Вир - Тютюнник Григорій
— Там, кажуть, на станції чобіт та шапок навалили стільки, що й на весь район хватило би.
Дядьки гомоніли собі та ламали голови, куди то їм випаде їхати, а в кабінеті Гната ішла таємна нарада. Завдання, поставлене райвиконкомом перед Гнатом як головою сільради, було зовсім не таємне і не носило будь-якого прихованого від людей змісту. Навпаки, про нього треба було якнайширше сповістити всіх селян, але Гнат вирішив огорнути цей важливий захід суворою таємницею.
Тепер він сидів при наглухо зачинених віконницях, і при світлі сільрадівської лампи обличчя його було суворим і заклопотаним. Зодягнений він був як до військового походу: в шкірянці, перехрещеній ремінцями двох польових сумок, напханих паперами, на голові — кубанка, на руці пльотка. Проти нього з очікувальними обличчями сиділи Дорош і Оксен.
— Я покликав вас для того, — голосом, повним таємничості, почав Гнат, — щоб ви допомогли мені провести одне мєроприятіє державної ваги.
— Яке саме? — питає Дорош, мерзлякувато кутаючись у шинелю. — Ти вже нас півгодини тримаєш, а про діло ні слова. А нам сидіти немає коли. Нас робота жде.
Гнат вилазить із-за столу і крадькома йде до дверей, щоб перевірити, чи не причаївся там підслухувач в образі виконавця або одноокого Кузьми, якого вже не раз було ловлено на гарячому. Підозра Гнатова розвіюється: виконавець спить на столі під телефоном. Кузьми не чути ні слуху ні духу. Гнат прикриває двері, стріляє, немов з гармати:
— Район наказав нам переселяти хутори. І допитливо дивиться на Дороша та на Оксена, щоб побачити, яке враження зробила його заява.
— Оце й усе? — щиро дивується Дорош, в'їдливо посміхаючись. — Ні, Гнат, ти таки оригінал. Єй-єй. По твоїй поведінці можна було подумати, що на нас іде війною Франція.
— А ти чого баскаличишся? Переселення — це теж війна, — рипить шкірянкою Гнат.
— Починається свайба, — з досадою говорить Ок-сен. — І сівба, і переселення — все на мою шию. А куди ж я хуторян діватиму?
— По колгоспниках розмістиш. Ось у мене списки, давай зараз розподілимо, кого куди.
— А хати коли строїть? Польові ж роботи почалися!
— Організуй будівельників бригаду. Пиши трудодні, люди тобі хмарочоси возведуть.
— Я пропоную переселяти по частинах, — обізвався Дорош. — Переселити кілька сімей, збудувати їм житло, потім — слідуючу групу. А то як усіх розкуражимо — промах може вийти. Це тобі не курку в гніздо перенести. З людьми маємо справу.
— Хе-хе! — блиснув золотим зубом Гнат. — Тебе як послухати — на два роки тяганини вистачить.
— А хоч би й так. Спішити нічого.
— Ну, от що: за переселення одвічаю я лічно, і нічого мені вказувати. Ваша задача обезпечити мене транспортом і розмістити людей, яких я буду направлять.
Гнат сховав список у сумку і встав із-за стола.
— Навіщо ж ти тоді нас викликав? — скипів Дорош. — Щоб поплескати тобі в долоні?
— Згідно з положенням я повинен з вами радитися, щоб ніхто мені не вказував, що я нарушаю. Ну, ти їдеш зі мною чи ні? — звернувся він до Оксена.
Дорош швидко застебнув шинелю, шепнув Оксенові на вухо:
— Чує моє серце — наріже він січки. Наглядай там за ним.
— А що за ним наглядати? Не мале дитя.
— Робимо справу великої державної ваги, а його одне слово, одна яка-небудь дурна витівка зможе зіпсувати все. Дави на всі гальма. Хай він відчує, що ми не збираємося потурати його неподобствам... Так де, по-твоєму, краще закладати літній табір для худоби:
— Треба глянути, чи на конях збруя справна, а то, може, назад тікати доведеться, — клопотався Охрім.
— Розумному — плач, а дурневі — радість, — скосив на нього очі Тимко.
— Жалієш? — несподівано обізвався Сергій.
— Люди вік прожили. Прощатися з рідним гніздом кому охота? Витрушували б тебе із хати — і ти б кусався.
— Нічого їм кусатися. Радянська влада для них добро робить.
— Відколи це ти таким розумним став?
— Тобі хоч і розкажу, то не розчовпаєш.
— А це ж чому?
— Душком від тебе антирадянським припахає.
— А ти хіба з тих, що принюхуються?
— Ні, я з тих, що нутром чують.
— Ну, зчепилися! — крикнув на них Охрім. Хлопці замовкли. Шдводи зупинилися посеред хутора. Гнат, не злазячи із сідла, постукав пльоткою у чиїсь ворота. Вийшов пристаркуватий чоловік у сірячинці і рудих розтоптаних чоботях. Побачивши Гната, привітався коротким "растуйте" і зняв шапку. Гнат, сіпнувши за поводи, осадив коня, що гарцював прямо на дядька.
— Надінь шапку. Я тобі, знаєш-понімаєш, не губернатор.
Дядько поволеньки зодяг шапку і, спершись на тин, очікувально дивився на Гната.
— Обійди зараз хутір і скажи од мого імені, щоб усі збиралися на майдан. Мітинг буде.
Дядько поправив шапку і недовірливо перехнябив плечима:
— Якщо на предмет хлібозакупки або про м'ясо, то трудно. Не зійдуться.
— Це вже не твоя хвороба, а моя. Роби, що кажуть.
— Так вам же, мабуть, швидко треба? Ге ж?
— Якнайшвидше.
— А я ж не зможу. Ногу ушиб. Уже баба й пареними висівками обкладала — не допомага.
Оксен, що слухав ці переговори, смикнув Гната за рукав:
— Чого ти з ним зв'язався? Пошли якого-небудь хлопчика, він тобі за десять хвилин весь хутір обліта.
— Ей ти, Васько, чи як там тебе! — крикнув Оксен до гурту хлопчисьок, що юрмилися біля, підвід. — Ану, біжи сюди!
Бліденький хлопчик років десяти, плутаючись у полах материного піджака, підбіг до Оксена, зупинився, захеканий, і націлив на Оксена чорні, як смородина, очі. Оксен поплескав його по блідих щоках, які свідчили про те, що дитина просиділа цілу зиму в хаті і не бувала на свіжому повітрі. Хлопчик опустив голову і підшморгнув носом.
— В школу ходиш?
— Ні. Не ходжу. У нас із хутірських ніхто не ходить.
— Чому?
— До школи далеко, і взувала нема. Оксен грубо, по-чоловічому, пригорнув до себе хлопчика, зашепотів йому в прозоре вушко:
— Ось переселимо ваш хутір у село, тоді заживете по-новому.
— Правда? — радісно скрикнув хлопчик, і очі його засяяли, як зірочки.
— Правда. От зараз пробіжи по хутору, клич усіх людей на майдан. Збори будуть.
— О, то я такий, що мене тут ніхто із хлопців не дожене.
Хлопчик вирвався із обіймів Оксена, підбіг до своїх хуторян, що стояли осторонь, щось їм сказав, потім заклав два пальчики в рот і гучно, з протягом свиснув по-вівчарському — і тоді хлопчаки з галасом гайнули широкою хутірською вулицею, і їхні тонесенькі голоси відлунювалися якось весело і дзвінко у свіжому повітрі.
Через півгодини майдан став наповнятися людьми. На зеленому вигоні — людське вириво: білі жіночі хустки, старі пом'яті картузи, сірячини, кожухи, обліз-лі заячі шапки, глухий гомін, стримане покашлювання, сухий тріск соняшникового насіння. Дівчата перештовхуються поміж собою, перешіптуються. Парубки стоять осібно гамірним гуртом, поводять себе розв'яз-но, по-хутірському:
— Пилипе!
— Що?
— Куди це ваші худобу порозпускали?
Пилип одвертається до тину, застібає ширіньку.
— Пастися пішла, — відказує він тихим баском.
— На чию ж толоку? Варчину чи Маріїну?
— В них обох паша добра...
— Варко! Ти не зустрічала Пилипової худоби?
— На налигач налигала та до воріт припнула, — граючи очима, теревенить язиката Варка і лізе собі в пазуху за насінням. Пилип підходить до неї і теж запускає туди руку. Варка не противиться, тільки осудливо зиркає на його широку, мов корито, пригорщ, повну насіння.
— Ого! З чужого засіка брати не дурень!
— Не збіднієш, — басовито гуде Пилип і знову підходить до хлопців.
Регіт, гамір, шум. Голоси дробляться, як на ярмарку. На лівому крилі молодиці та жінки. Язики як линви, лиця розпашілі, в них прихована гроза.
— Чого тримаєте? Починайтеї Нам на роботу треба йти.
— їсти не доварила. В хаті все кидьма. Досі і в печі погасло!
— Артеме! Біжи додому, бо я теля забула од-лучити.
Над юрбою мужчин хмарою стоїть дим. Курять, аж на білому світі чорно. В них свої розмови.
— Купив оце підсвинка, та боюсь, чи не прогадав.
— Скільки ж?
— Одну з четвертиною.
— Та й як?
— Їсть наче добре.
— А моя заболіла, хоч до ветінара веди.
— Жінка?
— Став би я з нею водиться! Корова.
До гурту підходить рухлявий, як млинок, чоловік. Рукавом полотняної сорочки витирає збуджене обличчя, крутить головою на всі боки, як зацькований зайчик.
— Складай, браття, добро в чували. Правлять на Т]роянівку.
— Не мають такого права. Живемо, де хочемо.
— Еге. Стануть вони в тебе питати.
— Батьки наші тут жили, діди, а тепер за вітром війся? Нічого собі придумали!
— Та пропади воно пропадом! За чим жалієте? В цій глушині вже вовками поробилися.
— Тобі добре — жінку на віз посадив, та й вся рахуба, а в мене діти.
— А про мене, хоч і Соловки. Аби гроші та життя хороше.
— Тесе. Починають.
Гнат уже стояв на возі, м'яв у руках шапку та висвічував золотим зубом.
— Давай, тільки недовго, — шепотів йому знизу Оксен. — А то я тебе знаю: тягтимеш, як невід з моря. На тлі неба постать Гната виглядає монументально.
— Товариші колгоспники! — починає він серед загальної тиші і замовкає. Лице його морщиться в пошуках потрібних думок і слів. — А также трудова інтелігенція! — нарешті додає він. — Наближається свято — день Першого травня. І ми, товариші, взяли зобов'язання, як по надоях, так і по польових роботах. І ми це зобов'язання — кров з носа, а виконаємо. Вже сьогодні яєць по сільраді здано на сто двадцять відсотків, і тут велику роль відіграв актив. Яйця, товариші, здали всі.
В задніх рядах, де стояли парубки, пробіг легенький смішок. Оксен торкнув Гната пужалном по чоботі:
— Говори по суті! Що ти мелеш? Гнат здивовано глянув униз на Оксена, потоптався на возі.
— Тепер, товариші, відносно шкури. Ферма в нас була слаба, породистих корів не було, а тепер у артілі є новий завфермою, він це діло повернув. Шкуру даємо регулярно, м'ясо також. Але цього мало, товаришії Ми мусимо йти вперед. А як же ми будемо йти, коли ви живете на хуторі, п'єте самогон, граєте в карти і не приймаєте жодної участі в громадському житті села? Та ви знаєте, як ви живете? Ви, знаєш-понімаєш, живете, як дикуни...
— А ти чого приїхав до нас, коли ми дикуни?!
— На свої колеса поглянь, розумака який ви-ськався!
— Ти ще, може, й про бога будеш тутеньки говорити?!
— Чого на нього дивитися? Тягніть його з воза! Натовп завирував, заколихався, задні напирали на передніх, і жива хвиля людських тіл, все скаженіше розгойдуючись, накочувалася на вози.
