Пригода з Кобзарем - Мирний Панас
Плакала? — глянувши на мене, питає мама.
Коли це біжить Гриць, радий та веселий, і почав розказувати мамі, як ми в піжмурки грали і як фрейлен Луїза так і не знайшла мене.
Фрейлен Луїза почала розказувати мамі, як ми почесно вели себе та як гарно гралися.
Мама радо слухала те оповідання гувернантки. Вона завжди була рада, як їй вихваляли нас, а не гудили.
— Вот умные дети! Так всегда ведите себя, чтобы другие были вами довольны! — гладячи нас по головах, казала вона.
Мама розказувала нам, як вони їздили, яка тепер дорога гарна — хоч котися! — і яка вона рада, що проїхалася в санях по снігу.
Коли це увіходить до нас папа затурбований.
— Чи ніхто не брав у кабінеті книжки? — питає.— Лежала на столі, а тепер немає.
— Якої книжки? — спитала мама.
— Та все ж тієї, "Кобзаря"! — сердито одказує папа.
Ми з братом зглянулися й поопускали очі… Я чула, як у мене серце билося!
— Ми в кабінет не ходіл,— здвигнувши плечима, одказала фрейлен Луїза.— Ві, деткі, в кабінет не біл? — повернулася до нас.
— Я хоч і був, а книжки ніякої не брав і не бачив,— одказав сміливо брат по-французькому.
— І я не брала,— ледве чутно вимовила я.
— От дивіться: і злодія не було, і батька вкрадено! — жартівливо сказав папа і пішов від нас у дівочу допитуватись, хто з дівчат прибирав у кабінеті, чи не перекладали, бува, книжок із столу на яке друге місце.
Я сиділа, як на вугіллях, і, не слухаючи, що говорила мама, дослухалася, як папа турбувався, розшукуючи книжки.
— І, певно, ти, Грунько, прибираючи в кабінеті, зняла її з столу й ткнула куди між другі!
— Їй-богу, барин, я нічого не перекладала,— божилась Грунька.
— Не перекладала! — перекривив її папа.— А де ж вона поділася? Іди собі геть! — сердито промовив він і почав перебирати книжки, що лежали у нього в кабінеті на етажерці. Чутно було, як він виймав їх, стукав одну об другу, перегортав листочки, роздивлявся й знову клав на місце. Потім увійшов до нас.
— Усі книжки передививсь, а "Кобзаря" нема! — сумно вимовив він.— Видно, якісь рукаті коти були! — додав, сідаючи біля нас.
— Не велика шкода, як і пропала,— усміхаючись, вимовила мама по-французькому.— Пейзан ніколи нічого доброго не напише.
— По-твоєму, пейзан і не чоловік! — неласкаве одмовив папа.
Тут саме увійшов лакей закликати до обіду. Ми всі встали й пішли до столової. Папа посліднім звівся і йшов позаду нас, хмурий та задуманий.
Увесь обід він був таким, мало що їв і, як сич, надувшись, сидів. Я раз по раз боязко позирала на нього; мене страшенна досада розбирала, що я йому заподіяла такого жалю, та ще й не призналася. А тепер уже пізно було, треба було одмовчуватись і далі таїтись. Це мене найбільше всього клопотало, і я дуже невесела сиділа за столом.
— Що це ти? За книжкою так зажурився? — під кінець обіду питала мама в папи.
Папа якось безнадійно махнув рукою, встав і, не дожидаючи кінця обіду, пішов до кабінету.
На велику силу діждала я, коли почали всі з-за обіду вставати, і мерщій побігла до себе в хату.
— А папа дуже журиться, що книжка пропала! — замовила я до Марти.
— Журиться? — перепитала вона, зазирнувши в мої засмучені очі.— Та й ви трохи не плачете? Панночко моя люба! — весело затараторила вона.— Не дивіться так сумно, щоб не помітили, що ви книжку взяли. А ми ту книжку крадькома знову положимо там, де вона й лежала. Який тоді буде радий барин, що знайшлася!
Те мене утішило… "Справді, ми положимо книжку на столі, як папи не буде дома; а як він вернеться та побачить книжку, то як зрадіє!" — думала я і швидко забула про свій сум і досаду.
За вечірнім чаєм папа, виспавшись після обіду, уже здавався веселішим, а на другий день за клопотами по хазяйству та по службі й зовсім не згадував про книжку.
Так пішли дні за днями. Папа зовсім заспокоївся, та не заспокоїлась мама. Вона ще увечері того дня, як пропала книжка, усіх дівчат і лакеїв розпитувала та перепитувала, чи не брав хто тієї книжки з кабінету, а потім крадькома назирала за всіма, чи не виявиться вона в кого.
Книжка не виявилась. Нам з Мартою шкода було односити таку гарну книжку так скоро, і ми кожної ночі, як мене одсилали спати, упивалися, вичитуючи журливі пісні та сумні оповідання. Найбільше всього нам уподобалися "Тополя", "Катерина" та "Нащо мені чорні брови". Скілько разів ми їх перечитували і скілько сліз пролили над ними! Марта напам'ять витвердила "Плавай, плавай, лебедоньку" і "Кохайтеся, чорнобриві", а вже найбільше "Нащо мені чорні брови, нащо карі очі". Раз я чула, як вона, тихенько виспівуючи, підбирала голос до тих слів.
— Панночко! — одного вечора похвалилася вона.— Ох, коли б нам через ту книжку лихо не склалося.
— А що? — питаю.
— Та я, дурна, співала на кухні "Нащо мені чорні брови". Дуже ця пісня усім подобалася! Видно, хтось із дівчат про мою пісню барині доніс, бо сьогодні мене бариня допитувалась: яких-то я нових пісень виспівую і де їх навчилася? Насилу вибрехалася, що як на село мене посилали, то я там нову почула та ото й співала на кухні. "Ой, гляди,— кажуть,— чи, бува, не з тієї книжки, що в барина пропала?" Та так на мене прикро-прикро подивилися. Треба нам дуже стерегтися, бо тепер за нами будуть наглядати.
Вечора зо два ми постереглися і не здіймали з груби любого нам "Кобзаря".
Трохи перегодом після того лучилося якесь свято. Папа на весь день кудись поїхав з дому, фрейлен теж одпросилася в город провідати свою знайому, а ми, діти, зостались з мамою дома. Після сніданку мама заклопоталася над чимсь, а нас з Мартою одіслала гуляти. Не довго ми вигулювали, бо було холодно; змовились вернутись у мою хату та, зачинившись там, зняли "Кобзаря" з груби і ну його вичитувати! Гриць ще не чув "Катерини", і я почала читати. Сидимо всі купкою; Марта та Гриць нагнулись надо мною, слухають, а я тихенько їм читаю. Байдуже нам про все на світі! — так я зачиталася, а вони заслухалися.
Коли це двері — рип! — і перед нами, наче виросла, мама!.. Ми з Грицем так і прикипіли над книжкою, а Марта, мов її що шпигнуло,— зразу підвелася і, як свічка та, перед мамою стала.
— Що це ви читаєте? — спитала мама й глянула на книжку.— Так ось де він, той "Кобзар", що пропав у папи! — з притиском у голосі промовила.— То це ви його украли?! — скрикнула на всю хату, і якісь хижі огні засвітили у її очах.
— Стидовище, страмовище! Украсти в папи та й не признатися? — почала вона нам сердито виговорювати.
— Це я, бариня, украла,— спускаючи голову, тихо якось прошепотіла Марта.
— Ти?! — засичала мама.
Біла рука її блиснула вгорі… почувся відляск… і Марта з нестями вхопилася за щоку своєю рукою.
— Вон… на конюшню! — крикнула на Марту мама.
Та, похнюпившись, тихо пішла з хати, а за нею понеслася гнівна мама. Ми чули, як вона звеліла покликати Тришку й наказала йому одвести Марту на конюшню та всипати п'ятдесят гарячих, щоб знала, як книжки красти. Потім вона вернулася до нас і, звелівши своїй покойовій однести книжку в кабінет, почала нас пробирати.
Я не пам'ятаю, що вона нам казала. Я чула її гнівний голос, якісь сердиті та обрубі слова, а звести їх докупи, зрозуміти, що вона казала, я не мала сили. Мої думки врозтіч розлетілися; пам'ять страх приголомшив; серце, як не вискочить, билось; у вухах гуло, в очах потемніло… Я дивилась у вікно і крізь сльози бачила, як Тришка вів Марту в конюшню; як вона, похнюпившись, ішла тихо вперед нього, а він її ззаду підштовхував, і як вони незабаром зникли в чорній прогалині дверей від конюшні… У тій прогалині зник і мій погляд; чорний морок її обхопив мене кругом, і я сама посунулась у його, наче в якійсь безодні тонула…
Опам'яталася я, уже лежачи в кроваті. Біля мене стояла мама, держала якусь склянку перед моїм носом, давала нюхати; а її покоївка мені виски розтирала. Гриць стояв у мене над головою і, схилившись на бильце кроваті, гірко плакав.
— Ну, годі, годі,— обізвалася до його мама.— Бач, вона дивиться… Перестань плакати, Грицю… А ти,— повернулася до покойової,— піди й зараз принеси чорного кофію. Та скажи, щоб кріпкого зготували. В одну мить мені!
Покоївка зникла, а мама присіла до моєї постелі й почала гладити своєю білою рукою мою голову й обличчя.
— Бач, дурочко! — ласкаво мовила вона мені по-французькому.— І себе до чого довела, і другим клопоту наробила… А то все через те, що звірилася на оту злодійкувату циганську кобилу! Я її вон із двору вижену, на село в чорну роботу завдам; а до тебе приставлю Глашу. Глаша — славна дівчина і по-руському вміє добре говорити, а то ти з тією мужичкою, що й слова по-руському не вміє вимовити, і сама обмужичилась.
— Мамочко, мамочко! — почала було я та так і валилася слізьми.
— Ну, годі, годі. Перестань, моя горличко. Заспокойся. Я папі не скажу, що ти знала про крадіжку книжки та потаїлась із нею.
Після кофію я зовсім прийшла до помки й почала прохати маму, щоб зоставила Марту при мені.
— Перше всього сама заспокойся, а потім, порадившись з папою, побачимо, що з Мартою робити,— одказала вона.
Цілий день пролежала я в постелі й після обіду добре заснула. Прокинулась, як вже ніч стала надворі і своїм чорним мороком заглядала у вікна.
— Папа вернувся? — перше всього попитала я в Глаші, що тепер доглядала мене.
— Нет, барин еще не возворочались. Бариня сказували, що вони, верно, там і заночуют,— одказала вона.
— А тепер пізно? — знову спитала я.
— Уже всі розійшлися спати.
Мені чогось було легко на серці. Завтра я встану… папа прийде… Я зараз розкажу йому все… все… признаюся, що не Марта вкрала книжку, а я… І що Марта тілько перейняла мою вину на себе, мене покрила… я благатиму папу, щоб він не виганяв Марти.
І я почала марити про те…
Потім мені заманулося побачитися а Мартою й сказати їй про те.
— А Марта де? — спитала в Глаші.
— Марта?.. Марта в кухні.
— Глашо, голубонько! Приведи її сюдиі — почала я її благати.
— Марта не може прийти,— одмовила вона.
— Чому? — питаю.
— Марту принесли в кухню… Марта лежить, не може звестися,— рвучи слова, одказала Глаша.
Мене наче гострим ножем вдарило у серце!.. В одну мить схопилася я з постелі, опускаючи босі ноженята в теплі сукняні черевички, що завжди на ніч ставилися біля кроваті.
— Проведи мене до неї,— рішуче наказала я Глаші.
— Панночко! Бариня не веліла вам сьогодні вставати,— почала було вона.
— Проведи мене до Марти! — ще більш рішуче скрикнула я і, вхопивши чорний великий платок та обгорнувшись ним, почимчикувала до дверей.
