Прапороносці - Гончар Олесь
Вольовий, пронозливий, бідовий, він міг піти ' на що завгодно ради свого підрозділу. Він заводив знайомства, менжував і хитрував, аби тільки його бійці були добре нагодовані, зразково споряджені, вдосталь постачені боєприпасами. Він, приміром, доклав бісівських зусиль, щоб мінометники виступали на найкращих конях, викликаючи завидки цілого полку. Бувало, Вася зникав десь на цілу ніч у загадкові нічні розшуки і повертався лише вранці, весь общипаний, 3 розпухлими вухами, і сидів уже не на тому коні, котрим вирушав у похід, а на якійсь кошлатій, нужденній шкапі.
— Між козаками побував, — співчутливо говорили тоді їздові, але так, щоб Вася не чув. У такі дні він скаженів при самій згадці про козаків.
Донські хлопці з кавалерійського корпусу, який, починаючи з Румунії, часто сусідив з полком Самієва, не раз чесали канчуками по вухах мінометного старшину, що внадився до них за кіньми. Проте, ради справедливості, треба сказати, що Вася Багіров ніколи не вдавався до ганебної для гвардійця втечі, а бився хоч один проти десятьох, поки його не скидали з коня і пускали на волю божу пішки. Одного разу він вночі помилковй одв'язав коня навіть у свого командира полку. Виправдуючись потім перед Самієвим, старшина пояснив свій промах тим, "що було дуже темно і до того ж спішив".
Багірову прощали багато чого, бо знали його безкорисливість: особисто для себе він не взяв би й нитки. Коли в бійця на марші розлізлись чоботи, Багіров, не вагаючись, роззувся і віддав йому свої власні.
А найбільше спокутував Вася свої конокрадські гріхи боєм. З бою він виходив амністованим за все. Де вже було карати людину, про відчайдушну хоробрість якої знав увесь полк! Хто з старших однополчан міг забути, як минулої весни в боях біля Дністра Багіров верхи на коні з пляшкою в руці помчав по полю за німецьким танком і підпалив його? Хто, як не Багіров, викрав у Трансільванії в німців кухню з недовареною каціею і прогуркотів з нею серед ночі через усю нейтральну смугу? Найдивнішим же було те, що жодна куля не черкнула його в тій смішній і відважній операції з кухнею.
— Мабуть, сама доля протегує відчайдушним, — жартував тоді з цього приводу Брянський.
Бій для Васі був якимось священнодійством, ради якого башкир не давав пощади ні собі, ні своїм підлеглим. Доки на передовій було спокійно, доти й Багіров Поводився сумирно. Ні з ким не сварився, сновигав, наче заспаний, здавалось — погладь його, і він замурчить, як приручене тигреня. В такі дні з нього міг потішитися кожен їздовий. Вася посміхався, Вася не боронився, його широке вилицювате обличчя було добрим, а гострі косяки очей мружилися довірливо.
Але коли починався бій, тоді тримайся! Тоді він ціль сіньку добу не злазив з коня, гасаючи то на передній край, то в боєпостачання, то хтозна-куди, і все горіло на його шляху. Біда якомусь вайлові, якщо він потрапить Багірову під руку в таку мить!
Брянський дорожив своїм старшиною і пишався ним перед іншими командирами рот.
За Брянським Багіров справді, не вагаючись, пішов би в огонь і воду. Брянський приймав від нього присягу, Брянський вручив йому нового автомата, Брянського сама Батьківщина призначила йому в командири. І тому за командира Багіров піклувався далеко більше, ніж за самого себе, ставив на першому місці його, командирову, честь, бо то була честь роти. Впіймавшись десь на грішному ділі, старшина намагався будь-що перейняти всю вину на себе, вигородити свого командира, нічим не очорнити його.
І лише з Брянським Вася до кінця ділився своїми нескладними сердечними справами.
Вася був одружений. Торік узимку, коли вони стояли обороною в степовому хуторі на Кіровоградщині, одна весела молодичка в яскравім намисті не жартома закохалася в Багірова. Вона вгадала в ньому надійного мужа й господаря, на плече якого з певністю можна спертись. Зневаживши пересуди сусідок, вона щиро віддала своє серце цьому гарячому, бурхливому старшині з вигнутими ногами природженого вершника, з руками, міцними, як лещата. "Будуть у нас сини, — щебетала вона ночами на вухо Багірову, —будуть такі гарненькі, чорняві, косоокі китайчата". Справили коротке солдатське весілля з розвідницькою гармошкою, з буряковим самогоном. Безвусий Брянський по старшинству був весільним батьком. Прожив Багіров із своєю веселою молодичкою без року три дні. Проте і в далеких краях не забував її. Зосереджено сопучи, відповідав їй на ніжні її листи, вкладаючи в них ласкаві зернятка української мови, які запам'ятались йому. Посилав усе, до копійки, що платила йому армія, і мав твердий намір повернутись після війни тільки до молодички. Брянський підтримував у ньому ці наміри, допомагав Васі збутись легковажних підозр, що їх дехто, ради втіхи, намагався посіяти у запальному серці старшини.
Вася підтримував листування з багатьма бійцями і офіцерами, які вибували з роти до госпіталів. Навіть ті, що вибули дуже давно, надумавши звернутись в роту з якимось посланням і пригадуючи, кому б його адресувати, зупинялися завжди на Васі. Чи не вважали хлопці його безсмертним?
Про загиблих товаришів їхнім рідним писав на Батьківщину також старшина. Коли за вбитим не було якихось видатних подвигів, то Вася сам наділяв його ними. Чи міг Вася байдуже писати про бійця, який пробивався з ним трансільванськими лісами, перебродив по шию крижаний Муреш, справляв Жовтневі свята під мокрими скиртами в угорських хуторах? Ні, про цих людей Вася міг писати тільки з гарячою ніжністю, вони всі виходили у нього тільки видатними людьми, що руйнували доти, рзали гранатами танки, грудьми зустрічали смерть. Усіх їх Вася знав на імена, новакам розповідав про них зворушливі легенди, і хай би спробував хто висловитись про його товаришів без належної пошани! Це були святі традиції його роти, його честь, його слава, і старшина зберігав їх недоторкане чистими в своєму серці. Бо, зрештою, тільки в подвижницькій діяльності своєї роти він вбачав зміст свого власного існування, тільки з бойовим підрозділом відчував себе справжньою, необхідною для Батьківщини людиною.
І тому, коли він дізнався, що перед ним стоїть суджена його любимого командира, то, щоб втішити її в горі, у нього не знайшлося нічого переконливого, окрім слів, що рота Брянського є, що вона жива. Вася вважав, що вищої втіхи за цю бути не може.
І саме так зрозуміла його Ясногорська. "Коли в людини вже нема нічого, — подумала вона, — коли людині здається, що вона самотня, як останній колосок на скошеному полі, то навіть тоді вона помиляється. Бо в неї ще залишається найвища святиня — рідний народ. Це так багато, що заради цього варто жити й боротись".
Старшина повів Шуру в будинок, щось шепнув на ходу бійцям, і обличчя їхні стали серйозними й урочистими. Знайомлячись, солдати козиряли дівчині з підкресленою шанобливістю. В кімнаті було тепло, шкварчала кухня, і тільки тут Шура відчула, що вона перемерзла до кісток — все тіло на ній тіпалося, їй допомогли скинути важку мокру шинель, її турботливо напували чаєм, і все, що їй пропонували, вона виконувала слухняно, безвільно, мов під якимось страшним наркозом. Треба роздягатись — роздягнеться, треба сьорбати гарячий чай — сьорбатиме... Знесилена горем, розморена хатнім теплом, схилилася потім на бильце канапи й заснула, незчувшись коли їздові ходили навшпиньках, куховар перестав гриміти сковородами, а на вогневу по бездротовому телеграфу уже полетіла звістка, що в тилах мінометників спить на канапі смертельно втомлена, заплакана дівчина — суджена Брянського.
Шура, здригаючись, спала тривожним сном, спала й не спала, снила і марила наяву. Навіть уві сні їй важко було на серці.
Коли вона прокинулась, на столі вже горіла свічка, в кімнаті нікого не було, у чорні смолисті вікна дріботів дощ, наче билися дзьобиками в скло застукані негодою ластів'ята, шукаючи, де б погрітись. На стільці біля канапи лежала висушена її шинедь, стояли на підлозі її кирзові, начищені так, що їх важко було впізнати.
Шура повільно одяглася і пройшла на кухню. Куховар попередив, що вечеря готова, можна вечеряти. Дівчина, подякувавши, вийшла на веранду.
Вітер стугонів залізним дахом. Глухо, вже по-осінньому гули дерева. Все було окутане чорною, непроглядною тьмою. Здавалось, і вітер тут чорний, і дощ ллється з неба чорний як смола. Фронт мовчав чи його не чути було за вітряницею. Поступово очі звикли до темряви, і з неї окреслювалися силуети коней біля підвід. Тьмяно полискували наповнені водою колії.
До будинку примикали господарські будівлі. Як це заведено в угорських хуторян, вони і своє житло, і стайні, і комори ставлять під єдиним дахом.
Із степу, як із вогкої величезної печери, тягло свіжою прохолодою. Дівчина дихала на повні груди, відчуваючи, як голова її поступово перестає туманіти.
Край веранди, у відчинених навстіж дверях стайні тупцювали коні, хрумкаючії корм. Десь угорі на сіповалі гомоніли їздові.
— Ех, Романе, Романе, — почула дівчина задумливий голос. — Тут краї багаті. Не встигли ще їх німці об'їсти та в дерев'яні колодки взути.
— Хай нам скажуть спасибі, Хомо! Чи їм самим вискочити б з німецьких наритників? Та нізащо.
— Так би й жили: наче дома, а насправді — в наймах. А немає гірше, як бути отак... бездомному!.. Пам'ятаєш, як старший лейтенант Брянський перед своєю смертю гукнув нам: "За Батьківщину!.." І голос тоді в нього був якийсь не простий... Що то значить— Батьківщина!.. Доки маєш її, ти багатий, ти й дужий, тебе й шанують... А не дай би бог її втратив, отоді вже, вважай, нема в тебе нічого. Що ти без неї? Подумати страшно, Романе. Тоді б тебе і на цій фермі псами зацькували. Кварти води не дали б... Волоцюга, сказали б, байстрюк, безбатченко, най його мамі.
Блиснула вгорі запальничка, і Ясногорська побачила вусаті загорілі обличчя, наче вилиті з червоної міді. Прикуривши, бійці знову загомоніли.
— А так, дивись, Романе, тобі всюди і шана, і хвала. Тільки лиш глянуть на твої погони, на п'ятикутну зірку, на твій ППШ — одразу капелюхи з голів...
— Тепер я знаю, Хомо, чому наш Брянський так сердився, коли ми натягала собі на голови трансільванські чабанські шапки... Вигляд не той. Пам'ятаєш, як він заставляв нас гвардійські значки глиною терти...
