Три сходинки Голодомору - Заржицька Еліна
– То, знаєте, бабусенько, я вам під великим секретом ось що розповім. Вчора, бодай за хвилинку, коли до нас непрохані гості завітали, промайнуло у вікні кошеня. Кощаве, чорне, страшне. І потім, коли ми полягали, воно потай у хаті вешталося. Все мовчки, мовчки. Зовсім не нявкало, тільки буцімто нігтиками стукотіло. А потім... потім воно наче сухі вишневі кісточки розсипало. Тільки звідки ті кісточки? Я завжди прибираю гарно, пилюку всю геть вимітаю. Що воно було? Чи мені привиділось? Я матусі про це сказала, а вона мені не повірила.
Бабуся спохмурніла, навіть обличчям сполотніла.
– За що, Господи, караєш? А, втім, воля Твоя! – і перехрестилась тричі.
– Ви що, Федоро Власівно? – першим отямився Петрусь. – Може, то справді, якесь безпритульне кошеня вешталось...
– Ні, – впевнено відповіла бабуся Федора. – Я знаю. Мені ще моя бабця оповідала. Було це за тих часів, коли тут пани порядкували. Люди всі тоді були кріпаками.
– Знаємо, ми про це у школі вчили, – сказала Марічка.
– І все вони, до крихітки, у кріпаків віднімали. Ходили тоді по хатах теж такі наглядачі з киями, забирали останнє, а тих, хто чинив опір, мордували. Залякали селян. Далі – більше. Зовсім осатаніли нелюди. Останню зернину були готові відняти. Тому кріпаки почали від голоду пухнути і вмирати.
Бабуся моя казала, мешканці нашої Михайлівки теж бачили кощаве кошеня. А дехто, просинаючись вночі, теж чув, ніби на підлогу хтось сухі вишневі кісточки кинув. То знак, що ждуть людей тоді тільки горе та смерть... Куди не кинь – то все клин, – додала гірко бабуся Федора.
Останні слова вона вимовила пошепки, немов у самозабутті.
– Ой, яка страшна казка, – тільки й спромоглася прошепотіти Марічка.
– Це не казка, дитино, – відказала бабуся й замовкла.
– А мати до вас заходила? – вирішила перевести розмову Марічка, щоб ще більше не засмучувати стареньку.
– Ну що ти пристала, як пеня московська? – набурмосилась бабуся. – Приходила, вже й на роботу побігла.
– А... вона вам розповіла... ну, про те, що... вона мені заборонила вам казати?..
– Нам заборонила, а другові своєму ти, мабуть, вже із подробицями розмалювала, – всміхнулася бабуся. – Ось що я вам, дітоньки, скажу. Ви тільки мотайте собі на вуса...
– А в нас вусів немає, – захихотіли діти.
– Я не жартую, – суворо сказала бабуся. – Зараз навіть не за вчинки, за необережні слова можна до в'язниці потрапити. Як сусід Петрусів, Онисим Стефанюк...
– Та ми слухаємо, уважно слухаємо, – запевнила її Марічка.
– Так ось, сидіть дома тихо, носа не показуйте, селом не швендяйте, а про те, що батьки між собою говорять – як почуєте, то рота на замку тримайте. А особливо обминайте тих активістів, що хатами ходять. А коли хтось запитає, чи не хочуть ваші рідні з колгоспу піти, то кажіть: "Ні! Вони щасливі працювати задля радянської влади. Раніше у нас нічого не було, а зараз є "пролетарська солідарність".
– Ми все зрозуміли, бабусю, – так само серйозно погодилась Марічка. – Так і будемо казати. І слова ці складні вивчимо – про-ле-тар-ська солі-дар-ність. Тільки ми ще чим'сь допомогти хотіли б.
– Допоможете, якщо не патякатимете зайвого... – полегшено зітхнула бабуся. – Як знадобиться, ми до вас звернемось, обіцяю. А зараз ідіть звідсіля... Стривайте, розбишаки! Ось, що я забула. Ти, дівчинонько, ввечері забіжи, молока візьмеш трішечки. Багато не обіцяю, бо дитину малу ще годувати треба. А Охрім тобі мішечок пшона дасть, у нас випадково залишилось.
– О, так до вас ці комісарські активісти не заходили? – зраділа Марічка.
Бабуся взяла руки в боки.
– Менше знатимеш – краще спатимеш, цвіркотухо. Тільки ж ти не заспокоїшся, поки все не розпитаєш.
– Ви, Федоро Власівно, мене не бійтеся, – втрутився Петрусь, – знайте, що ваші слова повз мої вуха пройдуть, а далі не підуть. Он вночі, після того, як у Бондаренків бійка сталася, мати туди побігла, бо тітка Оксана – її сестра двоюрідна, а родичів завжди підтримувати треба. Тож тітка Оксана, хоча й боляче їй було (ще б пак: їй таких синців наставили! Й один зуб хитається, і губи розбиті), такі жахи розповідала... Буцімто, у сусідньому селі бригада активістів зайшла до людей – а в них у печі маленьке горнятко із пшоняною кашею. То один з тих здирників витяг його з печі, розбив на долівці і почав розтирати цю кашу величезним чоботом. А малі діти попадали на долівку та й давай ту кашу їсти з-під чобіт1. От, жах який! То ж я тепер, знаєте, як до тієї більшовицької влади ставлюся?!
– Та я тобі вірю, – стара скуйовдила чуприну хлопчині. – Інакше тримала б язика за зубами.
– Я своїми рідними пишаюся. Вони такі сміливі, – вголос міркувала Марічка, повертаючись додому.
– Мої батьки теж сміливі, – додав Петрусь. – Я тепер їх завжди слухатимуся.
– І я, – підхопила Марічка. – Я мамусю обожнюю. Як би їй допомогти зараз?
– А ходімо до лісу. Зараз саме час гриби збирати, – запропонував Петрусь. – Ми їх насушимо, а взимку юшку варитимемо. Ой, і добра юшка з грибами, особливо з білими...
– А куди ми їх збиратимемо?
– До тебе зійдемо й візьмемо кошики. Тільки краще ті, великі, що дідусь Охрім з бересту зробив.
– Тоді гайда швидше! – вигукнула Марічка, й діти побігли навипередки.
Все сумне ніби стерлося, здавалося далеким, несправжнім. Вони летіли й голосно сміялися, радіючи яскравому сонечку, чистому небу й теплому вітру. Діти весело галасували, тому зовсім не помітили, як поруч із ними серед високої трави іноді з'являлася тінь кощавого чорного кошеняти.
Сходинка 1. Пишуть листа
до головного в СРСР міста
Сонце високо над землею. Спека. Десь високо, у прозорому блідно-блакитному небі співає жайвір. Вийдеш у поле – благодать! Куди не кинь оком – грають золоті зблиски, леліє золотаве море пшениці. Чи це не щастя, працювати на своєму полі, збираючи свій урожай? Та хіба ж це своє поле? Хіба свій урожай? Ой, ні! Вже багато років – ні...
– Об'яву чули? – худа, обпечена сонцем жінка – Горпина Вознюк – розігнулася й утерла спітніле чоло чистою ганчіркою. – Сьо'дні збирають нас на колгоспному дворі. Кажуть, якийсь новий закон ввели...
– Знов закон? Звісно, нам він не сприятиме! – вигукнув Яків Гришко, літній чоловік з великими натрудженими руками. Він озирнувся навкруги й стишив голос: – Як той документ про занесення на "чорну дошку" сіл, що злісно саботують хлібозаготівлю... Це ж як? Органи "очищають" правління від "ворожих елементів", а людей – від заробленого на трудодні зерна, бо ж забирають і те, що на насіння залишено, й те, чим дітей годувати треба. Ех, слава Богу, що нас це поки що обминає. Адже тим, хто на "чорну дошку" потрапив, вже й не жити. Кажуть, таке село геть з голоду пухне та вимирає: і старі, й малі.
– Стривай, невдовзі й до нас дійде. Їсти нічого. Ось я – чим дітей годую? Тільки городиною. Та й картоплі мало було посадила. На зиму не вистачить. А ще по хатах ходять, усе, як мітлою вимітають, от і живи, як можеш... – зі злістю приєдналася до розмови Віра Онисько, багатодітна мати.
– Отак виконують план хлібоздачі, – іронічно докинула Горпина.
– А вийти з колгоспу – ні-ні! – не можна. Я хотів, та твій, Олено, батько порадив не гарячкувати, – вів далі Яків, звертаючись до матері Марічки – Олени Пилипенко. – Ото голова! Мій сусід, Тарас Якименко із жінкою (а вона в нього самі знаєте, яка голосиста), пішли на колгоспний двір вимагати, щоб повернули корову і гусей, реманент якийсь, то й що? Звідти й не повернулися. Як "підкуркульників" їх одразу ж пов'язали і, кажуть люди, до концтабору відправили. Ніякого тобі суду, ніякого слідства...
– Треба було всім піти, – гаряче втручається Горпина. – Громада – це сила!
– Яка там сила? Це в них – сила, – спохмурніла Віра. – Он, занесли на "чорну дошку" Поливанівку. Оточили село спецзагоном, нікого звідти не випускали, товарів до крамниці не завозили, торгівлю заборонили. Там наші свати живуть. То сват звідти вночі через кордони – й до нас. "Допоможіть, каже, свахо, хоч картопляного лушпиння дайте, бо жінка майже на божій дорозі..."
– Мовчи, дурна, бо як хтось почує, то донесе кому треба... – смикнула її Олена.
– Серед нас таких немає, – відмахнулася жінка. – Краще домовились би та ввечері на зібранні гнули б свою політику.
– Яка там політика? Кожного місяця голову міняють, ось тобі й політика. Дивно, що цей Минько-голодранець вже третій місяць держиться, – зневажливо пробурмотів Трохим.
– Подивимось, що нам розкажуть, – знову втрутилась у розмову Горпина. – Присягаюся, якщо знову хлібозаготівля, то я їх на шматки роздеру, не те що...
Віра її не слухала. Майже не ховаючись, вона розминала спілі колоски і зсипала їх до кишені. "Буде, що дітям на вечерю приготувати", – шепотіла вона, струшуючи долоні.
– Зважаючи на те, що з'явилися так звані "несуни", урядом прийнято спеціальний закон про охорону соціалістичної власності, яким за розкрадання колгоспного майна призначається вища міра соціальної відповідальності – розстріл із конфіскацією всього майна або ув'язнення на термін не менше 10 років також з конфіскацією... Підписано 7 серпня 1932 року, – урочисто виголосив лисий та завжди спітнілий Минько, раніше – гультіпака й найостанніший ледар, а зараз – шанований голова колгоспу Михайло Михайлович.
Він уже вкотре витер спітнілу лисину й знову звернувся до селян:
– Сподіваюся, ніяких пояснень від мене не потрібно. Так вирішив товариш Сталін особисто, то хто ми такі, щоб йому перечити? Для нас у житті є тільки одна лінія – лінія партії.
– Тобі все одно, ти ж родом з Дармолежівки! – вигукнув хтось із натовпу. – Ти одинак, ані жінки, ні дітей, пайок великий маєш, горілочку щодня дудлиш, а нам що робити? Все в нас забрали, тепер і зовсім гаплик!
Натовп загомонів, захвилювався.
– Ви, тихіше! А то я зараз міліціянтів на допомогу покличу! – голова почервонів, наїжачився.
– Го-го! Захворів Іванко: аж попух від спанки! – скрикнув Яків, пробившись в перші ряди.
– Людоньки, та що ж це коїться? – завила Вірка Онисько, розмазуючи сльози по щоках. – Де ж тая справедливість?
– Тихше, дурна бабо! – зупинила її Горпина. – Бо нам ще зараз і "контрреволюцію" пришиють.
– Люди! – підвищила голос Олена. – Слухайте, а може, то зовсім не в Москві вирішили? Може, це на місцях "перегинів" наробили? А коли так, то, може, влада не знає, як ми тут страждаємо? А давайте листа до самого Сталіна напишемо? Та ще до Крупської? Вона ж дітьми опікується, а наші діти хворіють та від голоду пухнуть.
