Куди тече та річка - Самчук Улас

Косарі з'являються разом зі сонцем, вони переважно босі, колошні їх штанів по коліна закачані, одягнуті у самі сорочки, на голові або бриль солом'яний, або якийсь старий, пім'ятий кашкет. На поясі у кожного спереду висить кушка з бруском, а ззаду застромлена за пояс дерев'яна мантачка.

Ідуть косарі легко, вільно, ритмічно, коса, здається, сама сховзає по землі, великі покоси соковитої трави лягають набік, а ззаду залишається дві колії ніг. І коли доходять до кінця, витирають травою коси, спочатку гострять їх мокрими брусками, а потім мантачать мантачками. Приємний брязкіт і шелест кіс розноситься лугом.

Матвій починає також косити, але він не має лугу, а має лише конюшину, що отам за лісом насіяв минулого року. І поросла вона йому на доброму полі, як ліс. Йому радили посипати поле ще й фосфором, і для проби він висіяв тим погноєм своє ім'я, і тепер здалека видно було на конюшині слово МАТВІЙ, після чого він любив казати сусідам:

— Вірте мені, що оте "удобреніє" добра штука. Треба назарік спробувати, чехи то вживають, і диви як у них родить…

Але і без того Матвій накосив порядно конюшини, і любив він цю рослину, вийде не раз, щоб отак лише пройтися й полюбуватися, а вона, мов килим дорогий, розкладається, і тільки джмелі гудуть…

Разом з косовицею неодмінно починаються і сльоти, небо затягається у брудну бавовняну отороку, без перерви сіє дрібний дощ, на лугу мокнуть покоси, або вже копиці. Такий час не подобається господарям, не подобається він і Матвієві з Настею. У полі мокне конюшина, город заростає бур'яном, усе скрізь мокре, збіжжя похилилося в один бік, плаксиво літає і кряче воріння.

У Матвієвій родині ледве-ледве хватає хліба, вживають його дуже ощадне, їдять здебільша картоплю, молоко, зеленину з городу, Настя уміє дуже смачний зі щав'ю борщ варити.

І ще одна важлива подія в родині. Настя завагітніла. Матвій став куди лагіднішим. Щоб трохи Насті помогти — полоти, окопувати, вибирати коноплі плоскунні, Матвій пішов і замовив дівчат. Прийшли обидві Катерини. На хуторі стало гамірно. Дощі скінчились і знов погода ясна. Дівчата то біля конюшини, то на городі, то біля проса. Говорять, співають, жартують. Оповідає одна одній про своїх хлопців, але клопітська Катерина ані здалека не може похвалитися таким, що залузька. Вона сама, на хуторі, та й вродою їй далеко до залузької. У тієї там і Павло якийсь там, що не дає проходу, приносить їй якісь там дуже гарні цукорки, і має він дуже гарні, русяві кучері… І залузька Катерина розповідає й розповідає, а клопітська лиш слухає і беруть її заздрощі.

А вечором дівчата сидять на колоді і співають на два голоси, хоча їх тут ніхто, крім своїх, не чує. Василь весь час тут крутиться і намагається їм щось "встругнути". Володько лише з залузькою Катериною діло має. Вони вже ось і говорять, Володько оповідає про Гільче, про щось прочитане, багато він того не має, але що має, то має. А Василя гонять від себе, він їм робить збитки. Ось він, наприклад, дуже негарно обдурив клопітську Катерину. Надер гороб'ячих яєць у клуні, нанизав їх на соломинку, підніс Катерині під ніс і каже:

— Дми!

Катерина вагається.

— Навіщо дути? — питає.

— Дми! Побачиш. Млинок буде. Все то буде крутитися… Катерина дме, а Василь несподівано збиває всі яйця долонями і обмазує Катерині уста і носа.

— О! О! Здурів! — сердиться Катерина, обтирає уста хустиною, а Василь лягає зі сміху. — Ото мені жарт!

Дівчата змовляються йти до річки купатися під місяцем. Вечором вода тепліша, ніж удень. Їм дещо страшно і вони беруть зі собою Володька, лише просять його не казати про це Василеві. Володько й собі вагається, йому трохи соромно самому з дівчатами, але годиться.

І ось вони так викрадаються, щоб "той кручений" не бачив. Викрались та йдуть лугом стежкою, тихенько, одна за одною, а за ними Володько; і знічев'я з-за куща щось волохате з криком виривається і падає на стежку. Дівчата у вереск, зриваються бігти, але тут же чують голос Василя:

— Та чого? Це ж тільки я!

— Ах! — відсапнули дівчата, а клопітська Катерина вже напустилась на Василя:

— Чи ти, бува, не здурів зовсім, чи на тебе лиш памороки найшли? І чи ти при своїх? От мені втяв штуку! Соромся! Йди додому!

— А що як не піду? — каже здалека Василь.

— Іди, іди, Василю, бо можеш побачити таке, що тобі брови посмалить, — каже залузька Катерина, що все сприймає жартівливо…

— А куди це ви йдете? — питає Василь.

— Не тобі знати, — відповідає клопітська Катерина.

— Може, часом купатись? А там, знаєте, русалки… Та водяник… Та в кущах Гук сидить…

— Їй-богу, як ти мені не підеш, — сердиться клопітська Катерина. — Як нарву кропиви — геть випарю тобі спину.

— Васильку, голубчику! Ну, лишай нас. Ми хочемо купатися, — каже друга Катерина.

Василь ніби їх лишає, іде геть, а дівчата швидко-швидко біжать у лози, тягнуть за собою Володька, тут ще деякий час прислухаються, а після роздягаються. Володька проймає сором, він бачить двоє струнких, з розпущеними, довгими косами, зовсім без одягів дівчат, а тут ще одна з них підбігає до нього: "Володьку! Роздягайся! Швидше!" — і починає хутко-хутко роздягати його. Він весь зніяковілий, йому хочеться тікати, але все так швидко робиться, що тікати нема куди. Вони вже ось над річкою, вже стрибають у воду, вже плюскаються. А вода лише спочатку холодна, після вона стає дуже теплою, дівчата плюскаються, підстрибують, хлюпають одна на одну водою, стишено, щоб далеко не чути, викрикують від захоплення.

А Володько також тут, він уже не так соромиться, йому приємно відчувати свіжу насолоду води, Катерина його швидко миє, обливає водою… Після дівчата миють одна одну, над річкою стоїть туман.

І враз щось у воду падає. Дівчата притихли, перечекали.

— Це знов той кручений! — каже клопітська Катерина. — Ох, як зловлю його.

— Нехай кидає, — каже друга Катерина. — Василю! — гукає вона. — А ходи!

Але Василь не йде і вона знає, що він не прийде, він більше соромиться за них усіх.

А опісля обидві Катерини з Володьком, свіжі, чисті, охолоджені вертаються додому. Дома оповідають, як вони купалися і як Василь їх налякав. Настя лише говорить:

— А навіщо ви того гниляка тягали з собою? — і показує на Володька.

— Е, ні, мамо! Не кажіть. Володько не гниляк. Володько козак. Він нас оберігав від русалок, від водяників… — і Катерина обнімає Володька, розчісує гребінчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвій на все то дивиться і лише посміхається в ус.

Сплять дівчата на горищі на сіні і беруть, знов-таки для охорони, Володька. Цієї ночі Володько враз не захотів з ними спати. Катерина дуже здивована — ні, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько йде, але цієї ночі він довго не може заснути. Якийсь особливий запах вичував він від тієї Катерини, якась свіжість, святість, чарівна опоєність, щось таке дивне, дуже дивне і незбагнуте промінювало на нього, а ранком він уже не міг так просто й відважно дивитися в ті чарівні, ясні і сині очі світло-русої своєї сестри…

Дівчата побули иа хуторі тиждень і відійшли. Волопькові робиться сумно. Він ось ізнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже окріпли, і коли Хведот кудись тікає, негайно дістає за те від Володька. Війна між ними жорстока. Б'ються чим попало, і внедовзі Хведот переконується, що все-таки Володько сильніший від нього, що його золоті де свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землі, на них падає вечірнє сонце, десь там далі в житі підпідьомкають перепелиці, Володько довго їх слухає, а після починає і собі їх наслідувати.

— Піт-пі-льоп! Піт-пі-льоп! — підпідьомкає Володько.

І враз сердито, поважно й категорично відзивається Хведот:

— Не льоптай мені тутенька!

Володько дивиться на брата і враз голосно сміється. Той не розуміє, що тут таке смішне, і каже:

— Дулний!

Але бувають між ними і інші відносини. Ось, наприклад, вечоріє, субота, така тиша, що чути вечірні дзвони з Дерманя. Володько самий вертається згори з-під лісу і коли доходить до хати, бачить: на стежці біля тієї молодої грушечки-цукрівки сидить Хведот, а проти нього собака Пундик. Сидять, один одному дивляться у вічі, похитують головами, а Хведот при тому вичитує:

— На, на, цєнцій баця — на! На, на, викий бака — на! — І це триває довго, і нікого вони, крім себе, не бачать, і похитують вони головами одним ритмом, і собака, здається, розуміє, що той його приятель говорить.

Володькові не хотілося їх рушити, але першим відчув його наближення Пундик і все пропало. Хведот, ніби засоромився, підбіг до Володька і каже:

— А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! — сам тікає, а Володько біжить за ним, і так уганяються обидва до хати.

— Діти, діти, — казала мати вечором, коли ті йшли спати. — Що то з вас буде? — і в її голосі та її очах вичувалося стільки до них любові, стільки великої, неповторної, матірньої любові, що світ, навіть коли б його одним великим злом вважати, то задля однієї крапельки тієї любові варто жити, боліти і на глибокому схилі життя відійти у вічність. Велична, благословенна любов матері! Кожний промінь сонця, дихання кожного листочка, кожний погляд закоханого дівочого ока, щирий порух звіряти, сміх і плач дитини і легіт небес — усе то з'єднано в одному теплому погляді матері!

Будь благословенна!

І здавалось, усе гаразд. Відколи Настя завагітніла, на хутір упав спокій. Та одного разу заходить до Матвія Знахорець з панської часті. Це високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борідкою дядько, що дуже розтяжне, поволі, з сильною місцевою вимовою, говорить. Матвій саме полуднає.

— Доброго здоровля вам! Смачного! — привітався Знахорець, стягнув з лоба кашкета, підтер кулаком рідкі вуса і стоїть біля порога, мовляв, не в час попав.

— Дай-бо здоровля! Просимо і вас, — відповідає Матвій.

— Спасибі, я вже пополуднав, — каже Знахорець.

— Та заходьте далі. Сідайте, — озвалась і Настя із запічка.

Знахорець заходить, сідає на лаві, виймає кисета, крутить поволі цигарку. Матвій дивується: чого це він у таку пору прийшов, щось напевно важливе. Матвій також знає, що Знахорець цікавиться землею, і це ще збільшувало увагу господаря.

— Що там у вас доброго? — питає Матвій.

— Та що доброго! Стара біда. Оце-о, знаєте, зайшов до мене один фактор і каже, що десь там земля продається.