Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана
Довгенько попоїздив він по всій Німеччині, розшукуючи потрібних людей, набрав немало майстрів і зібрав їх усіх у Любеку.
Вже напнуті велетенські полотнища вітрил. Подме ходовий вітер — і корабель рушить у путь. Уявляв Шлітт, як загоряться очі царя, коли побачить він стільки майстрів у своїй первопрестольній Москві. Та щось надто підозріло стежать за Шліттом останніми днями купці міста Любека. Спілка німецьких торговельних міст Ганза — найбільший владар і міста Любека. Не знає Шлітт, що увечері зібралися ганзейці з німецькими ли-царями-хрестоносцями на нараду в домі найбагатшого і найстарішого купця міста Любека.
— Не можна допустити, щоб їхали ці майстри до Московії,— сказав найстарший і найповажніший серед ганзейських купців.— Яка рація нам у тому, щоб росіяни самі виробляли те, що тільки ми можемо робити?
— Яка рація нам у тому,— підтримали його і хрестоносці,— щоб Московія була ще дужчою та могутнішою?
— Навіщо у дикій Московії процвітатимуть різні ремесла?.. Хай вона буде залежною від нас! — підтримали й інші.
— Ми не повинні їх випускати! — говорив далі най-владніший серед ганзейців.
— А цього Шлітта треба приборкати та провчити,— лютували хрестоносці.
На цьому й порішила Ганза — спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви, а Шлітта, привідця та верховоду, приборкати, щоб не поїхав він десь-інде шукати людей для московського царя Івана.
Шлітта приборкали. Десять років просидів він у в'язниці за справу, до якої взявся так гаряче. А люди, яких він зібрав, розбіглися. Були серед них і мастер паперової справи, і палітурник, і друкар.
ГІСТЬ З ДАНІЇ
До царя Івана приїхав посол від датського короля Християна III. Вузенькими низькими ходами та переходами Кремлівського палацу ведуть його до царських палат.
У куцому, до колін, зеленому каптані з пишним мереживним коміром, у довгих панчохах і черевиках з пряжками, заморський гість з прихованою цікавістю поглядає на розписні стіни і стелі, на дивний для нього одяг бояр — довгі шуби, оторочені дорогим хутром — сріблястими лисицями, соболями, високі шапки. Між ними, огрядними, бородатими, поважно-повільними, посол виглядає якимось вертким куцохвостим птахом. Кроки його, що спочатку лунають так упевнено, поволі, в міру наближення до царської палати, робляться майже нечутними. На тонких вустах з'являється запобіглива усмішка.
Йому доручено його величністю королем датським влаштувати дуже вигідну для Данії справу.
Під коротким, але уважним і ніби наскрізь проколюючим поглядом царя Івана посол на якусь мить розгублюється, але враз опановує себе, і починається церемоніал привітання.
Коло царя його найближчі друзі — радник окольничий Олексій Адашев, ровесник і друг юнацьких років князь Курбський та інші, що утворили "Вибрану раду". Вони підтримують царя в боротьбі проти великих іменитих бояр. Вони підтримують його прагнення ширити в Московській державі книги, відкривати школи, розвивати різні ремесла. Не менш уважно, ніж цар, слухають його ближні друзі листа, що надіслав король датський.
"...3 такою метою надсилаємо до тебе,— читає поважно дяк,— возлюблений брате, щиро нами любимий, слугу і підданого нашого Ганса Місенгейма з Біблією і двома іншими книгами, в яких міститься суть нашої християнської віри. Якщо прийняті і схвалені будуть тобою, возлюбленим братом, патріархом, митрополитом, єпископами і іншим духовенством сія наша пропозиція і дві книги разом з Біблією, то оний слуга наш надрукує в декількох тисячах примірників зазначені твори, переклавши на вітчизняну вашу мову, так що у сей спосіб можливо буде у небагато років сприяти користі ваших церков і ваших підданих".
Друкувати книжки! Це те, про що давно мріяв він, про що говорив з полум'яним страдником — вченим Максимом Греком.
Цар Іван знав, що в Данії, як і в інших країнах Європи, після того, як Ян Гутенберг винайшов друкарський верстат, уже друкували, а не переписували книжки.
Але ж "возлюблений брат" — король датський Християн III не безкорисливо, не від щирого серця пропонує свою допомогу. Цар Іван розуміє, як вабить Московська держава своїми величезними, недослідженими ще багатствами чужоземних королів, як хочеться їм наслати сюди своїх купців, використати ці незчисленні багатства для себе.
А коли б цар Іван перейшов на віру короля датського, а за ним і народ московський, як би це було вигідно Християну III.
Ні, треба обійтися в цій справі без іноземців.
Царю Івану потрібно друкувати книжки, щоб ще більше зміцнити свою владу, об'єднати народ навколо Москви.
На книжки дедалі більше зростає попит, особливо після приєднання Казані та Астрахані. Цар весь час повертався до цієї думки — заснувати друкарню.
Вчений старець Максим Грек казав йому, що тільки друкуванням можна уникнути тої безлічі помилок, яку припускають переписувачі. Часто ці помилки зовсім переінакшують увесь зміст. Недарма Максим Грек велику увагу приділяв граматиці. Помилки можуть призвести до єресі — неправильного тлумачення православної віри. Як же можна доручити іноземцям друкування церковних книг? Адже тільки церковні й були на той час у Москві. А що, як іноземні друкарі на свою віру повернуть?
Ні з чим повернувся Ганс Місенгейм до Данії.
"ПЕЧАТНИЙ ДІМ"
ш — Час нам самим видавати друковані книги, як у греків, Венеції, Італії, як у інших державах,— мовив цар.
— Ця думка тобі, царю, надіслана, як святий дар,— сказав митрополит Макарій, старий, розумний книголюб, що за його керівництвом протягом багатьох років у Новгороді переписали дванадцять фоліантів — товстих томів, куди увійшли твори багатьох візантійських, західних і руських письменників. У ці книги хотів зібрати Макарій все, що читали й поважали на Русі.
Окольничий Олексій Адашев, думний дяк Висковатий, який вів найважливіше листування з іноземними державами, підтримали царя так само, як і Макарій, і Максим Грек. Адашев і Висковатий тут, у Москві, виправляли і стежили за переписуванням усіх руських літописів. Це були люди найосвіченіші в Московській державі. Вони розуміли — книги зміцнять самодержавну владу царя, об'єднають навколо Москви завойовані нові землі, розбуркають прагнення людей до письменності й знань. І цар наказав розшукувати здібних до цієї справи. Якогось майстра Марушу Нефедієва надіслали до Новгорода, щоб звідти привіз майстрів, що вміють "різати різьбу всіляку". Відомо стало, що і тут, у Москві, дехто самотужки пробує друкувати, і показували цареві перші, ще невправні спроби.
— Кажуть, Іван Федоров, колишній диякон Миколо-Гостунської церкви, цим ділом цікавиться й займається,— сказали цареві.
— Покличте його до мене,— наказав цар.
Страшно йти до царя простій людині. Та згадав Іван Федоров, як зустрів його ненароком у Максима Грека і почув тоді слова, що повторив їх цар роздумливо та твердо:
— Книги — це ріки, що напувають всесвіт.
А чутки, як весняні пташки, вже носяться над Москвою, що хоче цар тут, у Москві, свій "Печатний дім" будувати і шукає людей, що друкуванням цікавляться і мають до цього хист.
Давно не бачив маленький син Івашко свого батька Івана таким бадьорим, таким задоволеним, таким діяльним. Як прийшов він тоді з Кремля від царя, так і почалось інше життя. З ранку до пізньої ночі зайнятий він. Доручив йому сам цар — тільки подуіяати: сам цар! — збудувати "Печатний дім", де друкуватимуть безліч книжок.
Кипить робота. Теслярі, каменярі виводять стіни. Усім керує його батько, він же замовляє все для друкарні, стежить за всім. Є в нього помічник. Веселий і бувалий Петро Мстиславець, прибулець з Білорусі.
При "Печатному домі" будують і "Справну палату". Там виправляють книги, з яких будуть друкувати. Радяться у всьому з зовсім старим Максимом Греком, з митрополитом Макарієм. Скрізь встигає Іван Федоров. Скільки ще роботи! Але якої роботи — цікавої, живої, потрібної.
Цар Іван також приходить на "Печатний двір", показує йому проста людина Іван Федоров перші спроби, показує верстати, шрифти, різне друкарське приладдя. Приязно дивиться цар Іван на першодрукаря.
Велику справу робить найперший друкар. Імені його не забудуть нащадки.
СВЯТО книги
Це сталося навесні 1564 року. Цей день можна прирівняти до великої перемоги, до найсвітлішого свята всього народу. Іван Федоров подав цареві першу книгу, надруковану в "Печатному домі" "повелінням і коштом" самого царя. Ця книга звалася "Апостол".
Як у казці-легенді, переказував народ,— простий "ярижка" здобув книгу цареві.
Стопи книг, однаково великих, однаково гарно оправлених у темну шкіру з тисненням, були перед царем. Скільки людей читатимуть їх! Не тільки в церквах лежатимуть вони, як колишні рукописні, важкі, дорогі, недоступні для більшості людей, а зможуть їх купити, читати і не такі вже багатії.
Цар із задоволенням хвалить прекрасний чіткий шрифт, чорний і червоний, чудесні малюнки, заставки.
Малюнки були різноманітні. їх друковано дуже багато, кожен розділ починався розкішною заставкою, в якій перепліталися квіти, трави, плоди. Візерункові великі літери починали текст. Жодна переписана книга на Русі ще не була так багато ілюстрована. Це видання аж ніяк не поступалося перед виданням італійських та інших західноєвропейських майстрів... Добре ознайомившись з їхніми працями, Іван Федоров з великим художнім смаком зробив по-своєму так, як змогли зробити тільки на його батьківщині, і орнамент, і літери.
Цікава була післямова першої книги. Урочисто розповідалось у ній, що цар Іван продовжує справу імператорів грецьких, і за прикладом Греції, Італії та інших країн вводиться, на Русі книгодрукування. Розповідалось у ній, як, не шкодуючи, давали кошти на цю справу "делателям" — Івану Федорову та Петрові Тимофійовичу Мстиславцю.
З любов'ю дивиться великий дужий Іван Федоров на справу своїх рук і, як любиме дитя, тримає книгу на міцних широких долонях.
"Ех, шкода, не дожив ані Максим Грек, ані Макарій до цього свята,— думає з жалем першодрукар.— Оце б раділи!"
— Знаєш, друже,— каже він Петрові,— а треба нам ще й менші книги друкувати, щоб і проста людина могла їх купити і синів своїх навчати. Оце подякують нам люди!
— Авжеж,— згоджується Петро.
І вони заходжуються коло нових книжок.
ЄРЕТИКИ
Іван Федоров і його помічник Петро Мстиславець з таким же запалом і натхненням друкували інші книги, а над ними вже збиралася гроза.
Наче хмари, що раптово затьмарюють погожий день, починають рости, громадитися, спускатися низько над землею і давити повітря, так росло і дужчало невдоволення бояр та вищих церковників, які були з ними заодно.
