Криничар - Дочинець Мирослав

Заодно й почистиш їх. Чи ти гадав, що зуби дано нам тільки для їдженя? Чим же тоді виготовляли собі знаряддя давні люди?"

З нехіттю взявся я обгризати паличку. М’яке дерево піддавалося, проте ложка виходила кострубатою, сучкуватою. Старий спочутливо змірив очима мою роботу й посяг знову до своєї кошлатої бороди. Намацав там крихітні піхви і витяг з них лезко довжиною в мізинчик. Простяг мені. Робота заспорилася, і я легко довершив свою струганину.

"Звідки це у вас?" — запитав я.

"Я давно тут живу. Це мій замок, а не їх. Наш із тобою. Бо ти проліз у його надра, а я проник у його потаємне нутро".

"Як ви вгадали глибину лазу?" — не вдержав я цікавості.

"Я не оракул, аби вгадувати. Я вираховую. Ось! — показав на стіні рядок виписаних червачків, коліщаток і паличок. —Це розрахунок висоти гори, криниці і лазу. Я дещо знайомий із геологією і хімією, а матеріал, який ви піднімали зісподу, весь час був мені на очах".

З того пояснення я нічого не вклепав і тому звернувся до простішого: "А ключ? Як ви зладили ключ до кайданів?"

"Як? А як чоловік знаходить ключ до жіночого лона, аби залишити там сім ’я ? Як бджола знаходить свою борть і свій щільник? Як травина намацує тріщину в камені, аби пустити в неї корінець? Як птиця, облетівши тридев’ять земель і морів, вертає до свого гнізда? Все скоряється закону доцільності і тяжіння одне до одного. Все суще довкола звучить, шепоче й співає про це. Навіть замки на наших оковах. Досить лише прислухатися, придивитися — і вони піддадуться. Бо не ти для них, а вони для тебе..."

"Цей дідо не безумець, — дійшло до мене. — Цей дідо мудрець".

Він розділив, скільки маємо з’їсти на полуденок і скільки на вечерю.

"Не будемо вподібнюватися нерозумним сицилійцям, які звели пам’ятник обжерливості, чи Діонісію з Гераклеї, котрий через пересит так затучнів, що його нечутливе сало вночі проштрикували довгими голками, аби не задихнувся. Надмірність — тихий убивця. І ніколи не буде мало тому, хто задовольняється малим".

Повинен зізнатися, що мені цей талант нелегко давався. Я виїв свою частку в два-три куси, а до ситості було далеко. Мій сусіда це завважив і посміхнувся: "Зачекай трохи, мій дорогий попутнику, і я пригощу тебе стравами, від яких буде сита твоя голова, а шлунок залишиться легким і назавтра. Ніяка найпишніша учта цього не дасть".

Не знаю, як щодо обіцяних тих гостин, але вечерю я теж мусив "заробляти". Він оснастив мене каменем-рубилом і я заходився довбати ним жолоб у долівці під вікном. Ямка вже була завглибшки в долоню ребром, а я мав рубати далі. Ніздрюватий камінь помалу кришився — коритце глибшало й ширшало.

"Для чого воно?" — спитав я.

"Завтра побачиш".

Наступного рана мене розбуцив дзюркіт води. Надворі шемрав тихий літній дощ. Дідо щось ворожив, колінкуючи під стіною. Я продер очі й увидів, як знадвору з липової гілки в’ється віночок із листя і ним стікає в кам’яну довбанку дощова водиця.

"Ну ось і готова твоя купіль! — радісно обернувся до мене. — Скупайся в небесній воді і будеш, як Ясон".

Вода дзюрила по стіні, як колись у дитинстві крізь діряву дахівку Влениної кучі. Я всміхнувся тій згадці. Вперше за ці дні.

"Радість — найліпша вода, що омиває наші душі, —прояснів і він лицем. — Тому я й подарував тобі цей дощ... Як той простолюдин Синет, що зустрів на березі ріки царя Артаксеркса. Він так розхвилювався, що набрав повні пригорщі води і вигукнув: "Могутній царю, я хочу вшанувати тебе чим можу, і щоб ти не пішов від мене з порожніми руками, — візьми в дар воду з ріки Кір". Ті слова розвеселили Артаксеркса, як зараз тебе мій злиденний подарунок... Сміх розхитує й розсуває ці стіни, бо їх мурували для плану, стогону й скреготання зубного. А тут раптом сміх. Вчімося радіти з малого! Вчімося від малого солов’я співати, коли довкола залягають сутінки..."

Тоді я відчув, що мене починає в’язати з цим дивним чоловіком щось більше, ніж залізний цеп. У глухій ямі, відрізаний від людського світу, він сотворив собі свій упорядкований і навіть зручний світ і жив у ньому повноправно й повноцінно, не маючи себе за ізгоя. Радше навпаки.

"...Але ти вмивайся, вмивайся. Ми ж бо не захряслі дарданеї, яких миють лише тричі в житті — при народженні, перед шлюбом і біля гробу".

Того дня мені знову в поті чола довелося заробляти собі корм. Моя вчорашня ложка лежала переломлена в кутку серед інших трісок. Натомість дід простягнув мені свіжу гілку.

"Знову? — видушив я з себе. — Нащо?"

"Хіба ти не вистружеш для себе ліпшу ложку? І хіба тобі не кортить досягти в цьому ділі майстерності?"

"Але нащо губити матеріал?" — кивнув я на тріски.

"То не згуба, і ти сам у цьому скоро впевнишся".

Так було і третього дня, і четвертого, і п’ятого. Я стругав. По правді, ця робота почала мене заполоняти. А поробки виходили все вдаліші. При тому копичка труску під стіною росла. А старий уплітав у шурхіт мого стругання свої оповіді: "Коли в затяжних походах нападала нудьга на царя Дарія, він діставав липову дощечку і стругав з неї фігурки. День при дні стругав. Був настільки захоплений цим заняттям, що воєначальники боялися підходити з важливими донесеннями".

"Що ж він робив з тими бавками?"

"Те, що й ми будемо робити".

Він згріб свою солом’яну постіль і розчистив ярочки довкола однієї з плит. Тоді підців її паличкою і підняв. Там виявилася маленька пивничка глибиною до коліна. Яке лише добро в ній не ховалося: згарок свічки, шпулька ниток, цвях, моток павутини, мушлі слимака з медом і чорною маззю, липовий цвіт, пташине крило, сплетена з соломи коробиця, а в ній повно висушених мух, тарганів, жуків, ос і мурашиних яєць. Нащо?

Чоловік зв’язав із сурової нитки петельку й намістив на підвіконні, підсипав у неї сухих комах. На дереві цівкало птаство. Ми відійшли вглибину. Чекали не так уже й довго. І ось сиза горличка спурхнула на вікно, а за хвилю залопотіла крильми в напнутій волосіні. Дідо спритно визволив її з путанки, торкнувся губами рожевого дзьобика і зашептав щось на вушко, як велика птиця малій: "Крилата госте, прости нас, безкрилих, за те, що мусимо принести тебе в пожертву не стільки своїм ницим шлункам, як своєму мозкові й нервам, які зачахнуть без поживи, а підкріплені твоєю чистою плоттю, зможуть і далі славити небо, що послало тебе нам!" — Після цього черкнув ножем — і кров з голубиного горлечка тонко цвікнула йому на долоню. Він старанно її облизав. Тоді обскубав теплу пташину, а пір’ячко склав у міщатко. З північної стіни, що взялася ряботинню, нашкріб солі і обмастив тушку.

Я слідкував за тими стараннями з подивом: тюрма для цього чоловіка була рідним домом, материзною. Коли на ніч, як велося, знадвору причинили віконниці, старий узявся складати з трісок ватрочку. Добув з куштратої бороди кресальце — і веселий вогник протяв потемок лігва, затанцював у наших очах. Ми пекли птицю, крутячи її на вертільці, й усміхалися одне до одного. Огень живить душу якоюсь полегкістю, наповнює супокоєм. А мені ця ватрина роздула ще більший пал спогадів про неї, про мою ніжнотілу вродницю Юлку. Ті думи ятрили моє нутро і не давали спочинку мозку. Холодний камінь, що облягав довкола, не поспішав віддавати мені свого мертвого спокою.

Кісточки ми поклали сушитися. їх належить потім розтовкти і всипати до тюремної хлябанки. Вуглики дідо теж ощадливо згріб, більші — на писальні грифлики, подрібнину — в підпільний рундучок. ("Немає ліпшого ліку для черева, так само, як павутиння — для рани").

Він стерпно розмовляв по-русинськи, пересипаючи бесіду чужими словами чи навіть цілими примовками. Коли я виказав своє здивування, він пояснив просто: "Я ж маю вуха. Навіть стіни мають вуха, не те що людина. Мушу зізнатися, що, обійшовши півсвіту, ніде я не чув таких проникливих, таких сердечних пісень, як у вас. Хоча б оця, котру любить мугикати старий сторож:

Як ми прийшла карта нароковать,

Став я свого неня просить та благать:

"Ой неню мій, неню, вчини мені волю —Йди за мене служить на ту войну!"

Стали музиканти чардаш грати,

Стали ми ся сльози з очей лляти;

Ніхто не заплаче, ні отець ні мати,

А тільки заплаче три дівчати.

А одна заплаче, бо я єї брат,

А друга заплаче, бо я єї сват,

А третя заплаче, бо плакати мусить,

Бо вона від мене дитя носить.

Такі пісні серце вивертають. Хто їх тутки складає?"

"Самі люди й складають", — сказав я.

"Дивно, що такий темний люд складає такі гарні пісні. Й нічого за це не має. Наших співців озолочують меценати, дарують їм маєтки. А Фрініха колись афіняни призначили стратегом за те, що він написав дуже добрі пісні для вояків. Розсудили, що коли той може легко підняти їх до танцю, то зможе згуртувати й на бій. Боги створили мою Грецію, а от самих гречинів створювали поети й філософи".

Він охоче розповідав мені про найвидатнішого з їх піснярів — Гомера, що був сліпим і нічого не записував, це робили за нього інші, зачаровані його словом. Один маляр по його смерті намалював образ, на якому великий співець блює, а зграя прихвоснів-поетів живиться тим. Так горобці летять за табуном коней і видзьобують ще гарячі кім’яхи".

Якогось дня нова моя ложка припала йому до дяки. Звисновкував так: "Ручна робота тобі вже дається. Час братися за голову. Ану скажи, що ти видиш на стінах?" —показав ложкою на тісні грядочки завитків, гачків і колечок.

"Гадаю, що це якесь письмо", — несміло відказав я.

Він нахмурив брови: "Тебе дивує, що я в темниці опанував чужу бесіду і водночас не дивує, що, маючи голову на плечах, сам ти досі не вивчив буков і чисел. Навіть морська черепаха, кладучи яйця в пісок, точно відраховує сорок днів, за які має пролупитися її потомство. Навіть дрібна мураха вміє порахувати свої кроки від дому-мурашника... Не відаю, за що така кара на ваш народ?! То лише мілетяни свого часу наклали на своїх союзників, що відсторонилися, таке тяжке стягнення — заборонили вчити їх дітей грамоти й музики. Та коли це було. Я таку несправедливість терпіти не хочу. Віднині я твій дидаскал, вчитель по-вашому. Хочеш ти того чи не хочеш".

Я хотів. І з того дня мій темничний тривок пішов іншим обертом. До полудня ми збавляли час у науках. По трапезі Гречин шкрябав на стіні свої начерки, а я порався: підмітав голубиним крилом наш осідок, розпросторював довбанку для миття, сік листя на приварок, товк кістки й сушених червів.