На лиці землі - Гуцало Євген
Проте син є син, жениться він не вдесяте, а вперше; коли ж удесяте захоче, то вже без батька відсвяткує. Кирило трохи горілки купив, трохи нагнав, погодував ще кабанчика самим кислим молоком, щоб м'ясо було солодше й ніжніше, заколов того кабанчика — от і півділа ззаду.
А що родичі жили по всеньких усюдах, то розсилали їм листи. У кожному йшлось про одне й те ж. Мовляв, живемо добре, хоч і здоров'я некріпке; хата вже стара, проте зимою тепло, бо загату викладають картоплинням; біля села зводять цегельню, то тепер усе в них кластимуть із цегли, а хіба вона грітиме так, як глина; сонечко їхнього життя не до полудня пливе, а ген-ген із полудня, то треба ж якось усім родичам докупи з'їхатись, бо чи ще вдасться коли-небудь, а тут і Йосип їхній жениться. Листи розіслали, скоро й відповіді поприходили. Дехто обіцяв навідатись, дехто відмовлявся справами, дехто ж зовсім не відповів, то Кирило з жінкою не знали: зможуть оті приїхати чи ні.
Настав, зрештою, день весілля. З'їхались родичі, далекі, поприходили близькі. Й усі крадькома раділи, що такий миршавий, з лишаюватим обличчям Йосип, котрий засидівся в парубках, бере дебелу, здорову дівчину, яку хоч і не назвеш вродливою, зате ж і не виродок. Найбільше радів, здається, Кирило: у чорному злежалому піджаці та в крапчастій зеленій сорочці він був схожий на розтривоженого жука, котрий не знає, де йому подітись. Спершу ходив од гурту до гурту, потім пересідав од столу до столу, встрявав до розмов, то геть почорнів-почорнів з лиця, задумався. Гості стали перешіптуватись між собою: батько чимсь невдоволений. Молода теж занепокоїлась: чи не через неї? Йосип виждав слушну хвилю й одкликав батька вбік:
— Хтось поговір пустив недобрий, чи що?
— Де? Хто? — Кирило не міг утямити, про що йдеться.
— А чого ж це ви так наіндичились?
— Я? — не міг повірити, що він наіндичений.
— Тату, спасибі, вам, що таке весілля мені справляєте, тільки ж не суптесь, бо люди всяке можуть подумати. Що ми між собою погризлись чи вам молода не нравиться.
— Чого ж не наравиться? Наравиться! — запевнив батько.— Ти в мене хват, не підібрав якийсь непотріб, так і слід.
— Ну й добре,— зрадів син, який пишався сам собою, що справді жінку найшов тілисту й до всього спритну.— Спасибі вам на доброму слові... Тільки ви більше не хмартесь, бо все можуть подумати...
До гостей вони повернулись усміхнені, й Кирилові та його жінці стали кричати "гірко!" Кирило вже й справді хотів поцілувати свою стару, проте вона несподівано розсердилась, відштовхнула його обома руками й вискочила за поріг.
Кирило почувався щасливою людиною. Він поцілував у щоку якусь приїжджу свою родичку, потім ударив себе в груди:
— В нашому роду всі отакі!
Йосип аж почервонів з радості, бо йшлося ж і про нього.
— В нашому роду жінок люблять, бо мають таких, у кого є що любити.
Сказане було правдою. Усі родички, які поз'їжджались і посходились, були собі нівроку. Й молода серед них була не гірша. То син одкликав батька, а це батько одкликав його за хату, в бугилу, й там, поклавши руку на плече, зашепотів:
— У мене синів скільки? Не багато, ти один. Скільки бог дав, стільки й маю. Я своє життя звікував не марно, дещо надбав, якусь копійку склав. І за оградки ж лишилось. Бо хіба твій батько розтринькував? Не з тих! Не думай, що нічого тобі не вділю на розжиток, що не поможу. Усього дам!
Йосип нічого не казав, тільки цілував батька в щоки, в мокрий лоб і густо сопів. З батьком вони ніколи не сварилися, жили мирно, син не замислювався, любить він батька чи ні, проте зараз любив так, аж у очах туманилось.
— Ти мене слухай. Жінку свою не бий, проте в руках умій тримати, щоб вона своє місце знала. Й ото відразу покажи їй себе, щоб потім пізно не було.
— Та ви!.. Та я!..— мало не схлипував Йосип, і подих йому перехоплювало.
— Людей можеш шанувати, можеш і не шанувати — то вже як кого, зате бійся всіх. І доброго бійся, й поганого...
— Та я!.. Спасибі вам, тату!.. Ех! Спасибі!
Вони повернулись до хати, повсідались, і Кирило, обпікаючи сина напруженим та рішучим поглядом, раз у раз руку зводив і застережливо помахував пальцем: мовляв, затям, що тобі казалось, не забувай батькових порад, даних тобі на весіллі, бо поради такі даються не часто! А Йосип прикладав долоню до грудей, нахиляв голову, ніби казав своїм виглядом: спасибі, тату, спасибі.
Веселились і наступного дня. Чужих було менше, позоставались майже всі свої. Кирило був чи не урочистіший, ніж учора, і, здається, щось мав на думці. І коли під вечір гості повморювались, танцюючи на дворі під акордеон, та й пішли трохи пройтись, то Кирило повів родичів по межі через город. Вийшли за садибу, а він їм на цвинтар показує рукою — мовляв, ходімо. З весілля — та на цвинтар? Хтось засміявся, хтось насупився, проте послухались. Поволі гарний настрій підупав, та Кирилові хоч би що.
— Просив, щоб землі трохи прирізали, та хіба мене послухали? — жалівся гостям.
— Й нащо вам, батьку, зараз отак...— силкувався обірвати Йосип його мову.
Кирило навіть оком не повів у його бік.
— Як би не було,— правив далі,— а ми не пропадемо. Місця на цвинтарі гарні ще є, й розтринькувати їх я не стану. Не хотіли мене послухати — то нехай як хочуть. Ти, Йосипе, лежатимеш отут,— і він показав рукою на латку землі, зарослу конюшиною.— Чим не місце? Таке місце я нікому не віддам, лише дитині рідній. Затям це, Йосипе! Жінка твоя біля тебе ляже, бо так годиться. Ти, Ганно,— звернувся до однієї з родичок, яку виділяв з-поміж інших за розум,— ляжеш ген на тому горбочку. Земля там сухенька, домовину не заллє, спатиметься так, що й живі позаздрять. Ти, Василю, і настраждався, й наголодувався, й навоювався, гріх не подумати про тебе,— поглянь на отой камінь. Вважай, що під тим каменем ти вже лежиш. Е-е, можеш не дякувати, не треба. А ти, Олено, чого плачеш? Син мій жениться, весілля в нас, тішаться всі — хіба таке часто буває? — а ти журишся! Не журись, Олено, радуйся, я й тебе не забув. Ти, Олено, біля Василя вже якось примостишся, в нього характер спокійний, не хвицатиметься.
— Зовсім сп'янів Кирило, ведімо до хати його,— почали казати.
— Це хто сп'янів? Я сп'янів? Та немає такої горілки, щоб мене узяла. Це я того захмелів, що бачу вас усіх разом.
— Йосипе, Йосипе, ну чого ж ти руки на грудях склав? — насідала розумна Ганна.— Треба ж робити щось.
— Тату... Ходімо...
Кирило ширше розставляв ноги, ніби його хотіли зіпхнути, а він прагнув утриматись.
— Можете не дякувати. Усіх вас... отут... забезпечу. Не я був би, якби не забезпечив! І вас, і дітей ваших.
— Допитися отак! Простимо вже, бо сина женить. Добре, що хоч не свариться ні з ким і не б'ється...
— Святий чоловік... Ходімо вже, Кириле, ходімо, бо ж гості в хаті чекають, а ні вас немає, ні молодого.
— Запам'ятали, що я казав? Запам'ятали, де показував? Добре запам'ятали? Отак і буде, бо Кирило не обманює. Сказав — як зав'язав сто гудзів на мотузку, не розв'яжеш...
— Спасибі, тату,— дякував п'яний син...
Кирила взяли під руки й повели додому. Він шкопертався, голову звісив, проте ще знаходив у собі силу раз у раз вигукувати:
— Забезпечу! Що в мізки вбив собі, то вже так і зроблю!
— Спасибі, тату...
В коморі постелили сіно, кинули кожух, подушку і вклали Кирила, аби виспався, Кирило відбрикувався, проте заснув одразу. Снилось йому щось гарне, бо він задоволено мурчав і всміхався. Щоправда, коли глупої ночі співи повтихали, Кирило прокинувся. Довго доходив тями, проте в голові гуло й дзвеніло, то так тієї тями дійти й не зміг. Поворухнув однією рукою — ворушиться, спробував звестись — темрява закружеляла довкола нього, й Кирилові здалось, що він теж кружеляє в тій темряві. Він напружив ноги, аби не впасти. Де ж це він? Проте свідомість спала, нічого не підказуючи. Розвівши руки, ступив уперед і наткнувся лобом на щось тверде. Обережно взявся обмацувати, але так і не зміг догадатись, що то. Ступив убік, ще раз, та в коліно вперлось щось гостре. Де ж вихід? Як звідсіль вибратись? Куди він потрапив?
Кирило вкляк, силкуючись збагнути, де він. В голові шуміло, в скронях стукало — жодна думка не народжувалась. Де ж він? Чому довкола така навісна тиша? Й од здогадки, яка ще не оформилась, проте вже тонесеньким струмочком пробивалась у свідомість, тіло його раптом стало безвольне, руки, як неживе дерево, обвисли, й Кирило осів долі. Він утрапив туди, де не можна нічого ні побачити, ні почути, де панує споконвічна чорна тиша. Добре, що тут сухо й тепло, нізвідки не дме й не протікає вода. Добре, що тут, либонь, є на чому полежати — і Кирило легесенько взявся обмацувати кожух на долівці. Під пальцями зашаруділо сіно, і його запах остаточно заспокоїв. Сіно пахло луговими травами, аромат його був лагідний і приємний. Кирило зітхнув і, подумавши, що на такий упокій він заслужив не тільки в бога, а й у людей, міцно заснув.
