбогу, прийду!

— Не забув, в яке вікно стукати?

— Найду, — посміхнувся Митько.

— Я, певне, незабаром поїду звідси. Хотілось би порибалити.

Митько мовчки крутив у руці іржавий ключ від баркаса й дивився їй в губи.

— Скоро?—опитав Бояришкин, розглядаючи на долоні мережану черепашку.

— Зараз поїдемо.

Вона помовчала і, чомусь посміхаючись, спитала:

— Це ж у вас якесь весілля було?

— Сестру видавали.

— За кого ж це? — і не чекаючи відповіді, всміхнулась незрозуміло й коротко. — Приходь же! — І знову, як тоді, першого разу, на терасі Мохівського будинку, усмішка жаг-нула Митька кропивним укусом.

Він провів її очима до човна. Бояришкин, розкарячившись, відштовхнув човна. Ліза з усмішкою дивилась через його голову на Митька, що грався ключем, кивала йому головою.

Відпливши сажнів із п'ять, Бояришкин спитав стиха:

— Що це за їден?

— Знайомий.

— Друг серця?

Мить ко, що чув їх розмову, за скрипом кочетів не дочув відповіді. Він бачив, як Бояришкин, налягаючи на весла, ,від-кидаючись, засміявся, але її обличчя не бачив, вона сиділа до нього спиною. Бузкова стрічка стікала з капелюха на оголений схил плеча, тремтіла від безсилого вітру, танула, дратувала Митьків затуманений погляд. —

Митько, рідко ходивши рибалити вудками, ніколи не збирався з таким пориванням, як цього вечора. Він набрав кізяку і зварив на городі пшоняну кашу, нашвидку перев'язав перепрілі зав'язки гачків.

Михей, дивлячись на його збори, попрохав:

— Візьми мене, Митро. Одному незручно.

— Впораюся й сам.

Михей зідхнув.

— Давно ми з тобою не їздили. Тепера подержав би са-занка з півпуда.

Митько, кривлячись від пари, що гарячим стовпом била з казанка з кашею, промовчав. Скінчивши збори, пішов до світлиці.

Дід Гришака сидів коло вікна, крізь круглі в мідній оправі окуляри мусолив очима євангелію.

— Дідусю! — окликнув Митько, підпираючи плечем одвірок.

Дід Гришака лупнув очима поверх окулярів.

— Га?

— Збуди мене після перших півнів.

— Куди ото спозаранку?

—> Рибалити.

Дід, що любив рибу, про око засперечався.

— Батько казав—'Коноплі молотити завтра. Нічого байдикувати. Чи ти ба, рибалка!

Митько відштовхнувся від одвірка, схитрував:

— Про мене. Кортіло рибкою почастувати діда, а коли коноплі—значить, не піду.

— Стривай, куди ж ти? — сполошився дід Гришака, скидаючи окуляри. — Я порозуміюсь із Мироном, піди вже, чи що. Рибкою поласувати непогано, завтра саме середа. Збуджу, йди, йди, дурень! Чого щиришся?

Опівночі дід Гришака, придержуючи одною рукою хол-щові спідні, другою, що держала костура, намацуючи дорогу, спустився по приступках. Прошкарбав по дворі до комори білою трясучою тінню і кінцем костура ткнув Митька, що сопів на повсті. В коморі пахло допіру змолоченим хлібом, мишатиною й кислим, застоялим, павутинним запахом пустки:

Митько спав коло засіки на повсті. Розчухався нескоро.

Дід Гришака спочатку легенько штовхав його костуром, шепотів:

— Митю! Митько!.. Гей, бузувіре, Митько!

Митько густо сопів, підбирав ноги. Розлютившись, дід ткнув тупий кінець костура Митькові в живіт, почав свердлити, мов" свердлом. Охнувши, Митько вхопив костура й прокинувся.

— Сон йолопський! Лишенько, як спиш! — лаявся дід.

— Мовчи, мовчи, не гуди, — шепотів Митько спросоння, шукаючи долі чирики.

Він дійшов до майдану. На хуторі заспівали другі півні. Йшов вулицею, повз будинок попа Вісаріона, чув, як у курнику, б'ючи крильми, протодияконівським басом загорлав півень і переляканим шептом закудкудахтали кури.

На нижній приступці під крамницею дрімав сторож, уткнувшись носом у кожушане тепло коміра. Митько підійшов до Мохівського паркану, поклав вудки й кошика з припасом, легенько ступаючи, щоб не почули собаки, зійшов на ґанок. Поторкав клямку на дверях — замкнено. Переліз через бильця й підійшов до вікна. Віконниці напівзачинені. З чорної шпарини солодко пахне дівочим, теплим уві сні тілом і невідомими солодкими пахощами.

— Лисавето Сергійовно!

Митькові здалося, що він казав надто голосно. Почекав. Тиша. "А що як помилився вікном? Що як сам спить? Ото вскочу!.. Покладе з рушниці", думав Митько, затискаючи в жменю віконну ручку.

— Лисавето Сергійовно, вставай рибалити!

"Коли помилився вікном — ото рибальство буде".

— Вставай або що! — роздратовано сказав Митько й просунув