Дванадцять обручів - Андрухович Юрій
Почувши Ярчикову відповідь леґенду про заблукалого на самому дні снігового безумства ідіота грибника (регіт і улюлюкання могли запростяк розсадити цю кнайпу на колесах ізсередини), задні все ж дали йому ковтнути з пляшки і видихаючи в нього зліва та справа все, що назбиралося в їхніх нутрощах за дві три доби безпробудної пиятики з курінням, пообіцяли довезти хоч до пекла. "А ти сам чортопільський?" — було йому при цьому запитання, від якого Волшебник по хитрому відкрутився: "Я там декого знаю". Отже, вони мчали далі, а з магнітофона лізла їхня бандюцька попса (і Шуфік, і нє валяй дурака, і как упоїтєльни, і любе), і так тривало до безмежності довго: вибухонебезпечний лімузин у чотирьох непробивних стінах снігової білості, щемкі гальмування на поворотах, перегар, сидіння на півзадниці між двома розповзлими відморозками, незручно формульовані запитання, заноси, буксування, істерика мотора, награно дурнуваті відповіді, анекдоти, регіт — аж поки все не заспокоїлось, передусім буря. Тоді Волшебник став сполохано думати про наближення моменту розплати і як при цьому він буде змушений витягати всю товсту гонорарну пачку з кишені номер один, тож навіть своїми найвужчими очними щілинами вони обов’язково засічуть отой набитий баксами грубший конверт; а проте немає кращого способу відвести геть від себе всяку біду, як своєчасно про неї подумати і — головне — в усіх найменших деталях собі уявити; отже, йому й тут пощастило: ціною двох бородатих анекдотів про чукчу і молдавана, більшої банки з пивом і — врешті — чортопільських номерів Лілі та Марлени (рєжисьор, класні тьолкі вотак нужни — бабла підвалило нємєряно, а трахатись ні з ким!) він був щасливо відпущений на свабоду бля, свабоду бля, свабоду — і о десятій вечора вже стояв перед головним входом до чортопільського жеде центрального.
Ще за дві години, липнучи так і не просохлою спиною до немилосердно жорсткої полиці, сам один у купейному вагоні дуже повільного і єдиного поїзда, він сказав собі: "Поїхали". А зійшовши вранці на сіруватий перон, продовжив думку і тут таки її завершив: "Львів".
Вони ще встигли витягнути тіло з Річки (крижана вода перехлюпувала за краї гумових чобіт) і покласти його обличчям догори на березі, коло самого лісу. З протилежного — забороненого — берега його можна було бачити цілком виразно і якби хтось там проходив, то обов’язково зауважив би потойбіч цю велику дунайську рибу на траві під глодом. Але це завтра, бо нині вже починає темніти.
Одного дня це мусило статися. Про це розповідали споконвіку: одного дня води Річки принесуть велику дунайську рибу. Ніхто з них не розумів, як це насправді можливо. Адже води Річки не можуть потекти навспак і води Дунаю теж. Таким чином, суть пророцтва залишалася неясною, з роками вони навіть потроху переставали в нього вірити, дедалі більше сумніваючись у докладності переказу.
Але от воно сталося — дунайська риба виявилася людиною, чужинцем, який ще недавно прогулювався тут берегом, грузько ступаючи по траві своїми дорогими й масивними черевиками. І все, що вони могли для нього зробити — це витягнути з води на берег його риб’яче мертве тіло з наповненими водою легенями, трьома переломами кісток і смертельною травмою голови. Хай інші відтепер знаходять його і хай ним опікуються — завтра. Можливо, той волохатий фраєр, що утікав берегом, поки не здимів у перспективі шосейки за мостом? Можливо, вже за кілька годин він приведе сюди цілу зграю мєнтів і почнеться те, про що говорилося у пророцтві?
Бо в ньому говорилося, що як тільки води Річки принесуть велику дунайську рибу, звідси треба йти. То був знак, що все змінилося і час перевалює в новий вимір.
Вони спромоглися на останню в цій країні сніговицю і, позбиравши звідусіль рештки найнеобхіднішого манаття, пустилися через ліс, до якого ніколи перед тим не заходили. Тим не менше вони йшли цілком упевнено: для того, щоб знати ліс, не конче в ньому бувати. Вони просувалися вгору розтягнутою між дерев мовчазною вервечкою з семи восьми осіб — не рахуючи малолітніх, а також короля. Заметіль накрила їх своїм білим ковпаком, атмосферні розряди висвічували фрагменти шляху, всі на світі прикордонні пости було засипано з головою, солдати і їхні пси ховалися по випадкових криївках, попереду був хребет, вітер і двогодинне сходження на трансильванський бік, де зачаїлося в очікуванні інше майбутнє.
10
Про що могли розмовляти двоє людей, що прожили разом дванадцять років, увійшовши до лісу? Звісна справа, вони мовчали.
Ліс накрив їх з головою своїм надвечір’ям. Перетнувши його межу, вони зробилися повільнішими й уважнішими. Так принаймні кожне з них подумало: повільніше, уважніше. Зламані гілки, бічна лазівка в заростях, прорізана уздовж стовбура стріла, як і розвернутий упоперек дороги і полишений причеп — будь що могло виявитися натяком для пильних і вказувати на можливу криївку зниклого Карла Йозефа. Але ніщо не натякало й не вказувало!
Тому і Рома, й Артур мовчазно прочісували свій весняний надвечірній ліс, лише час від часу одне з них зупинялося і здушено вимовляло "чуєш?", на що друге теж зупинялося і вимовляло у відповідь "що?". Але тоді перше знову рушало зі словами "нічого, здалося". Загалом це могло нагадувати якусь вельми безглузду гру для недорозвинутих підлітків, щоправда, зі своїм глибоко прихованим містичним сенсом: чуєш? — ні, а що? — нічого, здалося… І так безліч разів.
Проте ліс, а точніше переповнений символами і натяками праліс, був лише приводом для їхнього значно тривалішого мовчання. Бо насправді за ним стояли втома, розчарування і час. Людське життя в цілому є ганебно печальною штукою. Дехто сказав би, що воно занадто довге, що насправді це кілька різних життів у єдиному ланцюгові, але при цьому кожне наступне з них виглядає все бездарніше та нікчемніше. Ну навіщо їм, Ромі й Артурові, знадобилося бути разом аж цілих дванадцять років? Ну чому їм обом не повмирати ще десь приблизно на середині цього шляху, коли вони по сім разів на день передзвонювалися між собою, щоб тільки почути голос (або, ніде правди діти, по сім разів на день кохалися, бо так їм одне одного вічно хотілося)?
А тепер кожне з них лише те й робило, що складало подумки свій власний перелік претензій до іншого. Цікава річ: їхні двосторонні претензії, хоч ніколи й не бували висловленими вголос, утворювали певну симетричну структуру. І тільки нам з вами дано оцінити всю її симетричність.
Наприклад, значна частина претензій Роми до Артура зводилася до його швидко прогресуючих фізичних вад, про які раніше вона й гадки не мала і які, однак, не могли не повилазити за стільки років спільного життя на єдиній житлоплощі. Отже, котрогось року він почав храпіти, потім з його зубів повипадали пломби, його ніздрі й вуха позаростали волоссям, а нетяга пеніс перетворився у цілком самостійну й дуже вередливу істоту, що найчастіше чинила всупереч його волі (або з рівним успіхом нічого не чинила). Цей ряд можна було би поширити й до таких проявів Артурового остаточного скозління, як звичка безконечно довго висиджувати на очку (а це шарудіння газетою, Господи ж мій милий!) чи, скажімо, завалюватися в ліжко з непомитими зубами після багатогодинної пиятики, куріння і брудних розмов. Понад усе на світі Ромі Воронич було шкода того хлопчика (а двадцятип’ятилітній Артур, що певного разу трапився їй на виставці кольорових літографій, був для неї саме хлопчиком, пажем, корабельним юнгою і юннатом водночас) — так от, він, той хлопчик, поступово й безслідно зник, лишивши своїм заступником хлопа, неуважного й іноді брутального. І то був жах.
З Артурового боку все виглядало більш менш адекватно, тож йому залишалося втішати себе цинічною дефініцією старого Іммануїла Канта про те, що шлюб є юридичною і суспільством леґалізованою угодою між представниками різних статей з метою спільного користування статевими органами. І це було так само жахливо, позаяк нічого, крім кантівського інертного користування, вже не вдавалося — ані сліду від колись пережитих радостей, так що інша цитата, цього разу з іншого генія минулих епох, сприймалась як ніколи доречною: you can’t give me satisfaction…
Рому дедалі відчутніше дратувала Артурова так звана богемність, його відчайдушні пориви провалюватись у діри забуття і вдавати при цьому ватажка плейбоїв. За богемністю слід у слід ступала брехливість — Рома була цілком упевнена, що, гуляючи з ранку до ночі по всіх можливих у їхньому місті кнайпах та кублах, цей чоловік не може не зраджувати їй з якимись принагідними спідницями та сідницями. Останні в її уяві мусили бути обтягнуті джинсами і належати всіляким дурнувато нерозбірливим малоліткам, що тільки й мріяли про спокушання підстаркуватих, наділених волоссям у ніздрях, горе ловеласів.
Чоловіки в околицях сорока — це як відкрита рана: тільки торкнися. Артур Пепа саме забрів у ці околиці.
При цьому він дедалі більше ненавидів її домашність, патологічну схильність до непорушно загіпнотизованого вилежування перед телевізором чи будь яким іншим джерелом безвільності. З року в рік катастрофічно зменшувалося число товариств, у яких їм обом було б однаково добре. За останній час таких товариств не лишилося зовсім, тож Артур цілком не випадково змушений був брехати, майстерно заплутуючи траси своїх вигаданих пересувань містом та передмістями і підмінюючи обличчя немилих Ромі мандрівних комедіантів обличчями, принаймні їй байдужими.
Збайдужіння — так називалася найбільша з її претензій. Десять років тому він любив мене, як пес, іноді думала Рома. Йому вистачало тільки підглянути, як я одягаю (знімаю?) панчохи, не надто щільно затуляючись від нього дверцятами шафи або нашою старою ширмою, щоб цього з успіхом вистачило на добрих півночі. Та що там панчохи? Сама лише усмішка, поворот голови, інтонація голосу виявлялись достатніми. Тепер же він міг не торкатись її місяцями, відсторонено і зверхньо занурений у власне лицедійське існування.
Ту саму претензію — збайдужіння — Артур подумки адресував їй. Про це вже говорилося — він схильний був приписувати це ґвалтовне вигасання пристрасті рокам та їхній інерції. Зопалу він навіть почав жахливо перебільшувати її наростаючу закритість і нехіть.