Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана
Я пам'ятаю, маму вибрали в комісію по організації загальноміського свята трудових шкіл і дитбудинків. Мама, учителька трудшколи, була дуже горда і щаслива цим. Не заважали їй ні пан, ні дурний попечитель, ні дами-патронеси, їхнього і сліду не було в Полтаві, а Дмитро, комсомолець і "комісар", як казали ми, ретельно їй допомагав. Я була вже вихователькою в дитбудинку і привела теж своїх дошкільнят на свято. Вони стрибали і пищали навколо "тьоті мами", як звали вони мою маму.
Дмитро хитро мені підморгнув і підняв собі пальцем ніс вгору.
— Кирпа,— шепнув він мені,— а пам'ятаєш ялинку і "пана"!
— Митю! Митю! — схвильовано підбігла мама.— Дарма я тебе малим за вуха не скубла. Ти тут базікаєш, а пряників, я тобі кажу, мало!
— Не турбуйтеся! Спочиньте трошки — все буде гаразд,— засміявся Дмитро і ніжно обняв свою вчительку.
1938
ДРУКАР КНИЖОК НЕБАЧЕНИХ
Присея чуєт ься
ВОЛОДИМИРУ ТАТАРИНОВУ
Тобі присвячую оцю нехитру повість
Про друкаря небачених книжок.
Книжки — це наша праця, наша совість,
Цілющої води живий струмок.
Не знаю досі, де твоя могила,
Чи ти в боях, чи в катівнях поліг,
Та я робитиму, поки в руках є сила,
Усе, що ти в своїм житті не встиг...
1945—1964 рр.
МАКСИМ ГРЕК
— Книги — це ріки, що напувають всесвіт,— почув диякон глухий голос старця.
Другий голос роздумливо, але твердо повторив за ним:
— Книги — це ріки, що напувають всесвіт.
Диякон не насмілився постукати і схвильовано відійшов у кінець сіней. Під цією низенькою стелею він здавався особливо високим. Коли будували монастир, мабуть, хотіли, щоб стеля нагадувала своїм склепінням небо, але занадто низько спустили її над головами людей.
Слова, що почув диякон, пройняли до серця, наче пронизали його. Книги. Як він часто думав про них, особливо після того, як померла його дружина і він лишився самотнім з малим сином. Він прагнув знайти якусь вищу втіху. Досі книги були скарбом небагатьох. Місяці й роки переписувалася кожна книга, ретельно оздоблювалася художнім орнаментом, заставками, кінцівками. її оправляли в розкішну оправу, часто з коштовними каменями. Це все показувало любов і повагу до книги. Але хто міг придбати її, таку дорогу? Тільки багаті монастирі, церкви та заможні бояри, що інколи віддавали за бажану книгу і землю, і села. А скільки людей жадало читати і не мало змоги! Як часто диякон думав над цим.
Дверцята келії відчинилися. Трохи схиливши голову, щоб гостроверха з хутром шапка не зачепила стелі, бо він також був високий, вийшов цар Іван Васильович. Він пройшов на подвір'я, зосереджений і замислений, не звернувши уваги на диякона, який низько схилився перед ним.
Двері келії лишилися відчинені. У сутінках біліла одна довга вузька борода. Старець стояв у кутку, худий, схожий на святих, мальованих на монастирських іконах. Але хто підходив ближче, в того таке порівняння мимоволі зникало. На іконах святі були спокійні, тихі, а в цього очі горіли таким вогнем, ніби жаринки там були, в цих чорних очах.
— Це ти, Іване? — спитав він тихо.— Іди ближче, сідай!
Диякон майже з побожністю наблизився до старого і поцілував руку, яка важко підвелася, щоб поблагословити його. Він відчув на вустах дотик холодної тонкої шкіри, що обтягала кістки, наче на руці зовсім не було м'язів. З-під чорного рукава підрясника, коло зап'ястка, диякон Іван побачив темні рубці. Він знав, відкіля ці рубці. Адже перед ним був той непримиренний славетний учений, відомий Максим Грек, що близько тридцяти років сидів ув'язнений, а з них двадцять два роки був у ланцюгах,— і він шанобливо поцілував цю руку. Колись-то, ще за царя Івана III, молодого талановитого вченого, добре обізнаного не тільки з грецькою, а й з різними південнослов'янськими мовами, з італійською, з латинню, викликали з Афона виправляти та перекладати святі книги. Вчений грек Максим не тільки виправляв, він, який чув колись нестримно-запального проповідника Савонаролу, почав викривати багаті монастирі, багатіїв, що жили із страшної праці селян. Ці викриття не подобалися владарям світу. Максима Грека обвинуватили в єресі, тобто в неправдивому тлумаченні християнської віри, і засудили. Ніколи більше він уже не побачив своєї батьківщини. Звільнили його сімдесятип'ятилітнім немічним старцем.
Тепер, коли після страшного заслання Максима Грека привезли в Троїцю, йому важко було рухатися, важко говорити, але думка так само горіла й пломеніла, і сам цар Іван приїздив розмовляти з ним і радитися.
— Сідай, Іване,— повторив Максим.— Ми говорили з царем про книги. Так, книги — це ріки, що напувають всесвіт. Моє життя проходило з книгами. Я переписував, перекладав, тлумачив книги. Я виправляв помилки, що їх робили несвідомо переписувачі і цим затьмарювали їхній високий зміст. Та єдиний спосіб уникнути цих помилок і дати всім людям,читати книги — це друкувати їх... Я вже розповідав тобі про Яна Гутенберга, що перший винайшов друкарський верстат і, виливши з свинцю літери, складав їх у слово, а намазавши чорною фарбою, на верстаті притискував до паперу. Його були перші спроби. Потім інші люди, наділені святим даром, робили ще краще. Як суха земля конає від спраги і жадає животворної води, так людські душі жадають знання.
Старий бачив, що диякон, затамувавши подих, слухає, і це втішало його. Як йому все життя хотілося передати тим, хто оточував його, всі свої знання, свої думки! Ніколи не був він честолюбцем та сріблолюбцем. За те й не злюбили його ситі, пишні архієреї, ченці з багатих монасти-рів-вотчин. Цього молодого диякона Івана Федорова помітив Грек своїм проникливим поглядом чорних пломенистих очей. Йому до вподоби було високе ясне чоло, світлі, допитливі й розумні очі, вправні великі руки, що любили ремесла і тесляра і палітурника. Іванові охоче розповідав старець про своє життя, про людей, що стрівав на довгому, заплутаному і невторованому шляху. Найкращі спогади були, звичайно, про юність. Юність! Юність у чудесній розкішній Італії, куди він поїхав вчитися.
— Пробув я багато років в Італії,— розказував Максим Грек,— і багато писань різних філософів прочитав, з багатьма мудрецями познайомився і велику душевну користь з того набув.
Жив тоді у Венеції філософ, досвідчений чоловік, ім'я йому Альдус, а прізвище Мануціус, італієць, великий знавець грецької і римської мов, стародавньої літератури. Я його знав у Венеції і часто ходив до нього у книжкових справах. Той Альдус Мануціус замислив премудре діло — видати древні рукописи. Була вже в нього школа стародавніх мов, та захопився він ще друком і заснував друкарню.
Не знав до того світ кращого друкаря. Дай мені перо та поглянь, я намалюю тобі літери, як вигадав писати їх Альдус Мануціус, щоб було їх зручно друкувати і читати.
Іван стежив за кожним рухом Максима Грека.
— Пам'ятай, Іване,— промовив той,— стару притчу про таланти. Одержали два чоловіки по таланту. Один ледачий та лукавий закопав його, а другий повернув його з прибутком. Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй. Дорожчий хай він тобі буде за багатство, за втіхи мирські, щоб не був ти подібний до мужа лукавого, а віддав його в сто крат більшим на службу людям.
Замисленим повертався Іван від старця. Давній церковний звичай вимагав, коли помирала жінка у служителя церкви — попа чи диякона,— що повинен був той або йти в ченці, або покинути служіння в церкві. Та чим більше слухав Іван вченого старця, тим дужче відчував жадобу до життя, праці, знань. Найдужче він любив працю коло книг. З любов'ю і увагою брався він переписувати, робити до них малюнки. Сам оправляв їх. Але друкувати книжки! Не переписувати повільно слово за словом, рядок за рядком, сторінку за сторінкою і, може, лише три-чотири сторінки списати за день, а відразу надрукувати їх сотні, тисячі, ще більше... З благоговінням брав він у руки, коли траплялось, друковані книги, завезені з інших країн, розпитував усіх, хто приїздив з інших земель, про друкування.
Він ішов широким бадьорим кроком вузенькими вуличками Москви, а у вухах лунали слова старця: "Коли маєш ти хист до чого, плекай його, вирощуй".
Може, його хист, його талант саме в цій великій, святій книжковій справі?
"ГАНЗА"
Корабель мав незабаром відплисти. Жителі німецького міста Любека у передвечірню пору приходили помилуватися, як матроси швидко і вправно вантажать на корабель речі, заповнюють трюм та палуби різним крамом. Метушились купці, які везли цей крам у чужі землі. Сумно дивилися жінки, які виряджали в путь своїх чоловіків. І їх було немало, таких жінок. На цьому кораблі більше як сто двадцять чоловіків мало виїхати у далеку невідому Московію. Не всі вони були, звичайно, з Любека. По багатьох містах їздив енергійний, діловитий майстер саксонець Шлітт, розпитував, шукав охочих їхати з ним до Московії. Потрібні були йому різні люди: і лікарі, і цирульники, і теслярі, і ливарі, і архітектори, і каменярі, і друкарі — різні майстри різних спеціальностей. Цар московський Іван просив його навербувати таких людей, привезти до його столиці.
Царя Івана IV прозвали Грозним. Він вів нещадну боротьбу з боярами, які відчували себе повними владарями в своїх вотчинах-князівствах, а Іван об'явив себе самодержавним царем всієї Русі. Його боялися і поважали сусідні країни, бо завоював він царство Казанське і Астраханське, а згодом переміг і Лівонський орден хрестоносців. Багато переказів лишилося про нього в народі, і один з них розповідав, як кинув він клич: хто добуде йому царства корону, скіпетр, золоте царське яблуко — "рук державу" і книжку про них?
І справді, не тільки про завоювання дбав цар, а й про книжки. У нього була величезна на той час бібліотека, що викликала подив у всіх іноземних гостей. Багато книг було привезено з Візантії. Як свій дорогоцінний посаг, привезла колись бібліотеку наречена царя Івана III візантійська царівна. Усіх дивувала освіченість Івана IV, красномовність, його листи вражали яскравим талантом письменника.
От і дав він саксонцю Шлітту немалі кошти і обіцяв щедро нагородити, коли той привезе майстрів різних справ і між ними і друкарів.
Цар Іван розумів — і на Русі потрібно друкувати книги, це ще дужче прославить його і зміцнить його самодержавну владу.
Іноземець Шлітт охоче взявся за цю справу.
