Вир - Тютюнник Григорій
Жінки, що стояли попереду, вже дихали пеклом і шукали рукам роботи. Червоні, спітнілі обличчя їх звіріли, очі палали, як у тічкуючих вовчиць. Деякі уже хапали Гната за галіфе і тягли з воза. Розлючені обличчя, перекошені криком роти, розпатлані голови — все це насувалося на Гната відьмацькою перезвою, так що він не знав, що робити, і тільки одмахувався шапкою, яку тримав у руці. Оксен, бачачи, що справа повертається погано, вискочив на воза, підняв над головою батіг.
— Ану! — крикнув він, напинаючи на шиї жили, і лице його зробилося блідим і рішучим. — Чого дерете горлянку?!
Жінки, ошелешені несподіваною вихваткою Оксена, відхлинули назад. Вони зрозуміли і відчули, що такого з воза стягти не вдасться.
— Ми приїхали переселяти хутір, і ми це зроби-мої — кричав Оксен — Раз уряд постановив — буде виконаної А ви подумайте як слід, то самі зрозумієте, що це для вашої користі робиться.
Між людьми запала тиша: відверте повідомлення Оксена приголомшило їх. Оксен зрозумів, що тепер не можна тратити ні секунди, і, озирнувшись, зустрівся поглядом із Сергієм. Той, очевидно, зрозумів, у чому справа, і, працюючи ліктями, став пробиватися поміж людьми на майдан. Вскочивши у перший двір, він скинув чоботи і спритно, мов кішка, поліз на дерево, що росло біля хати.
Люди, затаївши подих, дивилися на нього здивовано, не розуміючи, що він хоче робити. Долізши до товстої гілляки і схопившись за неї руками, він розгойдався і, вигнувшись тілом, плигнув на хату, став зривати з неї парки. Люди все ще не могли отямитися. Враз гребля прорвалася, і всі ринули на подвір'я, запрудивши його за одну секунду. На майдані залишився тільки один Гнат з двома сумками через плечі і кубанкою в руках. Оксен засунув батіг за халяву і наказав троянчанам, щоб вони розбирали слідуючі хати, але не більше трьох.
— Перевеземо ці, а потім за інші візьмемося, — кинув він на ходу.
— Як? — здивувався Гнат, що вже трохи прийшов до тями і вже міг вступити в свої службові функції. — Мені сьогодні зведення треба давати по переселенню в район. Що я напишу? Ти, знаєш-понімаєш, мені мє-роприятіе не зривай. Хлопці, роз'їжджайтесь зараз по всьому хутору, і щоб до вечора всі хати були порозкидані. Людей із майном перевозьте до Троянівки, там їх зустріне секретар із списком і розтлумачить, кого куди розвозити.
— Хіба ж ми за день усіх перевеземо? — засумнівався шустрий манилівець. — У них же і свині, і корови...
— Свиней хай гонять пішим порядком, — розпорядився Гнат.
Оксен взяв його за лікоть, недобре ворухнув очима:
— Ти що? Зовсім з глузду з'їхав? Коли ж та свиняка до Троянівки доб'ється? Та вона ж як пройде п'ятнадцять кілометрів, так на їй одна щетина зостанеться. А сало на дорогу з потом викапає! Ні, ти, Гнате, в це діло не мішайся. Давай призначимо когось із хутірських дядьків старшим по переселенню, хай він і розпоряджається. А ти завалиш усе діло. Тут по бритві ходити треба, а ти — шарах з усіх чотирьох. Так не тільки ногу, а й голову розпанахати можна. Сам бачиш — дядьки вогнем дихають.
— Що?! Ти хочеш, щоб я Радянську владу передоручив якомусь хуторянину?! Та ніколи цього не буде! Їдь у село! Операцією буду керувати я лічно.
В дворі між тим колобродило і сатаніло, жінки кричали всі разом і сучили на Сергія кулаками, а він спокійно собі походжав по хаті, як той чорногуз, не звертаючи уваги на ревіння юрби, робив своє діло. Розпатлана господиня бігала навколо хати з дрючком, виширювала гороб'ячі гнізда, а до Сергія дістати не могла. Слідом за нею ходив оранжево-рижий котяра і, зачувши розтривожений гороб'ячий дух, нявчав так, ніби з нього живцем здирали шкуру. Люто вигинаючи спину, точно так, як господиня, він дряпав лапами землю і, задравши голову, хижо світив на стріху кровожерними очима.
— Ось послухайте, тітко, — гомонів згори Сергій. — Обживетеся на новому місці, так ще мене й у гості покличете.
— Хай тебе чорна яма кликне, харцизяко! Щоб тобі руки й ноги петлями поскручувало! Щоб тебе чорні п'явки поспивали, як ти мене отак роз-о-ря-я-єш! — завила тітка, похитуючи з боку на бік скорботною головою.
Юрба ще трохи погомоніла, потопталась і, бачачи, що вже нічого не зробиш, стала поволі розходитися.
— Що ж, хлопці, крути-верти, а переселятися доведеться, — гомоніли в юрбі.
— Хоч би садибу дали таку, як треба.
— Мені якби біля річки, щоб качок розвести.
— Такого вгіддя, як тут мали, навряд чи дадуть. Як подумаю, що виїжджати треба, так по серцю й різоне.
— Воно так. Де ворона не бува, а летить туди, де гніздо звива.
За кілька хвилин двір опустів. Одна лише дітвора з подивом і навіть із веселістю дивилася, як розбирають хати. Троянівці, хрипківці, манилівці та залу-жани уже не зустрічали того опору хуторян, який був раніше, і робили своє діло спокійно, розважливо, по-господарському. Кожен з них був сам господар і розумів, що перевезти хату з місця на місце — це діло не просте. Тому хати розбирали ретельно і обережно, намагаючись не пооббивати ні одвірків, ні дверей, ні віконних рам, бо все це коштує грошей, а їх нелегко заробити. Пильнувалося також, щоб усе те, що вкладалося на вози, не загубилося по дорозі і не потовклося, і кожна господарська річ, така, як вила, граблі, лопата, сокира, ящичок із цвяхами, брус, тиква для води, прядка, витушка, веретено, бриль, стара свитка, "дідок" для коси, пилка, діжка з квасом, — усе це ув'язувалося, бичувалося, обмощувалось, щоб ніде ніщо не стукнулося по дорозі, не схитнулося, не розплескалося, не потрощилося. Хуторяни, бачачи сумлінність троянчан, вже не глипали на них спідлоба, а працювали разом. Навантажені деревом підводи негайно їхали на Троянівку, і за кожною з них слідував господар, вимірковуючи, яку ж то йому приміряють садибу.
Опівдні сонце пригріло так, що в степу, за сторожовою могилою, заструмувало марево, ніби там, на обрії, пастухи варили куліш у здоровенному казані і пара, що виходила з нього, ніжно слалася над землею. Небо було високе, із сліпучою голубінню, без жодної хмаринки. Із степу долітав у хутір теплий душок розпареної землі, змішаний із чадним запахом торішніх полинів. На відсонні, де-небудь за хлівом або за купою гною, відволожена вранішньою росою земля була чорна і парувала так, ніби її тільки що полили гарячим окропом; на конях, припечена сонцем, парувала шерсть; півні, зачувши весняне привілля, в ревнивім осатанінні розкльовували один одному до червоної юшки шишкасті гребені, потім злітали на тини і, стікаючи кров'ю, посилали сонцю свій бойовий клич; худоба бродила по вигону, пощипуючи молодесеньку травичку, зелений сік мазав морди і ратиці.
Люди працювали, пороздягавшись до сорочок, спини їх мокріли від поту, а пилки та сокири разюче спалахували на сонці і сліпили очі.
Тимко розбирав хату разом із Охрімом і ще двома залужанами. їм допомагав господар, мовчакуватий, здоровенний чоловік, зарослий по самі очі чорною бородою, із звірячим поглядом чорних страшних очей. Плечі в нього були широкі, руки довгі, голос приглушеного чавунного дзвону. За весь час він ні до кого не обізвався й словом, а взявши сокиру, пішов у сарайчик і щось там стукав, клепав, стугонів, майже не визираючи на подвір'я. Із сім'ї у нього були жінка і дочка. Жінка робила враження затурканої, забитої істоти, що, мабуть, на другий день після весілля вже була віддана під владу свого чоловіка, якого вона, по всьому видно, боялася і намагалася в усьому догодити. Вражало в ній хворобливе жовте лице і злякані сухі очі з лихоманковим блиском. Донька ж, яку Тимко вже давно примітив, була степова красуня. Вона мала дикі, чорні, як у батька, очі і недоступне, купане в любисткові, лице царівни, щоки так і палахкотіли рум'янцями і пахли трояндами. Ходила швидко, легко, голову тримала рівно: постав на неї глек із водою — і то не схлюпнеться, при зустрічі з Тимком одвертала голову і прикривала очі довгими віями.
Тимко слідкував за нею вовчим оком і снував по двору, щоб застукати її де-небудь один на один та хоч обняти по-парубоцькому. Але вона, мабуть, була дівка з догадливих і ходила так, що їхні стежки не схрещувалися. Тимко знав багатьох хутірських дівчат, які часто, особливо зимою, приходили до Троянівки цілими вервечками, щоб накупити в магазині різного господарського потребу: гасу, мила, сірників, солі. І вони завжди дивували своєю особливою степовою красою: всі були грудасті, тугі, сильні і дикоокі, з густим вишневим розливом на щоках. Закупивши крам, йшли до себе на хутір, як зграйка горличок, з високо піднятими головами, байдужі, зневажливо-презирливі до кинджального вогню залицяльник поглядів троянівсько паруботи. Але цієї дівчини Тимко між ними ніколи не бачив, і вона все дужче й дужче зацікавлювала його. З самого ранку він крутив за нею головою, як соняшник за сонцем, та шукав зустрічі хоч на хвилиночку, забуваючи навіть про свою роботу, так що навіть Охрім це помітив і зробив наганяй.
— Таке діло ні к чорту не годитьсяі — лаявся він. — Тут сорочку хоч викручуй, а на ньому ні росиночки. Ти що, мене за дурника вважаєш?
— А тобі що! Роби своє діло.
— Ось розкажу Гнатові, як ти працюєш... Тимко мовчки звалив на плечі кілька лат і, пружинячи ногами, поніс до воза. В цей час молода господиня пройшла по двору. Чорна, блискуча, довга, важка коса її непорушне лежала на спині. Дівчина зайшла в погрібничок, потім виглянула із дверей і помахала рукою. Тимко кинув лати і, злодійкувато озирнувшись, пішов до погрібничка.
— Чого тобі? — запитав він, підійшовши.
— Допоможи діжку з капустою витягти. — Дівчина стояла на драбині по груди в льоху, смуглявими руками трималася за ляду. — Ну? Чого витріщився?
Тимко слідом за нею поліз у льох. Там було волого і темно. Він об щось спіткнувся і налетів на неї грудьми.
— Причинуватий! — відштовхнула його дівчина.
— Темно мені. Нічого не бачу.
— Іди сюди. В куток.
Вона взяла його за рукав і потягла кудись, як у нору. Вдвох вони намацали діжку, сапаючи, потягли до драбини. В темряві бачив Тимко, як виблискують її очі, чув, як вона дихає, його обдавало вогнем її молодого тіла, бо вона ж була зовсім близько, і він про-стяг руки, щоб обійняти її. Вона спокійно, з відтінком бридливості, відвела його руку.
— Не бійсь, у самого в селі є дівчина, а до мене лізеш?
— То й що?
— А те, що гріх.
— Аби не міх, а трішки можна.
