Гуляйгора - Петльований Віталій
Але в ту ж мить зойкнув. Павло вдарив Тодя під здухи.
— Він тебе образив?— знову запитав Павло і нахилився до дівчинки.
— Він хотів мене... поцілувати. Боляче брав за руки. Я злякалася...
Тодь крутнувся, як в'юн, показав дівчині кулак.
— Я тебе провчу, як брехати!
Хто перший пустив у хід кулаки — важко сказати. Мабуть, обоє: ні про що не думали, тільки б провчити один одного. Павло, менший на зріст, нападав сміливо, його влучні удари сипалися на товстуна один за одним. Але й Тодь захищався активно. Він обхопив супротивника, притис його до себе і не випускав, не давав волі його рукам. Обоє топталися на місці, важко дихали. Та ось Павло вивернувся з обіймів, а тоді відступив трохи й з розгону вдарив дачника головою. Пройшла хвилина-друга, і до куреня збіглися Тодеві дружки, вони силою розбороняли їх. Появилися й дівчата. Двоє відразу пішли в намет, звідти чути було й досі схлипування, третя намагалася з'ясувати, що трапилося, з якої причини бійка. Але засапаний товстун мовчав, тупо дивився собі під ноги. Павло чекав, йому здавалося, що ось зараз із куреня вийде та дівчина і сама про все розповість. Але цього не сталося. В курені чувся тільки шепіт, умовляння.
— Де ти тут узявся? Що тобі треба?— запитав строго один із дачників, поки що не випускаючи руку Павла.
— Я заступився за дівчину.
— Їй щось загрожувало?— запитав.
Павло мовчав: захоче — сама скаже.
Але з куреня так ніхто і не вийшов. Ні та скривджена дівчина, ні її подруги.
Тодь побрів берегом у верболіз. Павло теж спустився до самої води, вмився. Зняв сорочку, черевики, штани і в самих трусах пішов убрід через річку, несучи над головою речі.
Минули роки. Нині він мовби знову побачив дачника Тодя. Навряд, щоб Леся знала його тоді й чула про їхню бійку. Поїхали дачники, і все те забулося, а Павлові згадалося, бо Тодь і сьогоднішній попутник Лесин однаково бридкі йому. Хто з ними знається, той заслуговує зневаги. Павло сьогодні відчув себе ображеним, ошуканим, але не шкодував, що побачив усе своїми очима. Замість урока на курсах, який відмінили, інший урок, не менш важливий, дало йому життя.
Вагон чистенький, з новенькими фіранками, зі скатертиною на столику, ще й табличка висить: "Курити заборонено!" Над дверима напис: "Обслуговує комсомольська бригада". Лавиці не нові, зате пофарбовані.
"Культурно обслуговують",— подумав Павло. У такому чистенькому вагоні ще не сидів. Ось і провідниця зайшла — в береті. В руках — газети, журнали.
— Громадяни пасажири, купуйте літературу й газету "Гудок". У номері вміщено розклад поїздів на осінньо— зимовий період.
Павло взяв "Гудок", хоч знав розклад приміських поїздів цієї лінії. Нові порядки пробивали собі дорогу. Тепло у вагоні, можна розстебнутися, зняти шапку. На провідниці акуратно пошитий френч із кишенями, темні петлички. Вона йому нагадує залізничниць, що обслуговували московський пасажирський поїзд. Цей, робочий, коштував йому небагато, двадцять копійок в один кінець, а як брати сезонний, то ще дешевше. Радує Павла все це.
Перша зупинка — Верещаківка. Це, власне, ще міська околиця. Дивлячись куди, то можна звідси їхати і трамваєм.
Будиночки здебільшого невеликі, між залізничною колією і людським житлом відстань зовсім мала. Сніг на дахах сірий, паровози по-чорному дихають на них, вдень і вночі летить перегар кам'яного вугілля, гарячим димом обволікує дерева з темним гіллям, в нього міцно в'їлася сажа, ніякими віниками її не обметеш, ніякими дощами не змиєш.
Чомусь у Павла сьогодні особливий настрій, усе минуле здавалося йому безхмарним, доброзичливим і щедрим до нього.
Не хотілося розставатися з Гуляйгорою, а мусив. Так уже вирішив остаточно. Чим далі від Гуляйгори, переконував себе, тим швидше забудуться прикрощі, яких зазнав останнім часом.
На станції Основа зайшли нові пасажири. Сіли з ним поруч.
Темпераментний сусід ненароком кілька разів зачепив його ліктем.
Кожного разу, опинившись у Гуляйгорі, відчував себе винним перед матір'ю, що не так часто тут буває, як обіцяв. Переступивши поріг рідної хати, не спішив, як було колись, спитати, чи наварили для нього борщику пісного, з квасолею, і про гарбузову кашу з молоком не нагадував, ніби соромився, що мусять годувати його, а від нього мало що мають. Скромну свою заробітну плату витрачав поки що на себе. Придбав дещо з одягу, купив нові черевики, платив, хоч і невелику суму, за гуртожиток. Чимало грошей пішло на підручники. Давно зрозумів, що самими лекціями та конспектами не обійдешся. У школі вчителі пояснювали по кілька разів одне й те ж. Якісь правила можна було й зазубрити, відповідати і по писаному. На курсах же до них підхід, як до майбутніх студентів. Тут їм підказували, де й що можна прочитати на відповідну тему, більше звернути уваги, не задовольнятися самими конспектами, а вивчати першоджерела, рекомендовані підручники. Там на все є відповіді. Тільки твоє бажання, твоя наполегливість — і відкриються перед тобою не лише ази, а й глибини знань. І справді, з кожним днем, з кожною співбесідою відчував себе певніше, лекції педагогів і прочитане в книзі ставало зрозумілішим. Шукав і знаходив відповіді на питання, які спершу здавалися недоступними його розуму. Часом задачі з математики мав розв'язувати не в класі, а в домашніх умовах, у гуртожитку чи у власній хаті, а під рукою — ні допоміжної літератури, ні досвідченішого товариша, з ким можна було б порадитися. Та труднощі не лякали його, лише загострювали невдоволення своїми мізерними знаннями, випробовували самолюбство. Але ховатися в кущі від самого себе він не збирався. Не шкодував свого часу, себе, вчився настирно, вперто, І відступали сумніви, вагання. І з Лесиною зневажливістю до нього, яка довго маскувалася, пояснювалася непорозуміннями, все тепер прояснилося. Настало жорстоке прозріння. І він сказав собі мужньо, рішуче: поставлю на всьому цьому хрест і маузер. Цей вислів був модним деякий час у Гуляйгорі, з такою назвою в них крутили кінокартину. Якого змісту надавали хлопчаки загадковим словам, ніхто до пуття не знав.
Зимовий день погасав. Під ногами грав на скрипочках мороз. Ось Павлові почулося, як хтось його наздоганяє. "Наталка". Вона і є.
— А чого це ти, сусіде, від мене тікаєш?— обізвалася до Павла.— Від самої станції не можу наздогнати. Вже й гукала, а ти крокуєш, як заведений. Натренувався нівроку. Ну, та, може, не тікаєш, а наздоганяєш?
Працюють на одній фабриці і в селі — сусіди, а бачаться останнім часом рідко. Здаля і не впізнав би. Зовсім змінив Наталку чорний із смушковим коміром кожушок. Замість хустки — кубанка. Якби не кіно, то, може б, і не знали гуляйгірці, що такі шапки, котрими користувалися в роки громадянської війни червоні козаки, до лиця й дівчатам. На своїй сусідці і кубанку, і кожушок бачить уперше і дивується.
— Ти ще б шашку собі придбала. У драмгуртку є — називають реквізитом.
— Шашку? Щоб тобі сподобатися, я б і шашку причепила,— кокетливо відповіла Наталка. Звичним рухом поправляє собі коси — їм тіснувато під кубанкою.
— Ну, які тут у вас новини? Хто одружився, кого сватають?— розпитує Павло — він у селі не частий гість.
— А чому питаєш "у вас"? Ти що, вже не наш?— Наталка зняла рукавичку, набрала жменю снігу.— Пити хочеться. Тюлькою мене пригощали, ніяк не нап'юся — вмираю, додому не дійду. Знаю, що застудитися можна, а смокчу, бачиш, сніжок. Які новини? Особливого нічого. Секретар партосередку новий, прибув з Харкова. Мабуть, тимчасовий. Поселився в казенній квартирі в Городку. Наш же, Скопченко, кажуть, переїхав в інше село, там його обрали головою колгоспу. Денис Лісовий для Лесі орендує кімнату в Харкові. Житиме на всьому готовому, з одним чемоданчиком поїхала.
— І давно? — запитав Павло спокійно, вдаючи, що його це не цікавить.
— Днів три тому. Я її проводжала до станції: на метеоролога вчиться. Буде потім погоду робити. Наука все може...
"Чудні наші дівчата".— Знає Павло, що не любить Лесі Наталка, а проводжала. Тепер одверто насміхається. Над ким? Може, й над ним.
— Кажеш, новий секретар партосередку? Молодий?
— Не старий. З дружиною приїхав. Вона вчителюватиме. Поселилися в колишній попівській хаті. Залишили ще восени свою спадщину попові дочки. Пам'ятаєш, ті, що декорації малювали для сельбуду.
— Скопченка у нас поважали — за те, що без нагана ходив. І грамотний... З попом, бувало, як заведе дискусію при всьому народі. Той йому про біблію, Скопченко — про суперфосфат. Молися, каже, чи не молися, отець Миколай, а як добрив не даси, землю не вгноїш,— хліба не буде.— Наталка помітила, що Павло всміхається, ніби не вірить у її серйозність.— Я-то цього не чула, а мати розказувала. І під картоплю у себе на садибі суперфосфат підсипала. Сама бачила. Такий, як сіль, тільки сірий.
Як увійшли в село, Наталка з усіма здоровкалась, комусь відповідала, і на крок не відставала від Павла. Видно було, що дівчині приємно йти поруч із сусідом. Вона знала, що такої кубанки і такого кожушка ні в кого, крім неї, в Гуляйгорі нема. Все придбала не за батькові, а за свої власні, зароблені на фабриці гроші.
В крамниці зустрілися з Лісовою. Та несла півпудову бляшанку з гасом. Важко ступала, ноги сковзалися.
Поздоровкалася першою Наталка, за нею кивнув головою і Павло. Цікаво, що в неї, дружини головного кондуктора, на думці зараз? Може, згадує, як ще недавно допомагав їй Павло? Ніс цю ж посудину. Може, про те думає Лісова, що сім'я в неї велика, а самій, бач, доводиться таку ношу тягти! Кондуктор, хоч би й дома був, ніколи не піде за гасом. А Миколи нема. Старші давно не живуть з батьками, у них свої клопоти. Жінкам догоджають. А Леся — білоручка. Батько пророчить їй зовсім іншу долю, ніж та, якою задовольнилась би Тетяна Пилипівна.
Навпроти їм Микита Маляр везе одноконкою Тихонова, якого добре знає Гуляйгора не один десяток років. Дехто жартома називає Тихонова "наркомом". Кожен військовозобов'язаний, як і той, що ним скоро стане, з цікавістю поглядає на такого поважного "столоначальника".
Що ж його привело в Гуляйгору? Ще до сьогорічного призову ніби й рано. Може, гужовим транспортом цікавиться. Тепер коней у приватному секторі нема, як і самого сектора, а всі в руках держави; дав команду, що треба кілька підвід,— діло зроблено.
