На білому коні - Самчук Улас
І маємо, — казала Марія Іванівна і одразу вибачилася, заметушилася, забігала.
По короткому часі я вже був знайомий і з їх сином Андрієм, а ще згодом ми сиділи довкруги великого круглого стола, який після нашого львівського раціону здавався верхом кулінарної розкоші. Іскристий борщ зі справжньою сметаною, якої я вже не бачив роками, і велрова печеня, і салата, і різні пиріжки, і карафка білої, і якась наливка. А Марія Іванівна вибачалася за таке скромне прийняття, бо коли б вона знала, що будуть такі гості... А то по-домашньому .. . Годі було щось казати про різні наші мандрівні гаразди, я лише розсипався в похвалах її кухні, ми одразу, як годиться, випили за зустріч і празників-празник почався.
Цей мій перший обід на моїй Волині здався мені символічним. Я був дома ... У рідних ... Це, розуміється, випадок, але разом це певна закономірність. Я почував себе дуже добре, безпечно, радісно. Багато розмов, а заразом я вже пляную і відвідини рідні на селі. Полікарп Васильович негайно взявся помогти. Поперше, треба набути якийсь тутешній особистий документ, бо з моїм празьким чужинецьким пашпортом тут годі рухатися. Подруге, — засоби транспорту. Те і друге не є в цей час легка справа. Але й не безнадійна. По обіді вертаємося до уряду, і одразу починається оформлення. Багато нових знайомств, привітань, появляється ціла делегація молодих людей з Анатолем Демо-Довго-пільським, якого я знаю ще з Закарпаття і Праги, — цікава, ко-льоритна постать, балетмайстер, актор, автор опереток, керівник революїгійного театру в Хусті "Летюча Естрада", а заразом безпосередній учасник відомих хустських боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом Гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, звеличник Ольжича, який самотужки прибув сюди. Він організував групу молоді, і ось вони прийшли привітати мене з приїздом, а разом запросити на якесь засідання, що має відбутися вже сьогодні після урядових годин у цьому самому будинку.
Отже маемо й засідання, я, розуміється, обіцяю там бути, але тим часом за діло. Перш за все особистий документ. Це дуже просто: секретар Полікарпа Васильовича сідає за машинку, і за кілька хвилин папірець з двома, українським і німецьким, текстами у моїх руках. Це прекрасний експонат чималої збірки моїх документів того часу, з досить кумедним німецьким текстом авторства місцевого знавця цієї мови, який по-нашому звучав так: "Рівенська Міська Управа. 6 серпня 1941 року. Посвідка. Пред'явник цього Улас Самчук, народжений 22 лютого 1905 року в Дермані Здолбунівського повіту на Волині, — український письменник. Посвідка видана на право вільного руху на Волині. Голова Міської Управи — П. Бульба". Плюс моє старе празьке фото і дві зелені печатки з тризубами. І з помилкою в даті мого народження: на два дні пізніше. Ми так і залишили, не бажаючи турбувати такою дрібницею секретаря.
У кожному разі по багатьох роках це мій перший урядовий особистий документ українською мовою, а щодо тризубів, то перший в моєму житті взагалі.
Для більшої його дійсности мені радять зайти ще й до німецького коменданта міста, який урядує на другій половині цього ж будинку, і додати ще й його печатку.
Для мене це нова ситуація: за весь час моїх мандрів, починаючи з Праги, я ще не мав діла з німецькими, та ще й воєнними, урядами. А що як він захоче зацікавитися ближче моєю особою, яка фактично появилася тут нелегально. Розуміється, я не мушу йому сповідатися, моя посвідка свідчить виразно, хто я і звідки, але його можуть поінформуєати про мене збоку.. . Трохи вагання, але йду. Комендант — високий, міцний, червоне обличчя, гостро питає чого мені треба. Обережно пояснюю. Що? Документи? Ніяких тепер документів! І ніяких поїздок! — заявляє з місця. Намагаюся пояснити, що я довго не бачив своїх рідних ...
— Я ще давніше не бачив своїх, — перебиває той мене, і на цьому наша розмова кінчається.
Ніяких печаток. Добре, що він бодай нічого не вимагав і нічим не цікавився. Обійдемось і без нього.
— О, він у нас суворий, — казав пізніше Полікарп Васильович. — Він і мені не одне відмовив. Нічого. Вистачить і цього. Тепер за цим ніхто особливо не слідкує, якийбудь папірець і досить. Завтра мобілізуємо машину — і поїдете.
Під вечір заходжу на засідання Демо Довготльського. Застаю пару десятків людей, нові привітання, знайомства, головує заступник голови міста д-р Савюк. Засідання досить своєрідне. Обговорюється не більш не менш, як якась революція, зміна місцевої влади. Виявляється, що адміністрація країни в руках політичних противників, і треба це змінити. Має це зробити не хто інший, як я особисто. Феноменальний курйоз, нічого подібного не чекав. Я старанно прислухався до мови промовців, особливо Демо-Довго-пільського, з наміром зрозуміти справу, але мені це не особливо вдавалося. На його думку, це дуже просто: він знає, що все населення буде за мною, організація мені поможе — словом, кілька чарівних слів — і справа полагоджена, щось як з тією посвідкою.
Було далебі шкода розчаровувати моїх шановних компатріотів, але вірний своїй не революційній вдачі, я обережно почав виясняти, що я щойно приїхав, що я тут ще гість, що не знаю ні людей, ні умов, ні настроїв, а до того я взагалі проти всіляких переворотів в таких умовах, і для нас тут усіх досить місця і праці, багато практичніше заходитися коло чогось потрібного, замість вести непотрібну між нами усобицю. Мені вказували, що "нас" до праці не пускають, що "вони" посіли всі місця, на що я вперто вказував, що це залежить виключно від нас самих. У нас так мало , г ділових людей.
Розуміється, така мова вносила болючий дисонанс до настрою моїх друзів, без сумніву їм хотілося чогось ефектного, якогось Леніна з запльомбованого вагона, який прийде і розрядиться полум'яними промовами, підніме священний прапор боротьби з узурпаторами.
Розуміється також, що це дрібний епізод, але він безпосередньо прикметний нашій людині. Тут справді були "при владі" ті самі бандерівці, нам ще у Львові казали, що вони старанно оберігали свою першість, але їдучи сюди, за різними справами, я якось про це забув, тим більше, що мої земляки-волиняни холоднішої вдачі і їм наші емігрантські партійні герці не конче були цікаві.
А до того мені особисто ніяк не імпонували наші політичні стандарти взагалі. Доктрини нашої емоційної, відрухової, механічної політики мене разили. Як не розумів я й ідеологічної політики, побудованої на пристрастях, де кожна не стандартна поведінка обов'язково розцінювалась як єресь.
Але в цей час з усім цим треба рахуватися, особливо на цьому терені, де ще не було взагалі ніякої політичної традиції, а мали місце лише певні невиразні імпульси, що мали замінити політику .. . Взагалі морочлива справа ... Не хотілося встрявати у цей комплекс молодечих розгр на ґрунті вождівства, що засадничо перечило моїй засаді політики як логіки, договорення, законности.
Засадничо весь курйоз у тому, що здебільша природа нашої людини не витримує політики як політики, як мистецтва керування державою, як розв'язання проблем, як політичної поведінки взагалі. На цю тему написано гори книг, починаючи з Арісто-теля, це тема ясна і зрозуміла, але не кожне суспільство має дар користуватися цією ясністю.
Наша теперішня поведінка, а можливо, і поведінка взагалі, мало скидалася на політику, це був скорше певний газард. змагання за догму, виконання вимог декалогу віри. Витворився певний жарґон мови — терміни, поняття, діялектика. Не так висловлене речення, не так вжите слово ставило людей у ворожі позиції, дармащо між ними засадничих різниць не було. Зловживання словом "світогляд" доходило до безглуздя, філософія "принципо-вости" набрала виразу параної, політруцтво ставало зморою, основна мета губилася у мряковинні забобонів.
Ми мали безліч курсів "ідеологічного вишколення", але ні одного курсу шоферства — в результаті ми були перерозвинені морфологічно й недорозвинені практично, кожна конкретна проблема ставила нас у становище безпорадности, кожна незалежна поведінка вважалася злочином.
Туму не диво, що Демо-Довгопільський був мною розчарований. На його мові це звалося "опортунізмом", "сидіти на двох стільцях", "не мати виразного світогляду". На щастя, всі ці терміни мене мало зворушували, я свідомо не брав їх до серця і робив своє діло. Спочатку це не давало ефекту, бо довкруги були самі "принципіялісти", але згодом, коли прийшло до справжнього діла та коли умови життя стали складнішими, це дало дуже гарні наслідки.
А тим часом я лише потішив Довготгільського, що на песимізм нема причини, що в скорому часі ми будемо мати повні руки доброї, корисної роботи.
Бо вже цього самого вечора, у розмові з моїм першим знайомим на цьому терені Степаном Скрипником виникла думка, що я не маю потреби аж надто поспішати до Києва, що тут також широке і вдячне поле діяльности, першим нашим завданням є організувати добрий пресовий орган і саме для цього я тут ідеально надаюся. Газету й видавництво. Є тут для цього потрібна матеріальна база. Тут збереглася частина друкарні, де друкувалися більшовицькі видання, залишилися чималі запаси паперу, як також чимала кількість технічних сил, які потребують роботи. Розуміється, я мріяв про Київ, але ця конкретна думка видалася мені також привабливою. Коли ще там Київ, а тут уже діло. Засадничо ми на цьому й погодилися.
Цього ж таки вечора прецікаве знайомство з групою людей Київської кіно-студії, які прибули сюди напередодні мого приїзду і оселилися якраз насупроти мого тимчасового приміщення. Режисер Іван Петрович Кавалерідзе, його асистентка по монтажу Тетяна Федорівна Прахова, кінооператор Іван Іванович Шеккер і дружина Шеккера Віра Михайлівна.
Справді інтригуюче товариство — частина фільмової групи Кавалерідзе, яка в Карпатах робила фільм "Пісня про Довбуша", тікала від війни до Києва, під Дубном біля села Птичого була перейнята німцями, зазнала багато пригод і ось аж тепер добрела сюди. Полікарп Васильович приділив їм цілий порожній будинок, що належав колись репресованому докторові Могильницькому, де вони й оселилися.
Наше знайомство було винятково просте й винятково приємне. Вони, до речі, випадково вже знали про мене з оповідань одного селянина з Панталії біля Дубна, у якого вони деякий час мешкали.
