Прапороносці - Гончар Олесь

Теж неспроста. Хотів, щоб хлопці була хк орли, щоб усе ва них

лежало по формі

— Казав був: "Хай тебе люблять, хай тебе и бояться..." Ти їм слово скажеш, а вони вже бородами кивають: йо, мовляв, йо. Добре. Звісно, на війні як на війні, іноді й не хотів би кого скривдити, а мусиш... Сіно ось чиєсь своїми кіньми згодовуємо...

— Зате скільки ми людей врятували! Йдеш — все після тебе, як після весняного дощу: повітря свіже, земля зелена... "Історична місія", —казав, бувало, Брянський...

Брянський... Юрась... Ясногорській здавалось, що всюди він тут продовжує жити. Продовжує спонукати й підтримувати, дозволяти й забороняти, діяльно втручається повсякчас в життя своїх бійців.

На подвір'я неквапом в'їхав вершник, його окликнув невидимий серед підвід вартовий:

— Хто йде?

Вершник, знаючи, видно, що вартовий уже впізнав його і запитує більше для порядку, відгукнувся хмуро, неохоче:

— Свої.

По голосу Ясногорська впізнала старшину.

— Не заблудилися в степу, товаришу старшина? — уже привітніше запитував їздовий, що саме вартував. — Така тьма!..

— І, як на зло, ніде ніщо не горить, —сердчвся Ба-гіров, розсідлуючи коня. — Ферми одна на одну схожі... Глухо, пусто, і собака не гавкне... Тільки но коліях і орієнтувався.

— По коліях?

— Атож. Води в них повно поналивало: блищать, світяться скрізь, де ми проїхали.

"Де ми проїхали—колії світяться!"—зітхнувши, подумала Ясногорська.

V

Прибуття в полк дівчини, нареченої загиблого офіцера, стало подією. Заступник командира полку, гвардії майор Воронцов, поклопотався, щоб Ясногорську, згідно з її бажанням, призначили командиром санітарного взводу саме в третій батальйон, в той батальйон, де пройшов свій бойовий шлях Брянський.

Воронцова Шура впізнала одразу. Він зовні не дуже змінився за ці роки. Ті ж сірі, завжди насторожені очі під рудими кошлатими бровами. Велика лобата голова, що тепер уже, правда, зовсім вилисіла. Спокійні, врівноважені рухи. Ясногорську немало вразило, що колишній сердитий політрук з перебитими ногами тепер навіть не шкутильгав.

Третій батальйон стояв у тимчасовій обороні серед степових горбів та балок по виноградних плантаціях. Це було за кілька десятків кілометрів на північний схід від Будапешта. Цілими днями сіялись крізь сіре сито осінні дощі, а коли їх не було, то над полем від ранку до самого вечора бродили тумани. Роти, зарившись в мокрому глеюватому грунті, коротали дні без особливих тривог. Ночами підіймалися на аврали: траншеї заливало водою. Піхота вичерпувала її відрами, а мудриголови-мінометники притягли собі звідкись невеликий пожарний насос і викачували воду механічним способом, хвальковито демонструючи перед сусідами досягнення людської цивілізації.

Міномети стояли на вогневій, мов панянки: всі дід кокетливими парасольками, що захищали їх від дощу. Бійці до них і звертались, як до панянок, — тільки па "ви":

— Дозвольте перевірити ваш приціл...

— Дозвольте вас протерти банником...

В перші дні перебування Ясногорської в батальйоні їй довелось пережити немало прикростей. З різних боків на неї повели наступ нав'язливі поклонники з числа зовсім юних офіцерів, які прибули в полк уже після загибелі Брянського. Діставши від дівчини одкоша і все ж не втрачаючи надії рано чи пізно домогтися взаємності, ці орли стали на диво часто хворіти. Шуру викликали то в одну, то в іншу роту: "Прийдіть, занедужав такий-то..." Воіга терпляче блукала по всіх підрозділах, не виявляючи ніяких серйозних захворювань. Залицяльники були здорові як бики. Водночас вона перевіряла особовий склад на знамениту "форму 20", нещадно ганяла неохайних за немиті руки, за нестрижені чуби, за брудні казанки.

На командний пункт поверталася стомлена, вся в глині, бо хоч у піхотинських траншеях і були настелені дошки та гардеробні двері, проте рідке болото чвиркало крізь них до самих колін.

"Захворів" якось і комбатів старший ад'ютант, капітан Сперанський. Він засів у своєму бліндажі і весь день не виходив на білий світ. Його "ламало й морозило". Увечері в бліндаж до Ясногорської з'явився ординарець Сперанського: капітан хворіє, просить зайти.

Шура, набігавшись за день по траншеях, мусила накинути на плечі шинель і знову йти. Наближаючись до ад'ютантової землянки, вона зачула там бренькіт гітари. Проте, коли постукала в двері, гітара замовкла, а натомість почувся майже стогін:

— Да-а...

В бліндажі було чисто, пахло парфумами, на столі горіла гільзова лампа. Капітан лежав на трофейних перинах, в головах у нього стояла блискуча, добута в бою угорська шабля. Треба сказати, що молодий капітан мав репутацію відважного офіцера.

"Пика — як не трісне", — подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримано запитала:

— Що з вами?

— Не знаю, Шуро, щось так... розумієте...

— Температурить?

— Здається, температурить. Поставили термометр, зміряли.

— Нормальна, — сказала Ясногорська неприязно.

— Чого ви сердитесь, Шуро? — підвівся на лікоть Сперанський, і великі голубі очі його стали затягатись меланхолійною поволокою. — Знаєте, яка тут нудьга...

Яка собача нудьга сидіти в цих прокислих виноградниках!.. Рапорти та рапортички, слова живого не почуєш...

— Ви задля цього присилали ординарця?

— Шуро, а хоча б?.. Шура задихалась.

— Капітан... Капітан... Ви — хам.

Щоб не розридатись, вона швидко пішла до виходу, притримуючи білими руками борти шинелі. На бліндажі в цей час загупотіло. "Підслухували в трубу, торти, — вилаявся в думці Сперансьний. — Роздзвонять тепер..."

Шура зайшла в свою вогку землянку. Долі, на брезентових носилках, спав санітар, накрившись шапкою, Дівчина добралась до своїх нар, роззулась і сіла, обхопивши руками коліна. Гірка образа ятрила її. Навіщо він так робить? Хіба вона винна, що така собача нудьга в цих чужих виноградниках? Хіба вона прийшла сюди, щоб стати комусь лялькою і розвагою? Ткнувшись головою в коліна, вона тут уже наплакалася вволю, хлипаючи, як маленька.

Наступного дня в батальйоні був Воронцов. Він зайшов з комбатом Чумаченком і до Шуриної землянки.

— Не дуже тут затишно, — сказав майор, присідаючи на нарах. — Як думаєш, Чумаченко?

— Недуже.

— Помінятись би вам, га? Не згоден? Комбат почервонів.

— Так от, Чумаченко, щоб вам не мінятись, ти сьогодні ж накажи поставити сюди пічку... Звичайну пічку,

Розумієш? Може, тут ще доведеться пораненим лежати, а й дочка, бачиш, аж посиніла.

Ясногорська справді стояла бліда, з синіми смугами під очима.

— Тоді ви були зовсім іншою, — глухо заговорив майор, звертаючись до Ясногорської. — Пам'ятаєте, в ешелоні?.. Все гриміла своїми милицями через увесь вагон та застувала мені вікно. Навіть сварилась. А тепер...

— Я й тепер сварюсь, — скупо кинула Ясногорська. — Навчилась.

— Звичайно, як не навчитись... Такі університети... Клопоти нові... А тоді ви здебільшого рюмали ночами та пригадували...

— Я й зараз пригадую.

— Що?

— Так... всячину.

— Приміром?

— Приміром, вашу лебедину легенду.

— А-а, легенду! Пам'ятаю. Ні, то не легенда... У них справді так...

— Справді? — звела брови Ясногорська. — Тільки один-єдиний раз? На все життя?

— На все життя.

— А потім? Вниз головою?

— Не слід приймати це так близько до серця. Не забудьте, що лебеді — птахи. Чисті, красиві, оспівані всіма поетами, але тільки птахи.

— А в людей?

— А в людей так не може кінчатися. Хіба наші інтереси обмежуються цим? Лебідь!.. Лебідь бачить тільки свою пару, своє озеречко, а людина — ого-го! їй видно куди ширші обрії! І назад, і вперед. Хіба є хто на землі крилатіший за людину? Так-то, дочко... А як тобі тут у нас?

— Добре.

Чумаченко полегшено зітхнув.

— Навіть добре? — здивувався майор. — Не набридають, не в'язнуть? Дають відпочити?

— Дають, — дівчина зашаріяась, як яблунька.

— А в мене інформація інша, —нахмурився замполіт, розглядаючи стелю землянки. — Я чув дещо таке... І ти, Чумаченко, чув?

— Чув, товаришу гвардії майор. Це дїйсно слабке наше місце: як оборона, так казяться.

— Із жиру вони в тебе казяться... Ах, лобуряки! Майор лаявся, проте злості не чулося в його словах. Через деякий час весь командний пункт мав нагоду спостерігати таке: замполіт, сутулячись, зайшов у бліндаж до капітана Чумаченка, вигнав усіх і послав ординарця покликати сюди Сперанського. Ад'ютант пробіг, як на пожар, важко брязкаючи блискучими трофейними шпорами.

Ніхто не знав, про що так таємниче розмовляв замполіт з бравим ад'ютантом сам на сам у комбатовому бліндажі. А бесіда була, видно, гарячою, бо за якийсь час Сперанський кулею вилетів звідти, червоний як рак, і тут-таки за будь-здоров вибанігував свого ординарця, що перший попався йому на очі. А Чумаченкові замполіт наказав після цього самому пройтись по стрілецьких ротах, уважно обстежити здоров'я своїх юних лейтенантів і, якщо знайдуться серед них підозріло "хворі", негайно посилати в бойову охорону на поправку.

— На грязі, — сухо звелів Воронцов, знаючи, що в окопах бонової охорони грязюки було по пояс. — Там пройде. Пороки серця і всі інші пороки як рукою зниме.

Після цієї історії Ясногорську називали в розмовах не інакше, як Вірною. Вірна!.. Найбільше раділи з цього її нового імені мінометники. Вони весь час десятками очей і вух стежили за її поведінкою в батальйоні. І насамперед вони вважали б себе кровно ображеними, коли б Ясногорська — наречена їхнього славного командира! — дала підставу назвати себе не так.

У Ясногорської з мінометниками склалися особливі стосунки. По неписаній і неказаній угоді, дівчина вважала цей підрозділ ніби своїм, а мінометники вважали Шуру своєю. Роту по традиції ще й досі багато хто називав ротою Брянського. Хоча в роті вже було чимало нових людей, які Брянського не застали, але, під впливом його вихованців, вони теж пройнялися високою пошаною до загиблого командира, відомого їм наче з пісні.

З вихованців Брянського в роті ще залишились Роман і Денис Блаженки, телефоніст Маковей, веселий білкастий подоляк Хома Х'аєцький, старшина Багіров та декілька інших. З госпіталю, адресуючись на старшину, писав Євген Черниш. Здоров'я його кращало. Лейтенанта Сагайду контузило на Тисі, і він зараз теж відлежувався десь у госпіталі.

Ротою тепер командував гвардії старший лейтенант Кармазин, присланий з резерву. В батальйоні поза очі Кармазина частіше величали просто Іваном Антоновичем, може, з поваги до його педагогічного минулого.