Три сходинки Голодомору - Заржицька Еліна

Фрагмент твору

Крок 1. Раз, два, три, чотири, п'ять –

сало будемо шукать...

Голод прийшов до села непомітно. Він ретельно нишпорив домівками, влізаючи до комор, клунь, льохів. Його м'які лапи не залишали слідів, тільки іноді людина оглядалася з подивом – чи то дійсно почула, чи то здалося? – ніби за спиною хтось розсипав на підлогу сухі вишневі кісточки...

Марічка перша побачила Його. Сталося це того дня, коли мати повернулася з роботи як завжди втомлена і сердита.

– От дияволи! – незрозуміло вилаялась Олена. – І все їм замало! Як не працюй, а трудодень виробити неможливо...

Марічка подала матері чистого рушника і з очікуванням уп'ялася очима на "чарівну" кишеню, з якої мати майже кожного дня діставала або шматочок моркви, або морхле яблучко, або жменьку кислуватих ягід. Цього вечора на Марічку очікувало розчарування.

– І не стій, і не дивись! – сказала мати і спересердя зашпурнула рушника мимо лави. – Немає нічого... І вже ніколи не буде...

Марічка розчаровано зітхнула і, намагаючись зморгнути непрохану сльозу, відвернулася до вікна. Сонце ще не сіло, віконниці були відчинені, і дівчинці здалося, що повз вікна щось промайнуло.

– Ой, кошеня побігло! – зойкнула дівчинка, кинулася було, щоб розгледіти уважніше, що воно там ворушиться, але ткнулася в плаский материн живіт.

– Тю, скажена! Яке кошеня? Жучок наш мовчить. А він же одразу на котів гавкіт здіймає, – здивовано промовила Олена, й, обійнявши, повела дочку до столу.

Марічка мовчки сіла на лаву. Сперечатися з матір'ю марно – це вона знала з досвіду. Тільки... тільки дуже ЦЕ було схоже на кошеня, злюще й худе – шкіра й кістки. "Або самі кістки", – майнула непрохана думка.

– Будемо вечеряти... що Бог послав... – зітхнула мати, дістаючи з печі казанок із картоплею. А потім урочисто вручила Марічці шматочок хліба. І нехай окраєць був чорний-чорнісінький і черствий, але це був справжній х л і б!

Не встигла Марічка взяти дрібку солі з кругленької дерев'яної коробочки – то лишилася пам'ять про батька: він сам колись цю сільницю змайстрував, а невдовзі помер, надірвавшись на колгоспному дворі, – як на подвір'ї зайшовся гавкотом Жучок. Пес люто гарчав, а по хвилі знову починав валувати. Та ось раптово наче захлинувся. Скавчання ставало все тихішим, а незабаром і зовсім стихло... Двері в хату задвигтіли від сильних частих ударів.

– Кого це лиха година принесла, коли ніч на порозі? – стривожилася Олена.

І раптом завмерла, зблідла за мить. Чомусь причепурилася, напнула кофту (подарунок батька, що одягала тільки на великі свята) і пішла відчиняти.

Марічка з подивом зауважила, що руки в матері сильно тремтять. ("З чого б це? – розмірковувала Марічка. – Про бандюг у селі вже давно не чули"). Втім, її більше хвилював Жучок: чому це пес так гарчав, гавкав, а невабом зненацька заскиглив? Ніби його хто дрючком огрів... Але Жучка кожен у селі знає. І любить. Навіщо його бити? Жучок завжди череднику корів пасти допомагав, доки їх на колгоспний двір не забрали.

– Чому так довго? Певно, вже спати полягали? – єхидно запитав високий здоровань: таких у селі "бугаями" кличуть. Він рішуче відсунув матір, приголомшену появою пізніх гостей, й швиденько оглянув світлицю. ("Ані "здоровенькі були" не сказав, ані на образи не перехрестився. От невіглас!" – обурилась Марічка. Її-бо, мати лупила, як Сидорову козу, коли вважала, що донька поводить не ґречно).

– Вони, мабуть, наче ті... ненажери. Ремиґають, поки не тріснуть, коли люди при виконанні виразку собі наживають, – висловив здогад інший дядько, заглядаючи у казанок.

Цього другого Марічка знала: він ходив по селу від хати до хати і пропонував господарям свою допомогу. Колись й у них жив – цілих два тижні: допомагав батькові льох копати. Але тоді дядько цей був тихий, очі ховав і постійно дякував матері за кожну дрібницю, а от зараз... Зараз він тримав себе поважно, оглядав усе так пильно, оцінюючи... І такий був схожий на старого кота-хитруна, що вирішив поцупити ковбасу з комори.

– Так-так-так, – високий пройшовся світлицею. – Значить, обідають господарі. Або вечеряють? А, втім, все одно, – він важко-важко зітхнув. – Втомилися ми, цільний день по селищу ходячи. З ранку в роті шматка хліба не було. Всі сили витратили для блага пролетарьяту та свідомого селянства, – примружився багатозначно: – Може, почастуєте сальцем, а то ще й хильнути чогось дасте?

– Ці пригостять! Скупердяї куркульські вони, Никаноре Івановичу, хазяями себе вважають. Недарма їх папашка льох того літа у дворі копали... – пробурчав схожий на кота.

– У дворі немає нічого, і в льосі вже теж, – двері різко відчинилися, й увійшли ще троє: незнайомих, вусатих чоловіків ("Та вони з гвинтівками! І схожі, наче близнюки", – здивувалася Марічка). Слідом з ними з'явилася жінка – дивна, справжня комісарша, як зі світлини в газеті: в чудовій шкіряній куртці, шкіряній кепці, та й чобітки на ній хромові, з легким скрипом, а на поясі – наган в кобурі.

Мати зблідла так, що навіть дядько, схожий на котяру, це помітив.

– Ага, нервуєш, контра, – немов облизуючись, сказав дядько. – Є, мабуть, що ховати! Є, чого тремтіти! Націоналюги недобиті!

Він з огидою сплюнув на підлогу.

– Ти, Василю Гнатовичу, м'якше, м'якше давай, – криво всміхнувся Никанор Іванович, уважно поглядаючи на перелякану жінку. – Якщо гражданкє є, що нам пред'явити, вони пред'являть.

Та Василь Гнатович не вгамовувався, він ступив крок до матері, узяв її за підборіддя.

– Слухай, що тобі начальник комісії говорять. І соврать йому ні-ні, а не то... о! – Василь Гнатович багатозначно похитав головою, відпускаючи жінку, – засудимо! Ми куркулів та їх прибічників – ох! – як не уважаємо. Як викриваємо, що воно – глитаї, так одразу ж роги скручуємо, – він глянув на Никанора, немов очікуючи підтримки.

– Немає в нас нічого, Христом Богом присягаюся! – Олена нервово ковтнула без слини. – Все, що наказано було, віднесли на колгоспне подвір'я.

Тим часом дядьки почали ходити по хаті. Низько згинаючись, заглядали під лави та стіл, задирали доріжки, стукали горщиками. ("Чого це вони гвинтівки не полишать, їм же незручно?" – дивувалася Марічка.) Жінка в шкіряній куртці впевнено підійшла до образів ("Невже молитися надумала? – не розуміла дівчинка. – Ой, та що це вона?"). А незнайомка зазирнула за образи, простягла руку, понишпорила поза ликами святих і витягла невеличкий сувій.

– Золото! – тріумфуючи заволав огидний Василь Гнатович. Але побачив, що сувій занадто легкий, та змовк. Потім стрепенувся: – Що там, гроші?

"Шкіряна" уважно все перевірила і похитала головою.

– Папірці непотрібні, – вона недбало кинула пакуночок на підлогу.

Ще раз зазирнула за образи, потім зняла їх з поличок й почала роздивлятися, мимохідь перестукуючи.

Цього Олена вже витримати не змогла.

– Ви яке таке право маєте, щоб так поводитись? Чому свавілля вчиняєте?! – вона вихопила в комісарші образ і повернула його на місце.

– Я тобі покажу свавілля, недоторко! – став наступати на неї Василь Гнатович. – Тьху ти, ну ти! Коли я до тебе з усією душею, а ти...

Мати примружила очі, звела підборіддя догори.

– Хай тебе сі та ті візьмуть, а Бог скарає! Тут дитина!

– Бога я не боюся, бо сучасною наукою з'ясовано, що нема його зовсім, – роздратовано бовкнув чоловік. – А ребятьонок що? Він не мій, мені на нього...

Та не дійшов, бо в розмову втрутилася "шкіряна".

– Затнися, Васько, – наказала роздратована зволіканням комісарша, – а краще поясни. Коли ми сюди йшли, ти натякав, що тут пшениці кілька пудів приховано, і картопля, і сало, і ковбаси. Ми вже мріяли, як гарний врожай зберемо. І де все? Порожнеча, трясця твоїй матері!

– Треба краще шукати. В них осьо, яка хата міцна. Й умеблювання. Та й взагалі...

– І взагалі, базікало ти, Васько, – подав голос один з тих, що з гвинтівками. – Немає тут нічого. Окрім пари картоплин у казанку. Та й ті сухі.

– Нічого? Як нічого?! – гарячкував звинувачений. – Дещо реквізувати тут можна. І посуд, і ліжко. А ще вОна чого... – він шарпнув матір за рукав кофти. – Іч, яка модна. Бери, своїй Ликері віддаси... Знімай, кому кажу! – чоловік брутально вилаявся й схопив матір за плечі.

– Та як ти!.. Поганець ти! Гірше слимаків!.. Гірше тарганів!.. – відчайдушно вигукнула Марічка й кинулася матері на допомогу.

Та де там! "Шкіряна" схопила дівчинку за руку, а Никанор Іванович, криво посміхнувся і погрозливо звернувся до матері:

– Ти, голубонько, навчи дівчисько ввічливо поводитися, по— більшевицькому тобі раджу. А то ніякий Христос не допоможе. І роби, що наказано, бо погано буде.

Мати на Марічку глянула, як до підлоги пришила.

– Тихо, доню, тихо. Задля дорогих гостей нам нічого не шкода, – а сама кофту враз скинула й чоловікам простягає . – Беріть, шановні, беріть подарунок чоловіка мого покійного.

– Тьху, дурна! І чого про небіжчика перед ніччю... – сахнувся Василь Гнатович. Але кофту забрав. Наостанок оглянув кімнату, підхопив доріжку.

– На пам'ять про вашу хату, – пояснив коротко і загупав до дверей.

– Агов, а кофту ти мені обіцяв, – поквапився за ним дядько з гвинтівкою.

Разом з ними вийшов і його "близнюк", мимохідь схопивши в оберемок велику макітру, два глечики та декілька розмальованих мисок, що прикрашали мисник.

– Ходімо, Никаноре, завтра треба рано вставати. Ще ж інший бік села охопити треба, – жінка пройшла повз Марічку з матір'ю, зиркнувши на них, як на порожнє місце. Потім дістала якийсь папірчик, глянула, щось занотувала в ньому і, не прощаючись, вийшла за поріг. Слідом попрямував начальник.

– Слава Тобі, Господи! – видихнула Олена, коли двері за небажаними "гостями" зачинилися. – Побий їх Божа сила! А окраєць-бо, окраєць – і не помітила, коли забирали! Сало їм подавай! – вона вибігла надвір.

– Бач, іроди, що наробили! – плакала вже за мить мати, безпорадно оглядаючи розчинені понівечені двері спустілого льоху. Глянула на Жучка, який скавчав і стрибав біля неї на трьох лапах: – І собаку покалічили, бандити! Щоб на них шкура загорілася! Останню картоплю забрали... Навіть січку торішньої гречки винесли!

Потім перелякано озирнулась і міцно стисла губи.

– Ти мій гарнесенький! – Марічка мацала лапу, а Жучок тільки хвостом виляв і часто облизував сухий ніс.