Собака Баскервілів - Артур Конан Дойль

- А де він живе?

- На схилі пагорба, серед отих жител, де мешкали давні люди.

- А що він їсть?

- Селден бачив, що туди ходить якийсь хлопець і носить усе, що треба. Він, напевно, приходить із Кумбі-Тресі.

- Дуже добре, Беріморе. Ми ще поговоримо про це трохи згодом.

Коли ключник пішов, я зупинився біля темного вікна й подивився крізь мокру шибку на хмари, що пливли небом, і на дерева, які гойдав вітер. Якщо такого вечора незатишно навіть удома, то що вже казати про ті давні кам’яні хатки на болоті! Якою ненавистю до людей треба палати, щоб сидіти самотою в такому місці і такої пори! І яка потаємна причина змусила цю людину піти на таке випробування? Там, в одному з цих жител на болотах, прихована, певно, суть загадки, яка так мене непокоїть. Присягаюся, що не мине й доби, як я зроблю все, що зможу, й доберуся до розгадки цієї таємниці.

Уривки з мого щоденника, які склали попередній розділ, підвели нашу розповідь до вісімнадцятого жовтня - дня, з якого всі ці неймовірні пригоди швидко почали наближатися до свого страшного кінця. Пригоди останніх днів так закарбувалися в моїй пам’яті, що я можу розповісти про них, не звертаючися до своїх нотаток. Почну з того дня, напередодні якого я з’ясував дві найважливіші обставини: по-перше, те, що місіс Лора Лайонс із Кумбі-Тресі писала серові Чарльзу Баскервілю й призначила йому побачення в тому самому місці й тієї самої години, коли його спіткала смерть; по-друге - те, що людину, яка переховується на болотах, слід шукати серед давніх кам’яних хаток на схилі пагорба. Проаналізувавши ці обставини, я відчув, що тепер лише брак кмітливості й мужності може завадити мені пролити світло на ці дві загадки.

Того вечора я не зміг розповісти баронетові про місіс Лайонс, бо вони з доктором Мортімером допізна засиділися за картами. Але за сніданком я поділився з ним своїм відкриттям і запропонував поїхати зі мною до Кумбі-Тресі. Спершу він радо погодився, але потім, поміркувавши, ми вирішили, що буде ліпше, якщо я поїду туди сам. Що церемонніші будуть ці відвідини, то менше відомостей ми роздобудемо. Не без докорів сумління я залишив баронета й подався в нову подорож.

Діставшися Кумбі-Тресі, я звелів Перкінсу зупинити коней і вирушив на пошуки леді, яку мені слід було допитати. Я дуже легко знайшов її будинок, що стояв у самому центрі села. Служниця без зайвих церемоній провела мене до вітальні. Там я побачив жінку за друкарською машинкою «Ремінґтон», що підвелася й приємно посміхнулася мені. Проте її обличчя відразу спохмурніло, коли вона побачила незнайомця; вона знову сіла й спитала, чим може бути мені корисною.

З першого погляду місіс Лайонс вразила мене своєю незвичайною красою. Її очі й волосся були однакового каштанового кольору, а на веснянкуватих щоках сяяв рум’янець - той притаманний чорнявкам рум’янець, що ховається в самісінькому серці білої троянди. Повторюю, що спершу мене вразила її врода, але потім я почав прискіпливо розглядати її обличчя. В ньому було щось неласкаве, відворотне - красу його псували чи то зморшки в кутиках уст, чи то твердий, рішучий погляд. Проте всі ці думки прийшли до мене пізніше. Першої ж миті я просто відчув, що бачу перед собою дуже гарну жінку і вона питає, чим може бути мені корисною. Тільки тоді я зрозумів, яка дражлива для неї мета моїх відвідин.

- Я маю щастя знати вашого батька,- мовив я.

Початок був не надто вдалий, і леді одразу дала мені це відчути.

- У мене з батьком немає нічого спільного,- відповіла вона.- Я нічим йому не завдячую і не вважаю його друзів своїми. Якби не покійний сер Чарльз Баскервіль та інші добрі люди, я голодувала б - такий він турботливий батько.

- А я завітав до вас саме для того, щоб поговорити про покійного сера Чарльза Баскервіля.

Веснянки яскраво проступили на блідому обличчі леді.

- Що саме вас цікавить? - спитала вона, нервово торкнувшись пальцями клавіш машинки.

- Ви були знайомі з ним, чи не так?

- Я вже сказала, що багато чим завдячую його доброті. Якщо мені пощастило підвестися з колін, то лише завдяки йому, бо саме він перейнявся моєю нещасною долею.

- Ви з ним листувалися?

Леді зиркнула на мене, і в її карих очах блиснув вогник гніву.

- Чому це вас цікавить? - різко запитала вона.

- Просто я хочу запобігти скандалові. Поговорімо про це краще тут, інакше ситуація вийде з-під нашої влади.

Вона замовкла і ще більше зблідла. Потім поглянула на мене й сказала роздратованим, зухвалим голосом:

- Гаразд, згода. Що ви хочете знати?

- Чи листувалися ви з сером Чарльзом?

- Так, я написала йому раз чи двічі,- подякувала за люб’язність і чуйність.

- Ви пам’ятаєте, коли писали ці листи?

- Ні.

- А ви зустрічалися з ним коли-небудь?

- Раз чи двічі, коли він приїздив до Кумбі-Тресі. Він був дуже скромний і не любив хвалитися своїми добрими вчинками.

- Ви нечасто з ним бачилися, нечасто листувалися, і все ж він так багато знав про ваші справи, що навіть допомагав вам, як же це так?

Вона не вагаючись відповіла на моє запитання:

- Мені допомагали й інші джентльмени, що знали мою сумну історію. Один з них - містер Степлтон, сусід і близький друг сера Чарльза. Він був дуже ласкавий до мене, і сер Чарльз саме від нього довідався про мою біду.

Я вже знав, що сер Чарльз Баскервіль доручав Степлтонові вести деякі свої справи, отож пояснення леді видалося мені правдивим.

- Чи просили ви сера Чарльза про побачення? - питав я далі.

Місіс Лайонс знову спалахнула гнівом.

- Це запитання я вважаю за недоречне, сер.

- Пробачте, мадам, але я мушу його повторити.

- Тоді я відповім: звичайно ж, ні.

- Навіть у день смерті сера Чарльза?

На мить рум’янець зник із її щік, і я побачив перед собою мертвотно-бліде обличчя.