На лиці землі - Гуцало Євген
Розмірковував, де б це ту могилу копати. Баба, звісно, людина, але ж... непомітна, зовсім нікчемна, так наче її й не було. Можна будь-де поховати, в якомусь закутку глухому,— там їй лежатиметься спокійно, ніхто не заважатиме.
Проте чомусь не йшли по нього, і настрій у Кирила став підупадати. Щоб трохи заспокоїтись та розважитись, .перейшов свій город і ступив на цвинтар — тут завжди почувався як на власному обійсті. Тільки-но шанобливо схилив голову біля Дениса Потаповича й зразу ж підвів її — як завмер: неподалік лежала на траві свіжа земля, а брати Сядристі стояли в ямі вже по пояс.
— Господи поможи,— мовив, не знаючи, що слід у таких випадках казати.— Це на кого ви копаєте? На бабу?
— На бабу,— відповів молодший Сядристий, і обидва вони випростались, пильно дивлячись на Кирила. Молодший був розповнілий, з одвислими губами, а старший — щупленький, з випнутими вилицями — виглядав проти нього хлоп'яком.
— Як же це?.. Бумажка з лікарні є?
— Показували...
— Що ж там стояло? По закону? Печатку бачили?
— Бачили.
Кирило обійшов навколо ями й запитав ображено:
— А мене ж чому не покликали?
— Та думали, що самі нас побачите й прийдете,— просто відповіли Сядристі.— Ви ж не за горами, а через город.
Відповідь трохи заспокоїла Кирила, отже, про нього не забули, сподівались, що сам прийде.
— А хто сказав, щоб тут копали?
— Родичі просили, щоб коло діда.— І молодший показав заступом на зарослий горбок.
— У всьому має бути лад,— вкрадливо почав Кирило.— Хіба можна копати хтозна-де? Там, де слід,— там і копати. А то ж так усе на світі переплутається.— Він поглянув на могилу Дениса Потаповича.— Було б зайти до мене, подумали б...
— Таж дід осьдечки лежить,— і молодший знову тицьнув заступом у бік горбка.
— Дід, звісно, лежить, та хіба старій тепер не однаково, біля кого упокоїтись?
А далі в Кирила все велось так, як слід. До нього приходили, з ним радились, він завжди мав чесно зароблену чарку. Й хоч пити любив не дуже, проте не відмовлявся, бо чого ж мало пропадати. Поступово він поповнів, очі заплили сальцем, став благовидний, аж наче лагідний. Хіба що погляд іноді так зблискував, ніби в зіницях отрута вистоювалась. Траву на цвинтарі жінка де серпом вижинала, а де він сам косою скосив у цьому році — й не пішло добро мимо рук. У наступному році так само. Й дітлахів од вишень одганяв, бо навіщо сіно витоптувати. А коли могилу свіжу копали, то жаль його брав: збавляли хоч і малий клин паші, а таки збавляли!
Син Кирилів робив у райцентрі на паровозоремонтному заводі, то навчився там виготовляти оградки. Спершу ті оградки виходили в нього абиякі, та згодом наловчився. Стояли вони в Кирила на подвір'ї, галуззям прикриті, й він оддавав їх не тільки добрим людям, а й за добру плату. А якщо поважав кого, то — ще до живого — приходив і казав:
— Маю гарну оградку...
— Нащо ж вона мені? — дивувався чоловік.
— Та візьміть, бо не завжди ж такі трапляються. Сьогодні лежить, а завтра з руками відірвуть.
— Що ж, нехай полежить — подорожчає.
— Хотів щось добре для вас ізробити, а ви...
Одна оградка в Кирила була по-справжньому гарна.
Подумав навіть, чи не для себе лишити. Й хоча мав серце черстве, та захотілось щось добре для брата Лавра зробити. З Лавром вони чи то посварились, чи щось не поділили колись і давненько не розмовляли. Чому б не помиритись, ось і подарунок є. Одвіз братові оградку, а що не застав його дома, то в повітці залишив. Радів: ото несподіванка для Лавра буде!
А ввечері прийшов розлючений Лавро. Припер ту оградку на своїх широких плечах, кинув нею об землю, наче лихом.
Вражений Кирило дивився на те з вікна, потім, вискочив надвір — тільки очима блимає, а сказати нічого не в силі.
— Ти заховав у повітці? — запитав брат.
Кирило дивився на нього як на прокаженого.
— Твоя робота? — насідав Лавро.— Ти що, надумав заховати її від когось?
— Подарував же тобі,— нарешті спромігся на слово.
Лавро спершу скривився, далі всміхнувся. А що було не весело, то зразу ж і закричав:
— Подаруй її самому собі! Жінці своїй подаруй!
— Другий би подякував, а ти... З чужим завжди порозумієшся, а своє тільки в очі плюне.
— Якби я плюнув на тебе, то довіку не втерся б.
— Отака віддяка,— скрушно крутив головою Кирило.— Та якби я знав... Та якби мені хтось подарував, я б розцілував його. Лавре, Лавре, не вовки ж ми, а люди.
Лавро вже трохи заспокоївся, не кричав, а говорив розважливо:
— Й шкода, що не вовки, бо якби ти вовком був, то не зробив би так!
— Авжеж, не зробив,— не розумів його Кирило.
— Тьху,— спересердя плюнув брат і пішов з обійстя. За ворітьми спинився на хвилю й кинув:— Ти ж не догадався віддати її комусь іншому!
"Повернув, що не хоче віддячувати. Але ж і не хоче, щоб я віддав кому-небудь. Либонь, надіється, що йомутаки знову дістанеться. Е-е, був Лавро скупердяєм, таким і лишився. Він із своєї кишені ніколи нічого не витяг і не віддав. Це тільки я такий дурень на всю сім'ю вдався, інші розумніші й спритніші".
А що, як Лаврові на зло взяти й віддати оградку? Просто так, ні за що. Звісно, чуже хоч спасибі скаже, не те що рідний брат. Перебирав у пам'яті добрих знайомих, та як не порпався в її закапелках — ні на кому не міг спинитись. Бо той хоч і непоганий чоловік, а що доброго йому, Кирилові, зробив? Нічого. І небіж нібито приязний та усмішливий завжди, а не покликав, коли родини третього сина справляв. Кажуть, наче нікого не кликав, самі посходились, та вже кого-кого, а його мусив би запросити.
Так і зосталась оградка на обійсті, аж поки віддав її комусь за чималі гроші...
Якось голова сільради йшов мимо обійстя, і Кирило закликав його до хати. Гість мав звичку всміхатися, коли треба й не треба, тож, ступивши через поріг, усміхнувся. В хаті було напівтемно — вишні, що росли під вікнами, ледь пропускали світло. На стінах висіли паперові килимки, на яких синіли озерцята з білими лебедями, а побіля лебедів — човни, і в човнах хлопці й дівчата з круглими очима.
— Хоч би подивився, як живу,— мовив Кирило й рукою махнув.
— Живете добре.
— Хвалити господа, не жалуюсь. Тепер ніхто не жалується...
Гість чимало наслухався різної різноти про Кирила, та й сам уже знав його трохи, а тому, сівши й ще раз оглянувшись по кутках, запитав:
— Маєте щось до мене?
— Мати, звісно, не маю, а побалакати знайшлось би про що...
— А саме?
— От скажи, ти пам'ятаєш, яке наше село було в сорок п'ятому году?
— Пам'ятаю. Самі бовдури, мазанки, землянки...
— Я не за те. Я за те, що перше хати до ставу доходили, а тепер і за ставом скільки. А з Ковалишиного кутка? Те саме. Розпухає село, як тісто. А скільки ставиться! Вже на ладан дихає, а береться нову хату зводити. Й не для дітей, не для внуків, а для себе! Розбестився народ, бо нема ні голоду, ні мору.
Гість тільки всміхався. Кирило провадив далі:
— Коли голод — кепсько, а коли об'їдаються од пуза — хіба краще? Народ запливає салом, від того дурнішає, а скільки байдужості в нього? Усі байдужі стають, бо ситі. Голодний на різні видумки он який гострий, він що завгодно вчворить, а ситий? От ти мені скажи, на що він удатний? Тільки лежати й живіт чухати... Ну ти скажи!
— Ви, дядьку, мор накликаєте, чи що?
— Я накликаю мор? Господи збав!
— Що ж ви хочете?
— А нічого! Нічого я не хочу. Тільки так...
— Дивний ви чоловік. Сьогодні у вас одне, завтра — друге... А от ви хіба голодний?
— Бог милував.
— Отож-то й воно... Чого кликали? — Гість перестав усміхатись.
— Село росте, людей більшає, а цвинтар який був, такий і зостався. Як обкопали його, то рів той і не перекопали далі.
— І що ж?
— То чи не прирізали б іще землі трохи, бо скоро й хоронити не буде місця. Хіба що в два поверхи кластимем, як ото люди в місті живуть.
— Ситі не люблять умирати. А як побачать, що цвинтар розширюється, можуть знаєте що сказати? Ніби заздалегідь готуємо місце для всіх, живих.
— І нехай кажуть! Хіба не правда? Треба наперед піклуватись. Люди бачитимуть турботу.
— Вам, дядьку, втямки, що говорите?
— То, либонь, тобі невтямки. Тепер усі такі пішли, як ти. Легко живуть, бо легко ведеться. Нічого їм не кладеться голови.
— Так-таки нічого й не кладеться? — знову всміхнувся голова сільради.
Кирило відвернувся й замовк. Чи він ту землю для себе просить? Таки ні. Він думає, аби всім було добре. А коли всім буде добре, то і йому, Кирилові, почуватиметься незлецько.
— Пішов я,— обізвався гість.— Добре ви живете, дядьку.— Й на прощання ще раз обвів поглядом строкаті килимки на стінах.
Засумував по тому Кирило, занудився. Начебто на серце його чоботом наступили та ще й слід зоставили — не слід, а рану. Потьмяніло навколо — чи що погода дощова настала, чи що настрій геть упав. Якби до нього, Кирила, прислухались, то чи було б таке безладдя скрізь? Не було б його ні в житті, ні на цвинтарі. А що він на цвинтарі зробив би? Кирило зітхав і шкріб зарослі груди. Зробив би так, аби кожен наперед знав своє місце. Ото, скажімо, Кирилове місце біля Дениса Потаповича — і не в закутку й не на видноті. Біля себе поклав би жінку свою. Хоч і надокучила йому на цьому світі, та нічого не вдієш, хай би вже лежала, бо од людей було б совісно... Хоч Лавро й поганенький брат, проте ж кращого немає, одної матері діти,— теж нехай поруч би упокоївся. Не хотів, бевзь, оградки, то й не матиме! Поставлять на ньому штахетики дерев'яні — отого він і вартий. Та й непогано було б, якби й діти далеко від нього не відсунулись. Його діти — нехай би коло нього лежали.
Важко розмірковував. Село їхнє велике, людей повно, роботи вистачає і в колгоспі, і в радгоспі, й на цукровому заводі, проте для кожного він знайшов би місце. Таке, на яке заслужив. Звісно, голову артілі поклав би там, де йому й годиться бути: щоб зразу було видно, що людина не просто лежить на цвинтарі, а очолює його. Різних там бригадирів — серед людей їхніх бригад, й землі насипав би над ними більше, й пам'ятники вищі поставив би. Сусіда поклав би коло сусіда: коли на цьому світі не насварились, то нехай на тому досваряться...
Синові приспічило женитись, і Кирило надумав справити гарне весілля. Звісно, можна було б і таке собі, непоказне відгуляти, бо однаково з гульбища толку ніякого: хтось нап'ється, хтось поб'ється, а тебе винуватцем назвуть.
