Гуляйгора - Петльований Віталій

Довгоногий, бистрий. Чепель ледве встигав за ним. Перший лист, йому адресований,— від Варвари Миколаївни Улановської.

Хотів Павло по дорозі прочитати листа з Москви, але саме пустився сніжок, розпливеться чорнило — дома встигне.

У долині біля старої кузні іржали коні. З містка, як зупинився, їх добре видно. Чути і людські голоси, ніби перекличка.

Коні не тільки колгоспні. Біля казенної брички з номером — кілька горожан, двоє у військовій формі. До них і підводять рисаків. На передку брички воссіда невеликий на зріст чоловічок в окулярах, накладених на довгий ніс, тримав на колінах конторську книгу з жовтими палітурками.

— Кінь? Кобила? — запитує.

— Кобила.

І вже далі спокійно, тримаючи коня за вуздечку, сам продовжував:

— Кобила рудої масті, п'ять років і вісім місяців. Збруя відремонтована, ходила в парі і як пристяжна, вгодованість — норма, кличка — Татарка.

Коня реєстрував, очевидно, фельдшер, під шинеллю у нього білий халат. Заглядав у рот, для чогось смикав за хвіст, підносив під морду коневі пучок сіна і стежив, як той реагує: добре бачить чи, може, хворий на очі.

Микита Маляр як хазяїн села походжає біля казенної брички, прислухається до того, що говорить комісія, щось собі записує.

Терпкий дух струмить з місця оглядин, пахне кін ким потом і гноєм. Кружляють угорі крикливі ворони, зграями перелітають з місця на місце, вмощуються на поодиноких вербах.

Мороз підходящий, особливо на вітрі, але під містком на якому зупинився Павло, чути дзюркотіння і неголосний шепіт потічка. Чи навмисне хто прорубав тут ополонку, чи джерело тепле само пробилося і виривається з-під льоду, тече поверх нього. Чи не тому фуркають коні: чують воду. Все це не нове для Павла, давно ним знане і бачене, от і цей місток пам'ятний. Тут Павло ледь не став калікою, як ото об'явилася в лісах банда і таких підлітків посилали сільські активісти в розвідку на конях охляп, ніби в нічне. Збісився ні з сього ні з того під Павлом вороний жеребчик. Так на містку круто повернув, що черконувся Павло правим коліном по перилу. Ледве втримався, міг загудіти сторч головою, Шкандибати почав. Дмитро Васильович посилав його на просвічування. Та обійшлося все, а принагідно оце згадалося.

Словом, ідучи з поїзда додому, почував тут себе не чужим, а причетним і до минулого, і до сучасного. Бачені щойно сільські картини наче наснилися йому. Чи варто ж назавжди прощатися з гуляйгірським минулим своїм, поспішати звідси на перепуття шляхів тривожних, незнаних?..

Мабуть, він таки довгенько затримався на містку, бо Рижова, який був трохи попереду, вже не стало видно, а натомість, як з-під землі, з'явилася Надія.

— Добрий день, братику! Мабуть, у дорозі вірші складаєш, що так помалу листа мені несеш. Давай мерщій.

"Вже знає — Рижова перестріла".

— Може, разом почитаємо?— запропонував жартома, вдаючи, що збирається надірвати конверт.

— Таке придумав,— вирвала лист із рук.

— Мати дома?

— А де ж їй бути? Чекає. Ти ж обіцяв сніг прочистити на кладовищі. Снігу там, Павлушо, по коліна. Та я трохи тобі допоможу. А обід, Павлуню, буде не гірший ніж у людей. Борщ і картопля з м'ясом. Свіжа риба. Ян Карлович дістав. Тісто на пироги сьогодні зранку вчинили, три півні зарізали.

Павло і Надія, повечерявши, пішли на кладовище. Прокидати стежку почали від самої дороги. Довго пробивались до батька. Надія відстала, а Павло — пішов й пішов. І аж тоді зупинився, коли дзенькнула лопата, торкнувшись каменя. Цеглинами позначив Павло батьків притулок. Ось натрапив ще на одну. Глухо скреготнула лопата, ніби застогнала. "Пробач, батьку, що порушуємо твій сон. Завтра прийдемо до тебе всі..."

На другий день до могили Івана Михайловича прийшли рідні, близькі. Ні промов, ні ридань, ні оркестру. Тільки німий біль в очах і серцях, плач на закам'янілих вустах. Та Надіїн приглушений стогін.

Знову, як і тоді, на похороні, незрозуміло чому озирнувся Павло, ніби хто осмикнув його. І побачив Лесю. То її погляд, звернений на нього, вплинув, як чари. Поруч із нею — мати, на обох — чорні хустки. Обличчя смутні, погляди щирі, співчутливі. Павло одразу ж нахилився до сестри, прошепотів:

— Запрошуй на обід і Лісових. Он вони.

Надія пішла навпростець через кучугуру. Зупинилася поруч із Лісовими.

— Спасибі, що прийшли. Просимо на обід. Пом'янемо ще раз нашого тата.

— Аякже, пом'янемо, підемо з вами,— відповіла Тетяна Пилипівна Лісова і торкнулася Лесиного плеча, наче цим підтвердила, що говорить і від імені дочки.

Раптово пішов сніг, густий, лапатий. І стежка, прокопана вночі, і могила вкрилися ніби вибіленим на сонці полотном. А небо прихилилося, мерехтіло близько перед очима, рої сніжинок неквапно доторкалися до земного лона й зникали з очей.

Павла од Лісових відділяли кілька кроків. Лесина мати про щось розмовляла із Степанидою Кафкою: та прийшла не сама, з дітьми. Хлопчика в сірій шапці несла на руках, а трохи більшу дівчинку вела за руку. Верткий, рудої масті, схожий на лисицю песик терся між людей, принюхувався до кожного, шукав, видно, хазяїна. Побіля Лесі зупинився, почав лащитися. Леся жартома поцілила в нього сніжкою. Павло порівнявся з нею і хотів обігнати, та несподівано для себе почув:

— Не спіши. Маємо поговорити.

Повз них пройшли Ян Дзеніс із Лизаветою. Леся навмисне попрямувала на правий бік дороги, ближче до садиб. Там начебто менше людей.

— Вислухай мене уважно, Павле. Часу обмаль. Так от. Вже другого листа одержали ми. Недалеко служить.

— Знаю. Учора і ми одержали. Вірніше, Надія.

— Вона тобі дала читати, що він пише?

— Ні. З матір'ю довго шепталися вночі про Миколу...

— Угу. Отже, для тебе не буде, мабуть, новиною. Поки ми по-школярському фліртували з тобою, вони, виявляється, гав не ловили... Чуєш, Павле, про Надію і Миколу мова. У них любов.

— А в нас? Що в нас, Лесю?— запитання саме вирвалося у Павла.

— Думаю, що гра. І більше нічого. Ми почали її, як були ще дітьми. Згадав оту мою записочку і докоряєш нею? А я впевнена, що так можуть писати тільки діти.

Павло зупинився круто, наче кінь перед високим бар'єром.

— Я твою записку і зараз бережу.

— Була я ще дурочкою, коли її писала. Згадай, ти завжди сердився, що я то з тобою іду в кіно, то з Грицаєм. А інколи з Гришею Ткаченком. Хіба ж йому відмовиш! І на сцені разом грали. І донині листуємося. Що ж тут такого? Ти краще Миколиного листа почитай. Мені адресовано. А може, й тобі. Ультиматум нам обом. Для нього не мають ніякого значення ті наші освідчення — дитячі, наївні.

— Який ще ультиматум?

— А такий. Своїми словами переказати не зумію. Ось бери листа, прочитаєш на дозвіллі. Можеш його спалити. Заодно і ту записочку мою. Чуєш, Павле?

Вже перед самою хвірткою віддала Павлові листа. Утнув щось таке Микола, скориставшись правом старшого в сім'ї. А він, Павло, хіба молодший за Надю?

Тоскно і гірко на душі.

"Леся знищила мене. За віщо? Не такий сміливий, як брат Микола? А сама вона хіба така, як Надія?"

Пізно вночі читав листа Павло. Не докоряв, не погрожував, але категорично заявляв Микола, що обіцяють йому короткочасну відпустку додому з тим, щоб узяти шлюб з нареченою Надією. Осмілів Микола, характер показує. І Леся листа, бач, віддала Павлові. І з того, що говорила і як говорила, можна зрозуміти, що не зовсім байдужа до Павла. А може, іншим керувалася. Не сподобалося, що Микола ані трішки про неї не думає, тільки про себе. Самолюбство заговорило? Хотіла бачити Павла сильнішим за Миколу? Щоб він боровся за себе і леї. А чому ж тоді все називала "дитячою грою"? Совісно було Павлові й за Надію.

Випроводжаючи Павла на фабрику, мати порадила йому залишатися на кіч у гуртожитку. Зима, морози. У вагонах простудитися неважко. Ідеш — упрієш, а зупинився — от тобі й простуда. Нині ж, кажуть, градусів двадцять з хвостиком. Кожух одягати не хоче — кавалер! Батьків кожух перейшов до сина. Не новий, звичайно, але ще не латаний. Тільки довелося рукава відкотити. Батько менший на зріст був.

От і Варвара Миколаївна пише, що, коли дізналася про сімейне горе Чепелів, хворіла три дні. "Син хотів і мене з собою у вашу Гуляйгору повезти, як ото побувала з ним у Дунаївцях. Щось не дало йому тоді здійснити намір, а тепер жалкуємо".

У листі Улановська зверталася більше до Павла, з сім'єю Івана Михайловича, мовляв, знайома тільки заочно. Сповіщала і прo сина, довгенько гостювала у нього, а сказати по правді, то бачила мало. Служба командирська важка. Встає, ледве розвидниться. Ну, нехай там молоді марширують, а чого йому? За вікном квартири — учбовий плац, все чисто їй видно: і як бігають, і як стрибають, і як на турніку крутяться. Аж трохи дивно їй, що полковнику доводиться те саме робити. Виїжджають кудись машини з червоноармійцями, а він чомусь верхи на коні. Писала, що в клубі фільм "Чапаєв" демонстрували. Сподобався. А далі про гречку. "Казали — гречки мало сіють у колгоспах, а де ж вона береться? З Америки возять? Гречана та пшоняна каша і в солдатській, і в командирській їдальні. Людей багато, і на всіх вистачає. Тебе, Павлушо, ще не призивають? Ну, погуляй, погуляй. Син передає уклін тобі й матері... До речі, які оцінки заробив на курсах?"

А що писати? Екзаменів у Павла не буває, тільки співбесіди. Викладач ставить питання, хто хоче, той і відповідає. Товариші приєднуються, допомагають, кожен по кілька слів підкине. Ніякого школярства. Що знаєш — кажи, чого не знаєш — питай і запам'ятовуй. Більше заглядай у підручник, в допоміжну літературу. Здавалося б, прості істини. Відвідувачі курсів — не діти, свідомі громадяни, робочий клас. Навчання після восьмигодинного трудового дня — нелегка штука.

Викладач радить завтра прийти з грішми, будуть підручники.

І цей день на курсах схожий на попередній. Лекції зовсім короткі — вся надія на самопідготовку, на підручник, "П'ять років тому,— каже викладач,— я був електромонтером, таким слухачем, як ви, зрозуміло? Боятися нічого. Наука дається тому добре, хто її гризе. Чули ж: "Гризіть молодими зубами граніт науки".

З навчанням у Павла справи задовільні. От тільки прогулів набралося чимало. І ті дні йому зарахували у прогули, коли їздили в Москву. Поскаржився навіть Розі Тюриній. Не від нього, мовляв, залежало — їхати чи не їхати.

— Так, розумію тебе,— замислилася Тюрина.—Начебто причина цілком об'єктивна.