Чорна рада - Куліш П.

Так, отже, ні! Козацький бунчук переважить бу­рмистерську патерицю! Пан полковник сам давав мені бу­нчука, щоб я йо­го рукою займав собі займанщину, скілько за день конем об'ї­ду. Цілий день не вставав я з своїми з коня, і тепер нехай ніхто не говорить, що се не моє добро!

- Послухай, пане князю, ти мене, старого Пугача, - каже по­важно січовий дід. - Старий Пугач ні для кого в світі ду­шею не покривить. Нехай міщане дечим і поживились од козаків у польську Заверюху, та вже ж і козаки почали те­пер на­ги­на­ти їм шиї справді по-шляхетськи. Засівши в їх магістрати, в ратуші, старшина козацька орудує їх війтами, бурмистрами і райцями як чортяка грішними душами. Ко­ли тобі пол­ков­ник дав займанщину, то нехай воно так і бу­де; ті­лько ж не обіжай добрих людей, верни їм їх воли.

Помовчав трохи Гвинтовка да, глянувши на Шрама, й ка­же:

- Ні, нехай шукають їх у бурмистрів, що поробили в моїх га­ях прикмети; а я докажу їм, що я своєму добрі пан. Треба сим безшабельним гевалам[57] збити трохи пихи.

- Ох, швидко сі гевали зроблять вас гамаликами! - сказав тоді батько Пугач. - Не поможуть вам ні шаблі, ні бунчуки! Ду­рні ви, дурні з своєю пихою, та й не каєтесь! Дітки мої! - обернувсь до міщан. - Плюйте ви й на його гординю, й на йо­го здирство! Ми вернем вам ваше добро десятерицею.

- О, спасибі ж тобі, батьку, що хоч ти за нас уступився! - ка­жуть міщане. - Просимо ж до нас на вечерю. Не погордуй ус­ту­пити до нашої простацької господи. Прощай, пане кня­зю. При­йде й на нашу юлицю празник.

- Потривай, пане добродію, - каже Гвинтовка, - я не хочу спе­речатись із тобою через личаків. Нехай беруть воли к не­чи­стій матері, а ти оставайсь вечеряти.

- Не до вечері тепер нашому брату, - одвітовав Пугач, - Бу­дуть хутко наші сюди під Ніжень. Ось їдуть уже царські бо­я­ре; ми їх до Переяслава не пустимо. Гарний город і Ні­жень для чорної ради. Дак не до вечері вже нам тепер.

І, не дожидаючись одповіді, насунув шапку да їй потяг із ха­ти. Міщане за ним.

А Гвинтовка оставсь тепер перед Шрамом ні в сих ні в тих. Бачить, що вже Шрам розкусив його. Отже ще таки хо­тів за­ма­зати щілку то козацькими воскликами - на се був дуже зда­тен - та лестивими привітаннями; да вже Шрама ні­чим не роз­важив. Насупивши брови, сидів старий за ве­че­рею; а другі гості, бачивши, що він такий похмурий, і собі сиділи мо­вчки.

Узяла Гвинтовку досада; напавсь на бідолашну княгиню. А княгиня, не сідаючи за стіл, усе ходила слідом за дівчата­ми, що подавали до столу страви. Жодна страва не при­йшлась йому до смаку: усе не так, усе йому на лядський лад при­пра­в­лено. Давай коренити ляхів і всі їх звичаї.

А бідна княгиня, бачучи, як він розлютовавсь, аж тре­м­тить уся, що та билина од вітру. Порядкує і сама не знає, що куди і до чого; далі якось зачепила рукавом срібну ко­но­вку, повну вишнівки, да й розлила по всій скатерті.

А Гвинтовці, мабуть, аби найти приключку.

- Чортова кров! - крикне так, що аж вікна затремтіли, да й пхнув од стола княгиню. Бідна так і брязнулась об зем­лю.

- Гей! Черті! - крикне Гвинтовка на свої слуги. - Візьміть ік бі­совій матері сю лядську погань!

Вибігли дівчата з кімнати, підняли да й повели з світли­ці свою панію.

Черевань поглядував на Шрама, що то він тепер скаже; а Шрам сидить понурий, буцім нічого й не бачить. Не сказав ні­чого й Черевань, і всі мовчки скінчили вечерю.

Шрам по вечері сказав тілько господареві, що завтра ра­но на зорі поїде в Батурин, а Петра оставляє, яко недугую­чо­го, од­почивати у його хуторі. З тим і порозходились на спо­чи­­нок.

XI

Уставши вранці, пішов Петро у станю, а на стані вже па­но­т­цевого коня й немає: ще до світу махнув старий у нову до­ро­гу; десь його й сон не взяв.

Тяжко було на серці моєму Петрові. Одна думка усюди йо­го проводжала: жалковав на своє нещасливе кохання. Ось бо спе­ршу нудив світом, що горда дівчина на його бай­ду­же; да­лі скільки-то перегоріло у його в серці огню од то­го не­ска­за­но­го жалю, що інший перед його очима взяв да й веде її до ві­н­ця; а тепер ще нове горе: знає, що вона його лю­­бить щи­ро, да треба розізнатись навіки. А боже мій ми­лий! Як би то й назвати теє щастя, щоб жити з нею в парі, як го­луб із го­лу­б­кою!

Так-то вже тому бідному козакові любощі очі затумани­ли, що, здавалось, тілько там, де вона, і сонце сіяє, і божий мир красен; а без неї усюди тьма і пустиня.

Інший то, може б, не вважив, що панотець не благосло­вить і що вже вона заручена другому; махнув би, може, з нею в дикі степи, на Хорольські хутори, да й насміявсь би над ли­хою долею. А Петрові й думку таку було страшно допустити у голову. Він добрий був син і щирий козак; лучче йому з ну­дьги загинути, ніж панотця навік преого­р­чи­ти і золоту свою славу гряззю закаляти. У його інша бу­ла думка: умислив со­бі, після панотцевої смерті, іти на За­по­рожжє да, пороби­вши вла­сним коштом човни, з охочими козаками турецькі го­ро­ди плюндровати і жизнь свою по-лицарськи, на полі чи на мо­рі, за християнську ві­ру поло­жити. А поки що уложив собі од Лесі якомога одбі­гати і на са­моті перемогати тії не­щасні лю­бощі. Тим-то й тепер, по­хо­дивши, посумовавши по стані, не схотів верта­тись у бу­динок, щоб не зустрітись із своєю не­судженою дружиною, а пішов своїм звичаєм блу­кати по пу­щі, чи не розжене сво­го смутку.

Взявши на ліву руку од дороги, пішов узенькою стежеч­кою, і як не звертав свої думки то на панотця, де то він обе­р­та­ється, то на тривогу по Вкраїні, а серце знай своє шеп­че. Вже час немалий іде він пущею, коли ж виходить на ло­щину, гля­не - кінець лощини із-за дерева димок. Сонце вже під­ня­лось геть-то, так дим унизу поміж деревом синій, а вгорі на­че золотий серпанок. Дивиться Петро, аж і огоро­жа, і хатка мріє оддалеки. Вже він хотів звернути набік, щоб не три­во­жи­ти дурно чужих собак; коли ж гляне - іде су­против ньо­го од хати середнього віку чоловік, у коза­ць­кій жупанині,