Нічний півень - Гуцало Євген
Іван відчув себе певніше, а Грицюньо й не змигнув, дуже пильно дивився перед собою.
— Сідайте біля мене, хлопці,— сказав червоноармієць,— поговоримо.
Зразу ж погасив світло, і тепер вони опинилися в густій темряві. Обоє не ворушились. Грицюньо найшов Іванову руку і міцно вчепився за неї.
— Що ж ви тут робите? Куди йдете?
— А ми корів своїх хотіли знайти,— обізвався Іван.— їх од німців гнали, але не встигли — за Радавкою всі гурти розбомбили.
— Знайшли корів?.. Своїх?..
— Де там...— зітхнув Іван.
— Мене поранило,— сказав червоноармієць,— Я вже тут другий день переховуюсь. Може б, і пішов куди-небудь, але ноги не несуть. Наші вже далеко?
— Мабуть, далеко.
— А їсти у вас нічого нема?
Коник-стрибунець витяг із-за пазухи скибку хліба. Коли в темряві його пальці торкнулися твердої й гарячої долоні, то відчув, що й сам згарячів, зайнявся до самісінької маківки.
— Спасибі,— мовив червоноармієць.— А як же це ви... вдвох? Матері вас послали, чи що?
— Ні, не матері,— сказав Іван.— Вони й не знають, де ми поділися... Самі.
— Ви одчайдушні такі?
— А що ми їстимемо, коли молока не буде? — повторив, з усього видно, чиїсь слова Коник-стрибунець.
—Дядьку,— обізвався Іван,— там, у лісниковій хаті, повинна бути якась їжа, то ми пошукаємо.
— Пошукайте,— сказав червоноармієць. І голос у нього був зовсім кволий, наче він ледве переводив дух.
Хлопці мовчки позлазили вниз, мовчки вийшли надвір. У лісі не говорив жоден листочок, а лісникова хатина, здавалось, хотіла бути зовсім непомітною, присіла нижче до землі, злилася з темрявою. В осінньому повітрі відчувалась пронизлива сухість. Грицюньо почав тремтіти. Йому знову хотілося вхопитись за Іванову руку, але стримувався... Довго нишпорили по всіх кутках — і на печі, і в ковбашці, й під тапчаном, і перевернули полотно в скрині, проте, крім сушених грушок та кількох цілушок, нічого не надибали. Коли вже виходили з хати, Іван почув якесь шеберхання на сідалі. Намацав драбину, ступив на щабель — і налапав півня. Півень злякано скрикнув, але Іван схопив його за дзьоб, потім за крила.
На цей раз червоноармієць уже не запалював ліхтарика. їв сухі грушки, й було чути, як перетирає їх зубами.
— А ми півня маємо! — не втримався Грицюньо.
— Якого? — не зрозумів червоноармієць. І тоді Іван, радий, поспішаючи, сказав:
— На сідалі спав. Мабуть, кури порозбігалися чи вибив хто, а він вберігся.
— Ти бач...— мовив червоноармієць.
Іван відняв кулак, щоб дати півневі передихнути. Півень крутнув головою, напружив шию — і в горлі в нього забулькало, заклекотіло, наче хотів закричати чи проспівати щось невдоволено-погрозливе. Іван знову схопив його за дзьоб і відчув, як червоноармієць обмацує півня. Ось його пальці ковзнули по шиї, затрималися на крилах...
— Геть зовсім здичавів, мабуть,— мовив Коник-стрибунець.
Спалахнув ліхтарик — і знову чітко, вималювалось: червоноармієць дивиться на півня, якого притискує до грудей Іван, а Коник-стрибунець, підібгавши ноги, майже весь потонув у сіні, й очі в нього нашорошено-допитливі, яку переполошеної пташки. І щойно погасло світло, як півень щосили рвонувся, вдарив дужими крильми Івана по обличчю — і вже лопотів унизу, на долівці. Іван шубовснув униз — півень перескочив через поріг. Потім він побіг до тину — так, наче засліплений або ж біг із зав'язаними очима. Коли Іван підійшов скрадливо до тину, півень скочив на вориняку, потім злетів угору — і розтанув між гіллям густого дерева, тільки вогке листя посипалося вниз, на хлоп'ячі плечі...
Червоноармієць казав Коникові-стрибунцеві:
— ...Стримували-стримували, а далі — сили вже нема. Вони на танкетках, на мотоциклах — так і пруть, а нас — кількоро...
Врозтіч кинулись... Коли мене поранило — і не вчув, а це зовсім ослабнув. Ногу відняло, пече, і голова паморочиться... Що, втік півень?
— Втік,— відповів Іван, вмощуючись на сіні так, щоб не вдаритись головою об лату чи крокву.
— Ну й молодець,— мовив червоноармієць, і хлопцям здалося, що в його голосі бринить чи то сміх, чи то радість.— Він
— як солдат: бачить, що можна врятуватися, то й рятується.
Іван нічого не відповів: усе ще картав себе за те, що не зумів утримати. А Коник-стрибунець пошкодував чомусь, що в отому дуплі не виявилося ні бджіл, ні меду.
— А де ж ваше село? — поспитав червоноармієць..
— Півдня пішки пройдемо — й село,— обізвався Іван,— Ми вас до себе заберемо. То нічого, що корови нема,— якось вигодуємо. А лікуватимуть наші баби, вони вміють.
— Мед їстимете,— сказав Коник-стрибунець.— У дядька Сави там така пасіка, ого!..
— Не дійду я, хлопці...
— А ми конячину візьмемо колгоспну,— бадьоро мовив Іван,— Тепер колгоспні коні порозбігалися, то вільно можна взяти.
— Я ще недавно... їздив верхи. Був у нашій частині буланий. Його навчали парадним кроком ходити, так, як солдати ходять, а він хвицався.
— Знаєте, скільки яблук у цьому році вродило? —знову Коник-стрибунець.— Стільки, що гілля вгинається, а нападає
— землі не видно.
— Я, хлопці, люблю донешти... Є в вас такі?
— Авжеж,— радісно відповів Коник-стрибунець,— Де ж їх немає?!
— І то правда,— згодився червоноармієць. А потім замовк. І було чути, як зубами сухі груші перетирає. Чи, може, то він од болю... Обом хлопцям стало враз холодно й незатишно. Знову обізвалося з темряви:—То ви спати йдіть у хату, а я вже тут лежатиму.
Іван повів Коника-стрибунця до того дерева, на яке злетів півень. Приглядалися, хотіли його побачити, але півень добре причаївся. Кинули кілька разів дрючком, але тільки холодне листя посипалося на їхні лиця, на руки. Дуже осудливо прислухався до того ліс, дуже гірко придивлялися до того зірки,— і вони зразу ж облишили марну справу.
Повкладалися на тапчані, вкрившись отим полотном, яке і іадибали в скрині. Хоча й наморилися за день, але сон у чужій хаті одцурався їх. І то одному, то другому здавалося, що хтось стогне у темряві, що хтось зубами скрегоче, ніби перетирає сушені грушки. Іван напружував слух — і розумів, що то вчувається, а Коник-стрибунець стискував кулаки, йому хотілося зразу ж бігти в повітку. Щоб якось підбадьорити себе, взялися розповідати один одному про те, що бачили вдень, а особливо про ті брудно-зелені військові грузовики, що сунули через поле; про скаліченого коня, який лежав біля лугової кринички й не міг дотягнутися до води, то вони напоїли його з картузів; про розпряжений віз без одного колеса, що причаївся між соняшниками, а на возі лежали мішки з борошном, що біліло з дірок, як сніг...
Морозно-рожеві озера світанку розіллялися над обрієм, коли вони вийшли надвір. Святково настроєні, урочисті дуби наблизились до самісінької лісникової хатини. Розумно й по-жіночому весело мовчали дві берези віддалік, неквапно вийшовши з ялинника й зупинившись. А грудка золотисто-багряного вогню — їхній нічний півень — походжав подвір'ям. Гребінь у нього сяяв перестиглим воском калини, а підгорля просвічувалося од сонячного проміння. Півень позирнув молодцювато на дітей, що вийшли з хати, й настовбурчив хвіст. Іван, уздрівши його, зрадів, наче зустрівся з рідним. А Коник-стрибунець бокаса-бокаса, наче й не мав нічого на меті, почав підкрадатися до півня. На диво, той зовсім не боявся. Він стежив за Коником-стрибунцем спокійно, з відчуттям своєї гідності, а коли хлопець простягнув руку, то не кинувся тікати, а тільки здивовано напружився весь, і його іскриста червона борода обурено затремтіла. Коник-стрибунець притискував півня обома руками до грудей, наче зловив справжню жар-птицю, і його закандзюблений носик, здавалося, задерся ще вище.
— На груші ночував,— мовив Іван і подивився на чорно-золоту грушу, яка вночі обтрушувала на нього вогке листя.
— А він зовсім не дикий,— дуже голосно, надміру щасливо обізвався Грицюньо.— Пішов до рук!..
Півень позирав на них круглими очима й подеколи побликував то на хату, то на ліс, то на небо.
— Ходімо, покажемо його,— мовив Іван. Погладив півня по шиї і відчув, як під долонею дрібно-дрібно затремтіло.
В поиітці пахло холодком. Тільки ступили через поріг, як невелика сіра пташка з хуркотом вирвалася їм назустріч, а по тому в повітці запала глибока тиша. Мовчала долівка, не озивалися стіни, а сіно, здавалося, ще й не прокидалось.
— Дядьку! — весело закричав Коник-стрибунець.— А ми півня піймали!
І тому, що ніхто не відповів, Коник-стрибунець ще голосніше й ще веселіше гукнув:
— Чуєте чи не чуєте? Дядьку! Ми півня зловили!
Тим часом Іван поліз угору. Сіно під ним шеберхало так, ніби, нарешті, проснулася й заговорила вся повітка. Червоноармієць лежав горизнак В одній руці тримав ліхтарик, а другу поклав на груди, наче прислухався до серця. Іван усміхнувся, думаючи, що червоноармієць спить, і легенько поторсав його за плече. В наступну мить голова в пілотці повернулася вбік, і хлопець побачив, як розплющується праве око. Розкривалося повільно, спершу показуючи мертвий сухий блиск зіниці, потім поступово появлялась глуха, кара невидющість усього ока. Іван заціпенів, щось у душі обірвалося, щось переповнило її сліпим гнітом,— і хлопець невідривно дивився в те холодно-допитливе око, не в силі змигнути, не в силі одвести погляд. Потім, не тямлячись, почав повільно спускатися вниз, а руки й ноги не слухались, а все тіло задерев'яніло, стало неслухняне та неповоротке, як язик у роті...
Вони йшли потолоченими житами. Колоски посхиляли свої голови до самісінької землі, й тільки деякі здіймалися догори на струнких, неполаманих стеблах Обсипалось перестояне зерно. Однією рукою Коник-стрибунець притискував півня до грудей, а з долоні другої пробував його годувати. Півень клював налущене жито, але воно порско розліталося з-під його дзьоба. Коник-стрибунець весело сміявся. Од лісникової хати йшли мовчки, і лише коли видобулися з-поміж дерев у поле, Іван, нарешті, сказав, що на сіні уже нікого не було. Мабуть, червоноармієць уночі, коли вони спали, зібрався й пішов звідти. Кажучи це, Іван одвертався, був дуже похмурий, а губи в нього посіріли, наче попелом присипані. Коник-стрибунець, на противагу йому, не дуже переживав цю подію. Чомусь був певен, що хоч де б той червоноармієць блукав, але неодмінно приб'ється до їхнього села. А там уже покуштує меду в дядька Сави, попробує їхніх яблук Підлікується там; рани загоїти — це їхні баби вміють,— хоча б ота шептуха, що над яром сидить, що всілякі трави збирає і влітку, і восени, сушить їх, змішує, настої всякі варить...
