Тихий Дін - Михайло Шолохов

— студент Московської технічної школи; худий, зсохлий з величезного самолюбства та сухоти, учитель Баланда; його соживиця—вчителька Марта Гераси-мівна— все молода собі кругла дівчина, в якої раз-у-раз непристойно вилазила нижня спідниця, поштмайстер—чудакуватий, запліснівілий, з запахом сургуча й дешевих парфумів старий парубок. Зрідка наїздив з свого маєтку молодий сотник Євген Листницький, що гостював у свого батька, поміщика шляхтича. Вечорами пили чай на терасі, точили нікчемні розмови, і, коли обривались в'ялі розмовні нитки, хтось із гостей накручував дорогого в інкрустаціях хазяйського грамофона.

Зрідка, великими святами, любив Сергій Платонович туману пустити: запрошував гостей і частував дорогим вином, свіжим осетровим кав'яром, виписаним для цього з Батай-ська, найкращими закусками. Поза тим жив тісно. Одне, в чому не відмовляв собі, — це в книжках. Любив Сергій Платонович читати і до всього доходити власним чіпким, мов березка, розумом.

Спільник його, білявий, з гострою борідкою і потаємними шпаринками очей, Омелян Костевич— Атьопін заходив рідко. Був він жонатий з колишньою усть-медведицькою черницею, наплодив з нею за 15 років спільного життя восьмеро дітей і більшість часу проводив удома. З полкових писарів виліз Омелян Костевич у люди, звідти ж приніс у родину притихлий душок підлабузництва, підлещування. Діти в йот присутності говорили пошепки, ходили навшпиньках.. Щоранку, вмившись, шикувалися в їдальні, під чорною висячою труною величезних дзиґарів, мати стояла ззаду, і скоро з спальні долітало сухе покашлювання батькове, починали різноголосно й фалшиво: "Спаси, господи, люди твоя", потім "Отче наш".

Омелян Костевич встигав одягнутися до кінця молитви,, виходив, мружачи шпаринки капустяних очей, по-архієрей-ськи витягував м'ясисту голу руку.' Діти підходили по черзі і цілували. Омелян Костевич цілував жінку в щоку, говорив, нетвердо вимовляючи літеру "ч":

— Палажецко, запарила цайок?

— Запарила, Омеляне Костевичу.

— Налий поміцніше.

Крамничну бухгальтерію провадив він. Плямив сторінки під буйними наголовками: "дебет" — "кредит" писарським в кучериках письмом. Читав "Биржевые ведомости", без потреби защемляючи шишкастий ніс золотим пенсне. Із службовцями поводився чемно.

— Іване Петровичу, відпустіть чоловікові тавричанського ситцичку.

Жінка звала його Омеляном Костевичем, діти — таткомг а крамарчуки — Цацою.

Двоє священиків—панотець Вісаріон і благочинний отець

Паикратій — з Сергієм Платоновичем не водилися, були в них давні порахунки. Один з одним теж недружньо жили. Опришкуватий клявзник п. Панкратій уміло шкодив ближнім', а вдовий п. Вісаріон, що жив з українкою-ключницею, через сифіліс гугнявий, з натури привітний, цурався й не любив благочинного за непомірну гордість та каверзну вдачу.

Всі, крім учителя Баланди, мали на хуторі власні будинки. На майдані красувався обшитий диллям, фарбований на-синьо домище Мохова. Проти нього на самій пуповині майдану розкарячилася крамниця з крізними дверима й злиня-лою вивіскою:

ТОРГОВИЙ ДІМ МОХОВ С. П. ТА АТЬОПІН о. к.

До крамниці примикала присадкувата, довга з підвалом комора, саженів зо двадцять від неї — цегляна обручка церковного муру і церква з банею, подібною до визрілої зеленої цибулини. По той бік церкви — вибілені, казенно-суворі стіни школи і два чепурні будинки: блакитний з таким же палісадом — панотця Панкратія—і брунатий (щоб не подібний був) ,з різьбленим парканом і широким ґанком — панотця Вісаріона. Навскоси двоповерховий безглуздо-тонкий будиночок Атьопіна, за ним пошта, солом'яні та залізні дахи козацьких куренів, схиляста спина млина, з бляшаними іржавими півнями на даху.

Жили, закрившись від усього білого світу зовнішніми і внутрішніми, на прогоничах, віконницями. Звечора, коли не йшли гостювати, зачековували прогоничі, спускали з ланцюгів собак, і по німому хуторі тільки й тарахкотіло дере-в'яним язиком калатало нічного сторожа.

И.

Наприкінці серпня Митько Коршунов випадково зустрівся коло Дону з донькою Сергія Платоновича, Лисаветою. Він допіру приплив з-за Дону і, примикаючи до корча баркас, побачив фарбований легенький човен, що легко карбував течію. Човен плив з-під гори, керований до пристані, веслував на нім Бояришкин. Гола голова його виблискувала потом, на лобі й скронях нап'ялися гілочки жил.

Митько не зразу пізнав Лисавету. На очі їй падала від брилика сиза тінь. Загорілйми руками вона притискувала до грудей пук жовтого латаття.

— Коршунов, — закивала вона головою, побачивши Митька, — обдурив мене,

— Як то обдурив?

— А пам'ятаєш, обіцяв їхати зі мною рибалити?

Бояришкин кинув весла і випростав спину. Човен з розгону

виліз носом на беріг, з хрустінням дроблячи прибережну крейду.

— Пам'ятаєш?—сміялася Ліза, вискакуючи з човна.

— Ніколи було. Робота, — виправдувався Митько і з перехопленим подихом стежив за дівчиною, що підходила до нього.

— Ні! Це неможливо!.. Я, Лисавето Сергійовно, відмовляюсь! От вам хомут і дуга, а я вам більше не слуга! Уважайте, скільки попоганяли цією проклятою водою. В мене криваві мозолі від весел. Нема краще, як материк!

Бояришкин твердо ступив на колючу кришену крейду довгою босою ступнею, витер піт з лоба верхом пом'ятого студентського кашкета. Не відповідаючи йому, Ліза підійшла до Митька. Той невміло стиснув простягнену йому руку.

— Коли ж поїдемо рибалити? — спитала, закидуючи голову, мружачи очі.

— Хоч завтра. Обмолотились, тепера можна.

— Обдуриш?

— Ну, ні!

— Рано зайдеш?