Нічний півень - Гуцало Євген

Е-е, що там казати, з ними б не пропав, з ними б швидко оклигав.

— Авжеж,— згоджувався Іван і одвертався.

— А якби води отієї попив, що всі беруть із криниці в Коломійчуків?! — не вгавав Коник-стрибунець.

— Еге...

— Про оту грязь чув, що тітка Лебедиха до ніг собі прикладає, коли крутить?

— Чув...— одказував Іван та й одвертався. Щось заважало говорити й душило в грудях. Зараз, поруч із Грицюньом, він здавався собі дуже дорослим, майже старим, і йти було важко, наче на плечах ніс прожиті роки і їхні злигодні. Й чим далі вони йшли, тим більше йому хотілося вірити у свою брехню, вірити в те, що червоноармійця на сіні не виявилося, що той, відчувши полегшення, тайкома подався геть. З кожним кроком хотілось вірити в це так само чисто, як вірив Коник-стрибунець, хотілося дивитись навколо незатьмареними очима, хотілося приглядатись до кожного кущика так, ніби за ним сидить і очікує на них червоноармієць, котрий недавно розповідав про отого коня, якого вчили ходити по-парадному.

— І коріння татарського зілля помагає, і полин, і липовий цвіт,— провадив далі Коник-стрибунець.

Півень рішуче клював із його долоні, й Грицюньо стулив її вузеньким ківшиком, щоб не виприскувало зерно.