Лахтак - Трублаїні Микола
Потім його перевели в днювальні. Він прибирав кубрики матросів та кочегарів і носив їм у їдальню сніданки, обіди й вечері.
Тепер Стьопа задивився на Полярну зорю. Чи вдасться, думав він, побачити колись цю зорю в зеніті, тобто над самою головою? Для цього треба попасти на Північний полюс: Полярна зоря стоїть майже над полюсом.
Відчувши холод, Стьопа рушив далі вздовж скель. Думки перенесли його на південь. Він мріяв побувати на екваторі й у південній частині земної кулі. Там йому хотілось глянути на сузір'я Південного Хреста, що про нього він стільки читав. Він хотів би побачити Канопус — найблискучішу зорю Півдня. "А як би знайти сузір'я п'ятикутної зорі", — подумав Стьопа і знову підвів голову до неба, шукаючи зірок, так розташованих, що нагадували б емблему Червоної Армії.
Раптом позаду, серед каміння, почулося шарудіння. Юнга здригнувся і обернувся всім корпусом. У темряві між скелями він не побачив нічого, але ясно чув, що хтось наближається. Стиснув рушницю і став прислухатись. "Звір, ведмідь?" Але шарудіння нагадувало кроки людини. "Хто б це міг уночі тут ходити?" Стьопа хотів крикнути, але стримався. Треба було вияснити, що це: людина чи звір. Коли звір, то він стрілятиме, — у нього ж у руках прекрасна краг-іоргенсен. Коли це людина, то треба її гукнути. Кроки наближаються, і Стьопа догадується, що це людина. Він відчуває хвилювання. Хто цей невідомий? Може, це хтось із групи Ельгара? А може... і страшний здогад спливає в мозку хлопця. Це ж може бути шкіпер Ларсен. Ось він уже зовсім близько. В темряві вимальовується постать людини.
— Хто там? — кричить юнга. — Хто йде? Постать зупиняється.
— Хто такий? вимагає юнга відповіді і зводить рушницю.
У відповідь — короткий блиск пострілу. Щось ударило в груди, у вухах грім — і хлопець падає на сніг. Він не бачить другого вогника, не чує другого пострілу і не відчуває, як друга куля обсмалює його плече: шкіпер Ларсен ще раз вистрілив у лежачого. Лише конвульсивно двічі набрав грудьми повітря і більше нічого не чув, не розумів, не відчував.
Ларсен на секунду зупинився, прислухався і ступнув крок до хлопця. За камінням почулися кроки. Шкіпер повернувся і кинувся тікати між скелями.
Бентсен спав дуже чуло і прокинувся після першого ж пострілу. Він вискочив з мішка в ту саму мить, коли розітнувся другий постріл. Збудив Запару й Вершомета.
— Ведмідь? — спитав мисливець, хапаючи рушницю.
Норвезький штурман не зрозумів, що сказав Вершомет, але він був певен, що Стьопа стріляв у звіра.
Всі троє з криками вискочили із скелястого грота.
Мисливець гукнув юнгу, але той не озвався. За десять кроків від них щось чорніло на снігу. Зрозуміли, що то юнга. Ведмедя ніде не було видно. Він, мабуть, утік, почувши їх, і перед тим встиг ударити хлопця.
"А може, нещасний випадок?" — промайнуло в голові Запари.
Всі троє нахилилися над хлопцем. Мисливець, провівши рукою по тілу юнги, відчув кров.
— Поранений! — скрикнув він. — Не дихає! — В голосі його звучав жах.
Бентсен витяг змочену в нафті хустинку і запалив її як факел. При світлі цього факела гідролог почав оглядати юнгу. Він побачив, що куля пробила йому груди наскрізь. Але звідки рана в плечі? Потім він вислухав пульс.
— Він ще живий! — сказав гідролог. Сльози, скочуючись по його щоках, замерзли маленькими крижинками.
— Але як дві кулі могли влучити в нього? Запара був певен, що це нещасний випадок. Бентсен передав Вершометові факел і взяв рушницю, яка лежала біля хлопця. Він відкрив замок, заглянув туди і розрядив рушницю.
— П'ять, — сказав Вершомет, перелічивши патрони. — Він не стріляв з неї.
Всі троє перезирнулися.
— Шкіпер Ларсен, — твердо сказав Бентсен. — Він може нас усіх перестріляти. Будьмо обережні.
Запара переклав Вершометові слова норвежця. Вершомет оглянувся навколо і знов опустився на коліна перед тілом юнги. Гідролог перев'язував рани.
— Треба негайно на пароплав, — сказав він. — Може, там нам удасться його врятувати.
— Ходімо! — сказав Вершомет, підводячись на ноги. Приплив енергії охопив усіх. З рушниць і хутряного мішка зробили ноші. В мішок поклали нерухоме тіло і, не гаючись ні хвилини, рушили в дорогу.
Бентсен не радив іти через гори. Там їх можуть затримати скелі та кручі. Краще йти берегом, адже шкіпер Ларсен казав, що острів можна обійти за двадцять чотири години, а вони більше як половину вже пройшли. Мисливець і гідролог погодилися з штурманом.
Іти було нелегко. В темряві вони раз у раз спотикались. Двоє несли ноші, а один ішов попереду, показуючи дорогу. Обминали розколини й провалля. Переходили глибокі рівчаки, що спускалися до моря.
Ішли мовчки. Час минав надзвичайно повільно. Б стривожених головах снувалися сумні думки. Боялися заглянути в ноші... і не побачити живим того, хто в них лежав. Часом, стомлені, вони починали йти повільніше. Тоді Вершомет стиха гукав:
— Швидше! Швидше!
Минали години. Спочатку темряву розсіювало лише мерехтіння зір. Аж ось над заледенілим морем заяснів обрій, і незабаром сплив місяць. Він уставився ріжками вниз — на негоду, байдуже дивився на трьох людей, що, вибиваючись із сил, посувалися вперед. Тепер іти стало легше, — краще вирізнялася біла смуга понад скелями острова. Мовчки змінювали один одного і несли вперед дорогоцінну ношу. Запара відчував, як дзвенить в нього у скронях, але жодним рухом не виявляв своєї втоми.
Холодний світанок застав цих людей — із стисненими щелепами, сірими обличчями — в дорозі. Вони не зменшували кроку.
Удалині серед криги зачорнів пароплав.
РОЗДІЛ XI
З півдня пролетіли кайри [Невеликий чорний птах з родини чайок, живе у великій кількості на полярних островах.] й засвідчили переможнії наступ весни. В морі тріскалась крига, на острові темнів і осідав сніг. За кайрами з'явилися гаги, гагарки, казарки, снігова чайка, примітна на снігу лише темними лапками та чорним дзьобом, трипала чайка з чорними крилами і рідкий птах — рожева чайка.
Одного дня сонце зійшло над обрієм і більше не зайшло. Воно кружляло по небу і, наближаючись до півночі, все нижче схилялося до обрію. Над полюсом воно стояло найнижче, а потім після двадцять четвертої години рушало на східну сторону неба, підіймаючись угору, і через дванадцять годин займало найвищу точку. Але та найвища точка була так низько, що тінь пароплава втроє перевищувала його висоту.
З капітанського містка можна було спостерігати рух криги і великі ополонки, що з'являлися там і тут. Але в тому місці, де стояв "Лахтак", крига залишалась нерухомою. Крижане море, зміцнене стамухами [Велика крижина, що стоїть на місці.] та айсбергами, зупиненими мілиною, вперлося в берег острова і не піддавалося ні морським течіям, ні сонцю.
Проте життя на пароплаві змінилося. З наказу Кара норвежців зарахували до складу команди. Бентсен зайняв місце третього штурмана, а Запару звільнили від штурманських обов'язків. Норвежець-боцман став на допомогу Лейте, а Вершомет захопився полюванням. З повною командою Кар нетерпляче чекав, коли сонце подолає нарешті крижане поле, яке полонило пароплав, і можна буде розігрівати паровики. Торба цілі дні проводив у машинному відділі, чекаючи того урочистого моменту. Спільність інтересів і спрацьованість панували на пароплаві. Міцніли товариські взаємини між норвезькими й радянськими моряками. Взаємні симпатії особливо зросли після поранення Стьопи.
Два тижні боялися моряки за життя хлопця. Він лежав у безнадійному стані. Величезна втрата крові, важка рана поблизу серця, висока температура викликали великі побоювання. Два тижні лежав він без пам'яті. Лише на третій тиждень стало ясно, що Стьопа житиме. Через місяць він уже сидів на своїм ліжку дуже блідий, ще слабий, але говіркий, з веселими очима й величезним апетитом, який задовольняв котлетами з свіжої ведмежатини. Вершомет дбав, щоб ведмежатина регулярно надходила до камбуза, де тепер порядкував кок-норвежець.
Всі, хто був на пароплаві, щодня одвідували юнгу. Лише один Ландрупп, шкутильгаючи на милицях, тримався віддалік і ніколи не підходив до Стьопи. Браконьєр відчував, що всі стежили за ним і не довіряли йому. Правда, він не чув, як Лейте колись сказав Карові:
— Вигнати б його на острів, і хай шкандибає до свого шкіпера, — блукатимуть удвох по острову до самої смерті. А то, гляди, пароплав спалить.
Але Кар на це не погодився. — Він там помре раніше, ніж ти думаєш, — відповів штурман. — А ми відповідаємо За нього. Острів же наш, радянський, і ми тут репрезентуємо Радянську владу!
Саме після цієї розмови з'явилась якось у Кара думка підняти над островом червоний прапор і тим остаточно закріпити острів за Радянським Союзом.
Довідавшись про це, Стьопа почав просити відкласти свято встановлення прапора, поки він одужає, бо йому дуже хотілося взяти участь у цій церемонії.
Тим часом матроси зробили міцний і високий флагшток, оббитий бляхою, і пошили велике червоне полотнище, на якому Ковягін намалював серп та молот і літери "СРСР".
З дня на день Стьопа відчував, як поверталося до нього здоров'я. Минуло небагато часу, і він уже зміг виходити на палубу. Його вразили приємні фарби й тони полярної весни, ясний день, блискуча крига, свіже повітря, що значно потеплішало, порівнюючи з зимою, птахи, які пролітали з острова на море, а потім вверталися назад.
— Милуйся, друже, весною, — повчально сказав Запара, — бо скоро прийде смутне полярне літо.
— Як то смутне? — не зрозумів юнга.
Влітку над кригою майже завжди висять тумани. Цілий день сонце на небі, але його за туманом не видно. Влітку Арктика — країна туманів. Рідко-рідко розганяє вітер туман, і лише тоді блищать море, крига й острови в своїй повній красі.
Стьопа прогулювався по палубі, чекаючи Вершомета та Ельгара, що полювали десь уздовж острівного побережжя.
Для мисливців настало роздолля: в ополонках чимраз, частіше зустрічалися нерпи та моржі, по кризі й берегу острова ходили ведмеді, на скелях гніздилися тисячі птахів.
Аж ось прийшли мисливці. Сьогодні їхня здобич становила десяток качок-морянок.
— Скоро, Стьопа, на полювання підемо? — питав Ельгар.
Він уже добре ознайомився з російською мовою і тепер демонстрував свої успіхи.
— Йей фолер мей свак. Йей хобер де скаль снарт го овер [Я почуваю кволість.
