Нащадки прадідів - Антоненко-Давидович Борис

Йому повернувся його власний голос і він досить спокійно сказав:

— Ви, хлопці, дурака не валяйте, а краще скажіть, де тут Колот живе. Найдеш його тут поночі!.. — удавано забурчав він.

На хлопців ім'я Колота справило одразу несподіваний ефект. Передній ще, правда, недовірливо перепитав: — Колота? Якого Колота? — Але тоді заговорила Люся: — Данила Степановича, — разве вы не знаєте?

— Данила Степановича Колота? Канєшно, знаємо! — добродушно озвався парубок у калошах і в його словах почулась навіть приязнь і повага:

— Це ж наш сусіда, ще б пак не знати! Тільки ми так що більше привикли звати їх — по-вуличному. По-вуличному вони будуть Ґерлиґа, а Колот — так то, сказать, по-образованому...

— Хай буде Ґерлиґа, — байдуже. Тільки покажіть, де він живе, — не знижуючи сердитого тону, заявив Євген.

Передній парубок штовхнув ліктем власника нових калош:

— Покажи їм, Федька! — і обернувся до третього. — Ходім, ХОМО.

Усе це сталось занадто швидко, і Люся не йняла ще віри цій зміні. Вона боязко стежила, як віддалялись до своїх дівчат дві широкі парубочі спини, їй здавалось, що ось-ось вони знову повернуться (а надто, отой призвідця їхній, що першим підійшов) і через це вона ще тулилась сполохано до Євгена, шугала захисту біля його напруженої руки.

Федька в калошах гостинно запропонував:

— Дак, якщо показать, то ходімге, це недалеко сцю-дова...

Йти поруч Люсі, де він стояв, парубкові видалось нечемним і він одразу ж зайняв своє місце побіч Євгена.

— А Данило Степанович — вони ж вам як: сродстве-ники будуть чи так, діло яке? — зацікавився парубок.

— Еге — родич, дядько, — відповів Євген. Парубок помовчав хвилину, обмірковуючи свої майбутні слова, а тоді ніяково, ніби перепрошуючи Євгена й Люсю, проказав, усміхаючись:

— Данило Степанович, вроді, сказать би,, й чоловік нічого, настоящий, а тільки що — буржуй. Ну, а тепер народ, как воно, канєшно, революція — так взбунтувався і зобіджають їх: ліс їхній почали рубати і в лавці крадуть, а самі Данило Степанович, так вони, канєшно, до народу, сказать би, й нічого, уважні...

Ця характеристика Люсиному дядькові не подобалась Євгенові. Від неї одгонило ніби якоюсь фамільярністю, то більше й Люся, позбувшись кінець-кінцем свого страху, почала уважно слухати парубка. Парубок через свою незайману безпосередність і простоту міг зайти в далекі нетрі, випалити ще чорт-зна що і його треба якнайскоріше спинити. Щоб тільки перевести розмову на інші рейки, дати парубочим думкам іншого напрямку, Євген сказав:

— Ну, що ж, хлопці, — на війну скоро йти? Підросли вже!

Євген вимовив це й осікся: якось "по-панському" вийшло це в нього, навіть не сподівався, що так у нього може вийти, ніби вилізли з рота чиїсь чужі слова. Було неприємно від цих слів. "Я сказав йому так, як говорить Льонька", подумав Євген і ця подібність на брата завдала йому ще більше прикрости. Щоб знищити мерщій це бридке враження, Євген умисно недбало кинув до парубка:

— Мої два брати на фронті, оце вже два роки буде, як на позиціях...

— Охвицери? — глухо спитав парубок.

— Ні, не офіцери: солдатами, — збрехав Євген і одразу ж похопився — навіщо було брехати? І що з того парубкові — коли офіцери!.. Яка рація в цій брехні?.. Але вже збрехав і виправити тепер ніяк не можна: не пояснювати ж парубкові, що це, мовляв, помилка — вони не солдати, а таки справді офіцери!

Було досадно на Льоньку й Жоржа за те, що вони офіцери, а головне, Євген відчув, як Люся здивовано глянула, коли він збрехав, але нічого не сказала. Що вона подумала? "Подделывается под пролетария", до парубка підлабузнюється, бо боїться його вузлуватих м'язів!.. І тоді Євгена запекло: "Невже це я, справді, з ляку збрехав? Я — боюся оцього околичного ферта в калошах?! Боюся?.." І тоді враз йому закортіло причепитись до парубка. Найти приключку, слово за слово і — в морду сволоту! Так, як Жорж, коли його переймали студентом на "чужій" улиці: кулаком просто в ніс, передком черевика в живіт! Хуліганьйо чортове!

Євген задиркувато постав перед парубком:

— Ну, а коли б "охвицери", так що? Що тоді?! — Він навіть спинився, уперся руками в боки й виставив наперед праву ногу.

Парубок мамулувато розвів на сторони руками:

— Воно, — як кому полатається: которий образований, так йому полатається, канєшно, в охвицери, а мужиків — так їх повсіда в салдати і прямо на позицію. Я так примічаю, що ви, сказать би — вчені, в прогімназіях усяких курси проходили... (Тут Люся не втрималась і засміялась, парубок засоромився і старанно почухав потилицю), дак потому я і сказав, що — охвицери... Но уп'ять же (парубок раптом підбадьорився й посміливішав), которий садцат у тилу, дак йому, канєшно, лучче, як охвицерові на позиції.

— Балакаєш ти, хлопче, зовсім ні до чого! — сердито сказав, не дивлячись на парубка, Євген і прискорив кроки.

— Ми в прогімназіях не вчились, усього нам, канєшно, не звєсно, — печально одказав парубок і навіть зітхнув.

— А оце тут і Данило Степанович живуть... Це їхня лавка, а ото вже й хвіртка до них. Прощавайте! — кивнув головою й подався собі швидше назад.

Люся перша ступила у хвіртку й лукаво подивилась Євгенові в вічі:

— А этот паренек, Женя, — тоже "пепел тления украинского народа" или это и есть сам украинский народ?

— Це босячня, — незадоволено відповів Євген і сердито, по-парубоцькому сплюнув набік: — При чому тут народ! — Не розумію...

— Да, народец!.. — хитнула головою Люся й застукала в двері.

VI

— Зайдіть, зайдіть, подивлюсь на вас... — сказала не зовсім привітно тьотя Марфа й присвітила ЄЙгенові лице. Воно, розуміється, не випадало стояти на порозі біля дверей у присмерках передпокою, але сталось так, що тьотя Марфа своєю величезною масою тряського м'яса заступила їм дорогу й почала безцеремонно розглядати Євгена.

— І скажіть мені на милість — не пойму я ніяк — чи ви вінчані, чи так собі? По всьому городу тільки й говорять, що Люся Різниченко повсіда і даже поночі ходить под руку з Барабашовим!.. — Тьотя Марфа перейшла до звичайнісінької нотації: — Я не знаю — ну як це, Люся, твоя мама дивиться на це, но тільки б я...

Євген зашарівся, як дитина, й нетерпляче переступав з ноги на ногу. Такого пасажу він не сподівався. Власне кажучи, треба було б повернутись і піти. Але щось тримало його на місці й не пускало. Тоді він поклав собі вислухати ті "тьотині" сентенції до кінця й рішуче відповісти. Відповісти й піти!

Люся заходилась втихомирювати тьотю Марфу:

— Что же тут плохого, тьотя? РазБе взрослой девушке нельзя ни с кем ходить?

— Хіба я говорю, що "нільзя", — пом'якшала тьотя Марфа, але зараз же знову наступила: — Но тільки треба ж і меру знати: я понімаю — погуляти вдень на бульварі, на спектаклі там чи на танцях, це — конечно, а щоб ото цілими днями та по вечорах тільки удвох і ходити, іак его даже некрасиво!..

— Марфа! Чого ти там держиш їх у передній? Проси в комнати. — Це озвався дядя Колот. Голос дебелий і глибокий, як новий дзвін, для собору литий.

— Ну, если ты, тетя, так смотришь, мы пойдем назад... Я думала — тебе наоборот, приятно будет меня с моим женихом увидеть, — сказала напівсерйозно, напівжартома Люся і подалась назад. Тьотя Марфа похопилась: — Отакої! Та хто ж тебе пустить додому! Видумаєш! Ідіть, ідіть... "Молоді!"... — Тьотя Марфа штовхнула Люсю в руку й Люся пішла до покоїв.

Євген завагався, та тьотя Марфа, змінивши гнів на ласку, взяла і його під руку й повела за Люсею. Не упиратись же ногами в підлогу хохою 6! Але кожний крок охайними доріжками тьоті Марфи пече п'яти й, наче саме повітря пенатів дяді Колота, випихає назад. Як на те Люся тепер уже зовсім серйозно відрекомендувала Євгена дяді Колоту:

— Это, дядя, мой Женя.

— Жених? — безцеремонно спитав дядя Колот і затримав Євгенову руку в своїй волохатій лапі, мов важив руку на золото, розцінював спроможності нареченого.

1 ця волохата рука охопила і стиснула всього Євгена так, що не вимовити слова, не те що послати під три чорти. 1 це ще "жених" (ах, Люся!..). Євген чує, як вуха йому налились буряковим соком і, далебі, вони ворушаться. І він — набитий, зганьблений хлопчисько, що не годен писнути на це "родинне" знущання з нього, лише замкнути глибоко образу. 1 ця дівоча постать, така допіру ще тепла й близька, не спинить двді Колота і то вже не Люся — а хтось інший, що, сміючись, питає отого жмикрута-дядю: "Ну, как тебе, дядя, мой Женя?" — і жмикрут моргає хитро оком, ворушить довгим козацьким вусом.

Тьотя Марфа підсунула м'яке крісло і її подушечки-долоні ніжно пхнули Євгена сісти.

— Сідайте, пожалуйста! Вас, кажется, Женею звуть? Харошоє ім'я — Женя. Очень мені нравиться, як мальчиков Женею, Вітею або Борею звуть. Очень красіво. У тьоті Сені в Харкові (це ж наша сестра) єсть Вітя, шістнадцятий на Сретеніє йому пішов, так ето, скажу вам, мальчик — просто залюбуйся на нього. На Рожество вони з Сєнєю приїжджали до нас, так, понімаєте, Женя, — як сів він туг у столовій в кресло, так цілий вечір ні одного словечка не сказав, усе дивиться та думає. Такий же тихий, такий миленький! Мама його, Сєня, так ето, як і ми всі — флегмат: минутки не посидить, щоб не цокотіти, а воно таке ж мовчазне та сумирне, як кошечка все одно. І в кого воно удалось таке?.. Очень люблю, як мальчики тихі!..

За столом схилив на руку голову дядя Колот і пихкав димом. Його голова така велика й на чоло хилиться чорняве пасмо чубом, а цигарка така тендітна, така маленька, що просто тане бурулькою на вогні в Колотово-му роті.

— Вот видишь, Женя, мои дядя и тетя — тоз£е украинцы. Ты там уже "набалакался" с тетей Марфой?.. — Люся, усміхаючись, обернулась назад і подивилась мру-жно. Євген насупив брови, але нічого не добрав сказати, і це знову обурило його проти себе. Усмішка померхла на Люсиному лиці, вона доказала вже мляво, за інерцією: — У них и Шевченко висит вон...

На стіні посередині, понад важкими фотелями в чохлах, справді висів сепією мальований у товстій багетній рамі Тарас. Євген одразу знайшов його, і, дивна річ, — це розрадило його трохи, дало де спочити очам, а відтак і напруженим ногам, рукам, тулубові. Тарас із добродушною іронією дивився з-під шапки просто Євгенові в вічі, і його мертва, трафаретна усмішка на цей раз ожила, озвалась далекою людиною.