Містечкові історії - Дімаров Анатолій

Та гаразд, щось придумаємо. Панас Юхимович, все ще троячку намацуючи, весело запитав, чи не пора уже й поїсти: находилися ж нівроку, на що Леся, подумавши, відповіла, що краще спершу сходити в музей, а тоді вже в їдальню. Ну, в музей, то і в музей, веди нас, Лесю, в музей: Панас Юхимович давно був у музеї. Незабаром в очах Панаса Юхимовича стало мерехтіти од фарб, і голова пішла обертом. Він зітхнув полегшено, коли знову вийшли на вулицю, а Сашко на запитання, що йому найбільше сподобалося, серйозно відповів: "Рами". І Панас Юхимович пригадав оту раму, па картині найбільшій: Сашко як став заворожено, так і не міг одірватись од неї. Леся, почувши про раму, тільки оком на Сашка повела, але не всміхнулася навіть, щоб не образити хлопця. "Куди ти ще нас, Лесю, потягнеш?" — спитав Панас Юхимович жалісно, і дівчина, трохи подумавши, відповіла, що поруч іще один музей, музей східного мистецтва. Тут Панас Юхимович збунтувався, його підтримав Сашко, і вони вирішили відкласти відвідини музею до іншого разу, а поки що зайти пообідати. І якщо залишаться гроші, то ще побувати і в кіно. І хоч у їдальні їм подали суп, холодний, аж синій, і відбивні — чи не з підошви часом, Леся й

Сашко аж тарілки повилизували, ще й випили по склянці какао. Панас же Юхимович наче гирю виніс у шлунку, побажавши директорові їдальні все життя харчуватись тільки отакими супами. Єдину мав втіху, що лишилися гроші ще й на квитки в кіно.

Кіно було поганюще, артисти грали мов з примусу, особливо дратувала головна героїня, яка тільки й знала, що смалила цигарку (Панас Юхимович, сам некурящий, жінок, які курять, терпіти не міг, особливо ж молоденьких дівчат), але вони терпляче досиділи до кінця сеансу, бо, по-перше, гроші заплачені, а по-друге, інші розваги вже були для них недоступні. "У нас і то кращі показують! — сказав Сашко, як вийшли на вулицю, а коли Леся сказала, що це її вина, бо вона ж кіно це і вибрала, великодушно додав: — Нічого, і це можна дивитися. По померли ж". Вони встигли здружитися, Лесі явно подобалась Сашкова розважливість, солідна якась домовитість. І коли вже у сутінках повернулися з Києва і Панас Юхимович запросив Лесю зайти повечеряти, вона, як завжди, трохи подумавши, відповіла, що зайде охоче, тільки попередить батьків, щоб не тривожились.

— Хочеш глянути, як я живу? — спитала Сашка.

Сашко відповів, що чого ж, можна і глянути.

— Глядіть же, недовго! — гукнув услід дітям Панас Юхимович.

І вечеря вдалася: він, Софопька, Леся й Сашко. Ніколи ще не було за їхнім столом так жваво та весело, наповнена дитячими голосами, кімната аж посвітлішала, дихнула тим милим затишком, якого — лише зараз відчув болісно Гайочка — так їм бракувало. Дивився на дружину, на її посноване тоненькими зморшками лице і відчував вину перед нею: що колись не відраяв позбутись дитини. І знову, вже в постелі, повертався до однієї й тієї ж думки, що добре, коли б Сашко назавжди лишився у них. Стареньку теж можна було б забрати з села, що їй там робити самій, а у нас же того життєвого простору — хоч розженися!.. Та й Софоньці було б веселіше, не так, може, нервувала... Панас Юхимович аж повернувся до дружини, але вона вже спала, тож і він невдовзі заснув, і останньою думкою, яка зігріла його, була думка гі)ю те, що в кабінеті, поруч, за стіною, спить на канапі Сашко.

Зайчиків син...

Почувши, що вони й сьогодні їдуть до Києва, Софонька вже насупилась:

— А ти подумав про яблука?

— Почекають — нічого з ними не станеться. Я їх продам ураз.

— За півціни? — Софонька мала на увазі нинішні, високі ще ціни на яблука, які падатимуть з кожним днем.— Скільки ж це грошей недорахуємося!

— Але ж я вже пообіцяв дітям!..

— Пообіцяв!.. Мене забув тільки спитати... Та й що я для тебе? — Софонька потихеньку заводилась, і Панас Юхимович не знав уже, що йому й робити. Однак відчував: поки Сашко тут, ніяка сила в світі не змусить його брати кошелі та їхати на Бессарабку... Хай, може, потім, як трохи звикнеться...

— Ну, їдь, як пообіцяв! — сказала дружина.

— Ми, Софонько, цього разу недовго. Тільки в музей і назад. Може, поїдеш із нами?

— Ні вже, дякую! В мене часу немає музеї відвідувати...

Панас Юхимович уже її по заїкався про гроші. Але й без грошей по обійтися — по позичати ж у Сашка! Тож, підстерігши, коли Софонька поставила на газ молоко (не відірветься, поки пе закипить), тихцем пробрався наверх.

Софонька тримала гроші в шафі, в спальні: сортувала карбованці, троячки, п’ятірки, десятки в окремі пачки і, коли набиралось дві сотні, односила урочисто в ощадкасу. Й ощадна книжка тут же лежала, на Софоньку й виписана: Панас Юхимович не знав ще випадку, щоб вона зняла з неї хоч копійку. "Хай лежать на чорний день",— Софонька вірила в неминучий прихід того чорного дня і діяльно готувалась до нього: окрім грошей па книжці, набирала на костюми та пальта, а в підвалі полиці аж ломилися од консервів. "Ензе",— дозволяв собі жартувати Панас Юхимович.

Висунувши обережно шухляду, Гайочка дістав верхню пачку. Якраз троячки, те, що треба. І тільки взяв пачку в руки, як позаду щось рипнуло.

Завмер. Аж кинуло в жар. Подумав, що Софонька. Стояв, боячись і оглянутись... Потім таки обернувся... Нікого... Х-ху, так і до смерті недовго!.. Гроші якимось побитом були вже в кишені, і хоч йому потрібна була лише троячка, так і по насмілився вийняти пачку: все здавалося, що Софонька скрадається сходами. Засунув квап-" ливо шухляду, зачинив шафу, вискочив із спальні.

Коли вже сидів за столом (цього разу снідали вдвох, Софонька сказала, що їй ніколи, потім), відчував Гайочка оту пачку в кишені. Й мучився думкою, як її покласти назад.

Вирішив покласти, як повернеться з міста.

І потім, скільки й були в Києві, перед очима стояло: Софонька заходить до спальні й одсуває шухляду...

Потратив рівно троячку, хоч знову була спокуслива думка справити Сашкові костюм. "Хай уже потім, хай пораджуся з Софонькою",— три карбованці не така уже й сума велика, можна переконати дружину, що помилилася, але як недорахується півсотні чи більше... Тут Гапочку кидало в жар...

Тож перше, що зробив, повернувшись додому,— поклав назад оту пачку. Мов на світ народився!

Цього разу вечеряли вдвох: він і Сашко. Леся, мов відчуваючи, що в них нелад, пішла додому, в Софоньки ж розболілась голова, і вона лягла в постіль, ще й не смеркалося. Ще вдень, коли вони були в Києві, скопала моріжок перед двором, Гапочка давно збиравсь те зробити, траву навіть дістав, щоб засіяти, та все не доходили руки, аж Софонька взялася й скопала. І саме сьогодні, коли він по музеях прогулювався,— копана смужка землі чорніла, як докір, мовчазний, але від того не менш красномовний, бо Софоньці ж давно вже лікарі заборонили мати справу з тяжкою роботою.

— Ну навіщо ти це зробила?

— Дай мені спокій!.. Ідіть уже вечеряти!..

— А ти?

— У мене голова розколюється — мені не до вечері...

Гапочка пригнічено спустився донизу: йому вже не

хотілося й жити. Повечеряли мовчки, потім Панас Юхимович мовив:

— Завтра, Сашо, нікуди не поїдемо: треба покрити сарай.— Якраз перед появою Сашка дістав шифер.

Сашко витер долонею губи, хазяйновито сказав:

— А чого ж, можна і вкрити. Коли вставати?

— Спи — висипайся. Встигнемо.

Але Сашко підхопився ще раніше од Гапочки. Вийшов Панас Юхимович, а хлопець вже у дворі. Сидить навпочіпки біля будки собачої, щось робить. Гапочка аж охолонув: там же Трезор! Підійшов і остовпів: Сашко пе?

став Трезора! Пес підставляв чорну голову під Пашкову руку, очі ж винувато відводив од Тапочки: що я маю робити, коли йому це подобається? — говорив увесь його вигляд.

Ну й ну!

— А якби покусав?

— Мене не кусають!

І справді: яку злість треба мати, щоб отакого вкусити?

До обіду з дахом і впорались. І коли забили останній гвіздок і злізли додолу, довго не відходили од сарая: таким він їм здавався гарним. Софонька кілька разів кликала обідати, а вони все не йшли: заходилися прибирати в дворі. Зібрали все сміття та й спалили внизу, за городом.

— Ну, сто літ тепер сарай наш стоятиме! Правда ж, Сашко?

— А стоятиме, куди йому дітися?

Були зріднені спільною працею, і Панас Юхимович тихцем жалкував, що не було поруч і Софоньки.

— Ти знаєш, який Сашко в нас хазяїн! — хвалився уже за столом.— Не знаю, що без нього й робив би!

Софонька всміхалася блідо: в неї все ще боліла голова...

Отой блідий, мов із примусу, усміх з’являвся на її лиці і день, і другий, і третій... І хоч Панас Юхимович знову став возити яблука на Бессарабку (підхоплювався ще раніше, аніж завжди, повертався ж зовсім уже по-темному: не хотів, щоб його побачив Сашко), хоч Сашко, подружившись із Лесею, всі оці три дні пропадав у Юрченків,— Софонька ходила, як хмара. І таки не витримала: щось сказала Сашкові таке, що той одразу ж зібрався й подався на вокзал. Навіть ранку не дочекався. Навіть його, Тапочки, щоб попрощатись.

Ніколи не забути Тапочці, як він біг на електричку. Біг, хапаючи гаряче повітря: тільки б перехопити, тільки б устигнути!

Електричка пішла майже з-під носа: Панас Юхимович запізнився на якісь кілька секунд. Друга мала йти через сорок хвилин, і оті сорок хвилин змучили його до краю.

У вагоні було повно різкого, неприємного світла, і веселий гомін якихось молодиків з гітарою: "Що, батю, так дивишся?" — Тапочка обернувся до вікна, притулився чолом до холодного й печального скла — не одривавсь до самого Києва.

Потім біг привокзальною площею, розштовхуючи людей, продирався до світлового табло. І хоч в усі очі дивився, не міг одразу відшукати потрібний поїзд. Врешті побачив: до відходу лишилася хвилина, не більше. Ганочка помчав з усіх сил — вгору, униз, через східці стрибаючи, вискочив на перон. І побачив останній вагон, що віддалявся, глузливо блимаючи червоними вогниками. А на пероні спорожнілому — одиноку Лесину постать.

Вертався додому. Знову був нещадно освітлений вагон електрички, і темне вікно, і чорна безвихідь, і затято Лесине мовчання. "Чого він поїхав? Чого?" Тільки здвигала плечима. І не дивилась на нього. І Гапочка, повернувшись додому, не зайшов до дружини (бачити її по міг!), а спустився в підвал. В глуху комірчину, де па нього чекали кухоль, пиво й горілка: "сизе" па крайній випадок.

Сидів у темряві й гірко думав, чого він такий нещасливий.