Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис
Це вже не того... Вареника і це заперечення не збило, він твердо стояв
на своєму:
— Пусть! А мы для этого на последней странице устроим отдел критики: не понравилась вам статья, — пожалуйста критикуйте! Но зато ведь это будет настоящая свобода печати!
Це вже видалось усім занадто безглуздим. Збори зрушили з мовчанки і голова ніяк не міг закликати всіх до порядку. Коло Дорошенка кипів земський діловод Бондаренко:
— Цей Вареник просто, як навмисне, крутить завжди. Я певен, що він це свідомо провокує "Просвіту"!
— да, — згодився Дорошенко: — він, взагалі, у вас якийсь... таких треба стерегтись і, взагалі — подалі...
— Пропозиція пана Вареника одпадає! — сказав переможно, не голосуючи, голова зборів: — Ще які справи?
Проте Вареник не гамувався:
— Извиняюсь... Я вот еще хотел затронуть один вопрос — на каком, собственно, языке будет выходить наша газета?
Збори непорозуміло закліпали очима. Бондаренко не втерпів і висунув наперед:
— Ясно — на українській мові! А якої ж вам ще треба?... — презирливо скривив широкого рота і зашепотів голосно, щоб усі чули, набік: — Пан Вареник; бачите, помилився: він переплутав "Просвіту" з "Обществом трезвости"...
В кімнаті засміялись: хто ж не знає, що Вареник завжди п'є зайву і його часто приносять додому трупом! Вареник образився. Рівно стрижена голова його на короткій м'ясистій шиї, як черепаха за панцир, влізла в накрохмалений білий комір і очі сердито забігали коло Бондаренка:
— Я попрошу не касаться личностей.. На украинском — это правильно, но на каком? Местном ли наречии, на языке Шевченко или же на галицийском?...
За столом президії кисло скривився ветеринар Коваленко:
— Титьки вже, будь ласка, без отої галиційської мови! Хай вона згорить їм, нічого не второпаєш!...
— Вот именно! — задоволено підказав Вареник: — я тоже так говорю. По-моему, нужно выдавать газету на местном наречии, тогда она будет популярна, будет иметь успех. Особенно среди крестьянства...
Євген рвучко підвів до президії руку:
— Я прошу слова!
— Слово має пан... Барабашев чи... Барабаш? —запнувся на хвилину голова.
Огрядні бороди дядьків коло столу — кілька голосів враз голосно підказали:
— Барабашев! Начальника пошти...
Голова зборів, жестикулюючи обома руками, виправдався:
— Я знаю, що — начальника, але я тільки не знав, як по-українському: Барабашев буде, либонь — Барабаш?..
— Так, так — Барабаш, — ніяково поспішив сказати Євген і зашарівся. Збори замовкли й обернулись у Євгенів бік. Збоку Люся прошепотіла на вухо:
— Зачем ты коверкаешь свою фамилию? Так хорошо было — Барабашев... — Від цього Євген зніяковів ще більше. Хотілось обернутись до Люсі й грубо відповісти. Одним словом, міщанство яке!..
Але збори вивалили на нього очі, і отам, коло президії, критично дивиться з-під лоба студент Дорошенко. Євген зовсім заплутався.
— Так я хотів сказати... Власне кажучи, панове, мене дивує... Так... Я не розумію, які можуть буїи розмови про мову! Ясно — що українською мовою буде газета. Українська мова, як і кожна, поділяється на народну й літературну. Книжки й газети завжди пишуть літературною мовою... В чому ж річ?
— Это, конечно, — да, но все-таки... — озвався був Вареник, але збори приглушили його:
— Конешно — українською!
— Та про що там сперечатись?!
В президії ветеринар Коваленко добродушно кивав Федорцеві на Євгена: — Він з характером, у батька пішов...
Євген почув це і стало знову соромно і неприємно, як хлопчикові.
— Я пропоную на почесного голову редакційної комісії обрати Галактіона Порфировича Коваленка! — вихопився густий Нечипайгородів бас і збори одностайно підтримали його:
— Просимо! Просимо! Будь ласка!...
Поки ветеринар Коваленко дякував зборам за шану, Бондаренко стиха пояснив Дорошенкові:
~ ...Інакше не можна було, бо, якби Коваленка не обрали на голову, — він образився б і все розстроїло" би...
— Але ж ви чули, як він — "талиційська мова"?
— Та це то так, але він у нас у городі авторитет: він же член міської Думи та й аматором давно вже виступає.
— Це, розуміється, має рацію, але все ж таки... —сумнівався й далі Дорошенко, та Бондаренко його заспокоїв: — Ми ж його тільки на почесного обрали. Почесний — це ж так тільки, про око...
Коли Коваленко вже заспокоївся і грузько опустив своє старече тіло на дзиґлика, голова зборів задзеленчав дзвіночком:
— Чи є які питання в "Біжучих справах"?
Збори замовкли на мить і стомлено переглянулись між собою, а потім одразу, як школярі перед кінцем останньої лекції, радісно й одностайно відповіли:
— Нема питань!
— Загальні збори зачинені...
Затріщали лави, заблимали лампи, кімната ожила й людська маса важко посунула до дверей.
— Уже кончилось? Пойдем? — зітхнула Люся й поклала свою руку на Євгенів лікоть.
— Так, ходім.
Євген уже був узяв Люсю під руку й ступив до дверей, коли раптом від президії хтось поспішно застукав по столу рукою. В дверях зчинилась товчія.
-Ну и толкаются же! — незадоволено промовила Люся, одходячи від дверей назад до кімнати, де вже порожніло і з відчиненого вікна повівав холодок.
— Пане Барабаш, прошу до Марка Степановича, тут є справа.
— Вибач, Люсю, я зараз!..
Назустріч Євгенові йшов Марко Степанович Фе-дорець, а за ним м'яко підходила якась пані в національному вбранні з великою, як у церкві, бляшаною кар-навкою.
— Тут, бачите, пане Барабаш, така річ: у Приймен-ків зараз весілля (дочку середульшу видають за Куперва-сова), там усі городські тузи... Так, знаєте, туди треба піти з карнавкою, гості саме напідпитку — промову хорошу — і я вас запевняю: рублів сто зберете на Національний фонд! Так ось — Катерина Михайлівна з карнавкою, а вас ми хочемо просити, значить, — промову... їй-бо, рублів сто зберете!
Євген завагався.
— Я, розуміється, нічого не маю дроти, але тут у мене... — він обернувся до Люсі, але Марко Степанович ухе збагнув...
— У вас панна? Воно, звісно, страшно додому самій, вже скоро перша година... Ну та це нічого — ми попросимо пана Бондаренка провести... Пане Бондаренко! Де ви?
З кутка кімнати, де він тихо розмовляв з Дорошенком і Нечипайгородом, знехотя вийшов Бондаренко й муруго подивився на Марка Степановича.
— Тут панну треба провести додому... Пан Барабаш, розумієте, йде оце до Прийменків з карнавкою, а ви вже, будь ласка, там...
Євген, ніби завинивши, ні в тих, ні в сих повернувся до Люсі:
— Ти мене вибач, Люсенько, я мушу зараз піти, а тебе проведе тут один...
— Если бы я знала, что ты и после собрания будешь занят, я давно бы сама пошла домой, — сказала незадо-волено й сердито сіпнула плечима. Євген удав, ніби не чув.
— Пане Бондаренку, прошу познайомитись, це... Людмила Євлампіївна Різниченко.
Бондаренко виставив сухо велику долоню й, хрипко кашлянувши, одрекомендувався:
— Петро Бондаренко. Дуже приємно...
Люся погордливо простягнула руку й мовчки вийшла з "Просвіти".
Євген похмуро дивився, як танула в темряві її постать, як Бондаренко пішов був праворуч Люсі, а потім спам'ятався й поспішно перебіг позад неї на лівий бік.
— Розсердилась! Пішла, навіть не прощавшись... Немов я справді їй "муж". Що за "кисейність"! І коли це з неї вивітриться, нарешті! Хіба в мене не можуть бути свої справи, і чого це неодмінно треба проводити додому?..
Було досадно, що з Люсею сталась якась німа, не-виговорена сварка і зовсім уже дратувало, що відкілясь з'явились якісь обов'язки до Люсі, що вона править свої вимоги і їх треба виконувати, що не Люся до нього припасовується, а він поступається перед її витребеньками. Ь ніколи не переробиш. Ех, Люся, Люся!... — Євген мляво обернувся, щоб покликати ту пані з карнавкою, але пані стояла вже позад нього і терпляче чекала.
— Вже готові? Підемо? — спитала вона і кивнула головою, посміхаючись.
Євген ішов понуро, як до в'язниці. Поруч нього ритмічно коливала огрядним торсом гладка пані в національному вбранні й поважно несла карнавку. Євгенова мовчанка видавалась їй напруженою і нервувала її. — Бурбон якийсь!..
Вона ледве потрапляла йти за ним і її слабке серце безладно стукало під оксамитовою корсеткою, пантели-чило дихання. Вона злісно глипала на нього і від ядухи почала задихатись. Від її поглядів Євгенові свербіла скроня і присутність пані дратувала його, як усвідомлена вже, але непоправна власна дурниця: і надав же мені чорт погодитись на цю комедію! Вчепилась мегера... Подумаєш: їй треба збирати гроші на Національний фонд! їй — кавалера треба й кортить на весіллі погуляти, а не — Національний фонд! Але, що це за одна на нашому повітовому обрії? Ах, пригадав — це нотарева небога, так би мовити, "просвітянська" аристократія...
1 раптом якийсь сміхун-ґедзик ужалив Євгена в мозок: ану спинитись би, нахилитись до її вуха й враз громом: — Слухайте! Якого чорта вам треба від мене? Не на того наскочили. Знаєте, ідіть ви собі під три чорти!...
Перед Євгеном виразно до дрібниць постало отете-ріння й сором огрядної панії в корсетці, і йому стало страшенно весело. Сміх уже клекотів йому глибоко в грудях і, гляди, ось-ось вибухне назовні його нестримний потік.
Але нараз пані заговорила:
— Вибачте.. Ви трохи швидко йдете, я так не можу. Чекайте-но...
— Швидко? Перепрошую. Я буду тепер — потихеньку. Вибачте мені: вас можна під руку?
Пані погордливо виставила лікоть. Євгенові пальці одразу міцно охопили пухке тіло й поволі стиснулись. Пані не перечила. Євген почекав хвилину, а тоді щільно притулив її лікоть до свого боку. Пані наче дриґнула. Потім вона тихо одсунула набік карнавку з грудей, щоб не заважала, й кокетливо нахилила голову. — Еге-е, та вона зовсім свійська! Цікаво, яка вона з обличчя? — Євген крадькома подивився на її профіль і пані видалась йому зовсім не такою поганою, як думав був перше. — Вона чорнява... У неї, далебі, здається, римський ніс... Пані знову заговорила:
— Цей молодший Прийменко (ви знаєте його? Це брат молодої) страшенно щирий: він на другий же день революції в банку написав на векселі "лютий місяць". Касир, звичайно, не розуміє, не хоче такий вексель приймати, вимагає написати по-російськи, як і всі пишуть, але Прийменко — ані-ні! Так і пішов ні з чим, але векселя по-російськи не написав. Там такий щирий, такий щирий, що аж-аж!..
Пані хлюпонула штучні трелі сміху й інтригуюче од-хилила набік голову: — А ви теж із таких, здається? Признайтесь? Молоді — завше гарячі...
Євген не слухав її.
