На білому коні - Самчук Улас
Просто не віриться, що це те саме дерев'яне, колись прикордонне, багато разів згадуване містечко, де і я одного разу, під осінь, якогось там десятеот-енного року пожинав лаври слави на чолі танцювальної групи безсмертних Авраменкових гопаків та "запорожців", разом з моїми юними друзями — Сергієм Снігуром, Женею і Надею Шудраківними, Вірою Тимофієвою. Повна заля публіки, повно захоплення, бурхливі оплески. На сцені вибиває навприсядки чумак-гонивітер з своїм батіжком, і навіть не хочеться вірити, що це був той самий добродій, що ось тепер вертаеться через це містечко з далекого свого Криму і дивується, мов би він уперше все це бачить. Пригадуються танці до ранку, бурхливі залицяння, блискучі очі, вишиті сорочки, гарячі ревнощі... І другого дня гостина у Батькові, три кілометри від міста, у незабутніх товаришів Антона і Володимира Гакенів з їх чарівною сестрою Юлінькою, романтичним млином, поетичним ставом, човном і.. . "ніч яка, Господи, місячна, зоряна" .. . Пригадується ліричний Василь Суханів з його "ніжними" віршами, не менш ліричні сестри Шпаченки у квітчастих вишивках, невтомний жартун Марко Маркопольський ... То були вірші, співи, гопаки, вишивані сорочки. Цікаво, що з того вийшло за двадцять років. Тоді ще хотілося лишень кудись "тікати", за якийсь кордон ...
Але "наш отаман Бульба, отаман завзятий", наглить. Брат-ваааа! їдемо! І от ми їдемо. Крупець, Почаївська Рудня, Верба, Птиче ... Назви, чуті з дитинства, сильно пахне дулібами, вайлуваті, дебелі, раз на тиждень голені дядьки, розливний, лінивий говір, знайомі будови, знайомі вози, вишневі хутори. Колгоспний лад встиг уже й тут торкнутися своєю лапою, але ще не до кінця "пройшла соціялізація", і тому одразу видно, що тут ще все по-старому "обильем дьшіет". Не дурно наші хлопці, які верталися з волинських рейдів, завжди виглядали відживлено.
Забагато сантиментів і лірики, я внутрішньо горю і не згоряю, хотілося б обіймати кожного репаного дядька.
Біля села Верби натикаємося на справжній слід війни. Праворуч і ліворуч погорілі танки, самоходи, гармати ... І димарі на місці, де було село. Тут німці напоролися на більший опір, були оточені й знищені три совєтські дивізії.
ЗІС байдуже біжить далі, її завдання виразне, терен поволі спадає, і вже біля Птичого дорога біжить понад долиною ріки Ікви, ген аж до самого Дубна. Коли ви читали "Тараса Бульбу" Гоголя, вам не треба пояснень, що таке Дубно. Це одразу нагадає автентичного Тараса Бульбу, який десь тут, у тих дібровах, мав діло з "проклятими ляхами", а також з своїм романтичним сином Андрієм. "Розігнався Андрій на коні і мало, мало не настиг Голокопитенка, коли враз якась міцна рука схопила за повід його коня. Оглянувся Андрій: перед ним Тарас! Затрясся він всім тілом і нагло1 зблід..." О, наші Тараси жартів не люблять.
Це містечко над Іквою з руїнами замка належало колись князям Любо мирським, пізніше, після польського повстання, перейшло до князів Демидових, за царя було моїм повітовим чи пак "уездным" містом, сюди ходили наші хлопці "до побору"; сюди їздили на ярмарки, тут на Судобичах стояв якийсь піхотний полк, у якому відбував свою трирічну "унтирцерську" службу мій дядько Ялисей, про що він з нагоди і без нагоди любив оповідати.
Час так наглив, що славне Дубно ми минули без зупинки, перед нами ще шістдесят кілометрів дороги, а вже на передмісті
Панталії починало смеркати. Ой, чи доїдемо? Мабуть, таки доїдемо. Наш Геркулес-шофер, здається, вимагає милосердя, не так для себе, як для ЗІС, бо її світла поважно заслабли. Проїхавши ще кілометрів з десять, вже затемна, біля чеського села Молодава наш "Тарас Бульба" велів зупинитися.
Це було колись, як і всі чеські "колонії", багате, упорядковане село, до якого тепер помітно торкнувся дух колективіїзаційного мору. Шукаємо якогось начальства і знаходимо старосту, десь аж на краю села, чи не єдину українську родину, і той призначає нам нічліг. Чеські "седлаці", які живуть тут у третьому поколінні, все ще говорять між собою виключно чеською мовою, з місцевим населенням не мішаються, дуже горді своїм походженням і своєю культурою і так само, як і їх предки в Чехії, дуже відрізняються від решти слов'ян своєю поведінкою. Мій покійний батько жив по сусідству з ними і мав ділові контакти, поважав їх за розум, такт, поведінку, цінував їх як добрих господарів і радив іншим брати з них приклад. І треба визнати, що вони багато спричинилися для піднесення господарської культури цього краю. Уявляю, як нелегко було їм давати раду з більшовицькою голотою, хоча треба й те сказати, що за минулих революцій, коли "влади" мінялися мало не кожного місяця, від чого населення мало завжди багато клопотів, чехи умудрялися найменше потерпіти, що треба завдячувати їх політичному тактові і культурі поведінки. Але на цей раз, видно, найменше їм пощастило, бо село почало виразно занепадати.
Нас поділено на дві групи, і господар, до якого мене приділили, не здався вельми привітним, але коли я заговорив до нього йото мовою та сказав, що я недавно з Праги, його настрій змінився, з'явилися відомі "бухти", масло, кава і почалися розмови на тему минулої "грузовлади" (влади жаху), яка обкладала їх нечува-ними податками, вічно грозила Сибіром, так що з дванадцяти голів худоби лишилася йому тільки одна корова. Було повно машинерії, тепер немає плуга, казав він. Все забрали, все пожерли, людей з обіди ли і самі не стали багатшими. Як ті єгипетські корови. З них такі самі господарі, як з кобили соловейко. . .
Ліжко, до якого мене поклали, з його тяжкими перинами, ще раз пригадало Прагу, і це був, здається, останній речевий спогад про той світ, що його залишив я назавжди. Вранці, зі сходом сонця, ми подякували нашим господарям і вирушили далі в дорогу.
Була середа, шостого серпня. Був теплий, після недавньої зливи злегка туманний ранок. Наша мета — Рівне.
Місто Рівне, що його більшовики вперто величають Ровно, ніколи не відзначалося красотами краєвидів чи вибагливістю архітектури. Це типова творчість російського, казьонного походження, без традиції, гармонії і тепла. Невелика болотяна, лінива річка Устє перетинає його з півдня на північ і десь там далі, за
Городком і Ожовом, впадає до Горині. Єдиним його привілеєм є його положення: на середині головного шляху Львів-Київ — лінія, яка творить також єдину головну і справжню його вулицю, що перетинає місто з заходу на схід, яка за царя, здається, звалася Головною, за Польщі Третього Мая, за совєтів Леніна, тепер Ґерінґа, щоб пізніше стати Німецькою.
1919 року тут деякий час перебував уряд УНР, тут відбувся горезвісний бунт Оскілка, тут помер на тиф і був похований відомий шеф генерального штабу армії УНР Василь Тютюнник. Тепер це місто відзначилося ще шматком незвичної історії: його весь центр здовж головної вулиці, від річки Устє на заході до передмістя Грабник на сході, зірвано повітряним налетом німців зараз на другий день війни, тут отаборився штаб німців, а від листопада цього року оселився і перебував до кінця окупації знаний Райхскомісаріят України, з відомим його сатрапом Ері-хом Кохом на чолі.
Наша бурхлива ватага патетично в'їхала в ці руїни і попростувала на другий її кінець. Купи звалищ, поламані стовпи телеграфу, потовчені хідники, юрби людей і валки машин супроводжували наш в'їзд. Зупинилися ми ген аж під Грабником, на узбіччі вулиці, в тіні алеї молодих ясенів. Мої супутники мали намір їхати далі на своє Полісся, а я залишався тут. Сам на вулиці, не знаючи, хто тут і що тут, не маючи ніяких плянів, ніяких знайомств, ніяких організаційних зв'язків. їхалося навмання "додому".
Але, крім різних наших планувань, раціональних передбачень, існують також ще й іраціональні пляни і норми, як нагода, випадок, призначення, що в такі часи відограють вирішальну ролю.
Ми були з дороги, зім'яті, запорошені, але не встигли зійти з наших висот на землю, щоб розправити ноги, як побачили, що назустріч нам, стежкою від Грабника, наближається двоє добродіїв, один старший, смаглявий, у рейтузах і чоботях, другий молодий, у звичайному одязі... І знов таки не встигли ми здивуватися, як наш чудовий отаман і смаглявий добродій уже міцно по-козацьки чоломкалися, ніби зустрілися рідні брати.
— О! Яка несподіванка! Отамане! Звідки і куди? Ідем зі мною! Загальне здивування, отаман звертається до своєї братви:
— Отже, хлопці! Відправляйтеся з шофером! Я скоро вернуся! А ви, маестро, з нами!
Не встиг я взяти наплечника, як наш отаман та його новий приятель рушили в напрямі міста, захоплено розмовляючи. Я забрав своє майно, долучився до молодого добродія, і ми мовчазно пішли за ними. По короткому часі ми опинилися перед більшим двоповерховим будинком, над дверима якого був напис: "Рівен-ська міська управа". Тут отаман пригадав мене:
— А чи знаєте, кого я вам привіз? — запитав він театрально.
Наші суігутники байдуже глянули на мою не дуже блискучу подобу. — Та це ж сам У лає Самчук! — додав отаман.
— Не може бути! Чого ж ви мовчите, отамане! Вибачте! Приємна несподіванка! Вітаю вас у Рівному. .. Дуже добре, що ви прибули... Йдемо до нашого голови, він буде дуже радий.
Ми познайомилися. Це був відомий колишній посол від Волині до польського сойму — Степан Скрипник. А другий, молодий добродій, його шваґер Юрій Вітковський. З цього моменту почалася моя бурхлива рівенська епопея. Темп мого життя одразу змінився. Ми негайно опинилися на другому поверсі будинку, багато людей, уряди... Увійшли до високих дверей просторого кабінету, де за великим столом урядував поважного віку добродій, ще один Бульба, але не з Гоголя і не отаман, а Полікарп Васильович Бульба — голова міста Рівного.
Він заклопотаний, перед його столом черга відвідувачів, збоку біля дверей — секретар, але наша поява виразно порушила урядову рутину. Нове здивування, нові вигуки. Привітання з приїздом ... І не лише привітання, але й запрошення на обід, як тільки скінчиться урядування. Я маю лише трохи зачекати...
Здивування велике, нічого подібного я не чекав, початок моєї Волині — блискучий. По деякому часі Скрипник з отаманом відійшли, а ми з Цолікарпом Васильовичем та його сестрою Галиною сиділи у просторій совєтській "емці", яка везла нас назад на Грабник і зупинилася перед невеликим чепурним, у квітах і зелені будинком, де нас радісно привітала господиня дому Марія Іванівна у білому кухонному фартушку.
— Ану, чи вгадаєш, хто це такий? — питав по козатгьки Полікарп Васильович.
— Ой, не вгадаю, — сміялась Марія Іванівна.
— Та це ж Самчук! — заявив Полікарп Васильович демонстративно.
— Ах, ти Боже мій! Така несподіванка! Яка я рада! Вітаю вас у нашій хаті! А ми ваші книжки читали, зачитувалися, перед більшовиками у землю їх ховали і переховали.
