Людина-маятник - Бережний Василь
— Та отак — не треба, і все.
Лавро погладив її по м’якому волоссю, як дитину.
— Дивно… В неї такі вправні руки і зірке око. Що ти проти неї маєш?
Флоріка знітилась, не знала, що й сказати. От не лежить її душа до Альбіни — і край.
— Ну, знаєте, окремі штрихи… Нещира вона, потайна. Ви, може, й не повірите… Я помітила: чим гір-ший ваш стан, тим кращий у неї настрій. Експеримент, на її думку, удався повністю, розумієте?
Доктор Лавро на те лише гмукнув щось невиразне, пішов за ширму, переодягнувся в смугасту піжаму, що висіла на ньому, як на кілку. В постелі натягнув на себе біле простирадло і, склавши на грудях руки, за-плющив очі. Флоріка здригнулась: мрець!
— Будете вже спати? — запитала.
— Та ні, дівчинко, давай обміркуємо становище Може, й справді обійдемось без Альбіни?..
Губи у Флоріки смикнулися, дівчина не змогла стримати посмішки.
— Авжеж! Авжеж!
— Я ось як думаю: штами мікробів, які вироблятимуть інтерферон, можна буде ввести підшкірно, наприклад, під лопатку…
— Просто і ясно! — Флоріка з задоволенням скористалась його улюбленим виразом.
Лавро кволо посміхнувся:
— Завтра попросимо в академіка препарат.
Флоріка пішла до своєї палати в гарному настрої — вперше за ці місяці. Надія підтримує людину хоч у якій скруті.
Чи потрібно детально розповідати, як відмолоджувався доктор Лавро? Не за день і не за два, звичайно, але сила після введення гамма-інтерферону прибувала кожної миті. З’явився апетит, пожвавішала хода. Почав набирати вагу.
— Просто і ясно, — сказав у відповідь на захоплення Флоріки. — Імунна система працює оптимально.
Тепер у щоденник записував тільки приємні звістки:
"Щаслива рука у Флоріки! Старість відступає з усіх життєво важливих пунктів, вузлів і центрів. Поліп-шилась робота серцево-судинної системи, органів дихання, активізувалися обмінні процеси. Приємно молоді-ти!"
Молодість верталася, як в уповільненій кінозйомці, тільки кадри прокручувалися назад.
Альбіна ходила похмура, дратівлива; "флорікання" їй так дошкуляло, що одного разу не стрималась:
— Даремно радієте, органічних змін інтерфероном не вилікуєш…
У Флоріки захмарилось лице, глибоко в очах під густими віями темнів сум. По всьому було видно — ді-вчина потерпає за свого доктора Лавра. .Він же, власне, вилікував її від невиліковної недуги! Та й уся їхня ла-бораторія прихильно і доброзичливо стежила за перипетіями Лаврової "гри з Природою". От лише Альбіна…
Тим часом фільм про омолодження демонструвався далі і нарешті дійшов до останнього кадру: доктор Лавро став майже таким, як був перед початком свого експерименту. В усіх відлягло від серця: старість відсту-пила!
— Просто і ясно, — посміхався Лавро до Флоріки. — Гру ми виграли, хоч Природа уперто боронилася!
Помолоділий учений був на піднесенні: в особистому плані — взаємність Флоріки (вони вирішили одру-житися), в науковому — залишалося систематизувати багатющий матеріал і написати монографію. Вважав сво-їм обов’язком також допомогти Флоріці в роботі над кандидатською. Авторитетні вчені не мали сумніву, що доктор Лавро — завтрашній академік. Лише Альбіна не приховувала невдоволення, мабуть, образилась, що ніхто її участі в експерименті не відзначав.
Уже був призначений день реєстрації шлюбу, Флоріка приміряла чудову сукню з білого шовку і таку ж білосніжну фату — в цьому наряді та ще й у вінку вона була просто чарівна. Певне, відчувала це й сама, бо дов-го крутилася перед люстром. А тоді, тяжко зітхнувши, сіла біля вікна й чомусь зажурилася. Наче передчувала лихо. Задзвонив телефон — аж здригнулася,
— Ти не хвилюйся, дорогенька, — кволим голосом обізвався Лавро, — я щось трохи занедужав…
— Які симптоми?! — скрикнула Флоріка.
— Симптоми старості…
— Зараз приїду. — Флоріка поклала трубку і почала скидати весільне вбрання.
III.
— Цей напад — наче пенальті, — пробував жартувати Лавро. Він знову лежав у своїй палаті, вкритий бі-лим простирадлом. — Тут гол невідворотний. Два — один на користь матінки-Природи. Просто і ясно.
Флоріка закліпала повіками і нічого не сказала. їй не подобалось, що доктор, такий талановитий учений, зводить усе до якоїсь гри.
— А може, це звичайна хвороба? Ну, скажімо, грип.
— Ні, золотко, інфекції не виявлено. Це розлад гомеостазу .
— То що — знову інтерферон?
— Та ось побачимо. Генна інженерія має досить великий арсенал засобів, ти ж знаєш. Я хочу запросити ще геронтологів.
— Це ідея,— обличчя Флоріки проясніло.— Там є чудові фахівці. Я ось прочитала в реферативному жу-рналі…
Доктор Лавро мовчки слухав її міркування, одразу вловивши, до чого йдеться. Тому, коли вона вигово-рилась, пообіцяв:
— Не хвилюйся, люба, Альбіни я не запрошу.
Тієї ночі довго не міг заснути, лежав розбитий і безсилий. Круговерть думок то підносила до галактик, то кидала в глибину живої молекули. Наказував собі заснути, не думати зовсім, але… Думки напливали, ніби хма-ри з-за обрію, і не можна було спекатися їх, сховатися. Виринали й виринали. 1 наче це й не його мозок працю-вав, а чийсь інший, він тільки спостерігав збоку, відсторонено. "Скільки проблем! Скільки запитань без відпо-відей! Ось хоча б… Та навіщо ламати голову? Однаково ж не докопаєшся, які сили ліплять і живлять ген, мік-роскопічний білковий ланцюжок… їх тисячі в живому організмі, це грандіозна система, справжній тобі зоряний космос. В космічних формуваннях — ієрархія, а тут? Чи є серед генів головні й допоміжні? Досить. Спати, спа-ти, спати… А все ж таки, як ген передає команду клітині, як він керує велетенським комбінатом? Як це здійс-нюється? Які тут біохімічні контакти? Як та які… Можеш "якати" скільки завгодно… Хоч би трохи поспати… От іще таємниця: програма життя організму здійснюється незалежно від свідомості… Скільки ще кодів не роз-шифровано… А де, власне, взявся генофонд на планеті?.. Як…"
Нарешті сон війнув на Лавра темним крилом, чоловік зіщулився, огорнутий якимсь предковічним стра-хом. Так, певно, вжахнулася первісна людина, підвівши голову і зазирнувши в океан Космосу. Відчув себе та-ким малесеньким, що годі й сказати. А проте — стиснув кулаки і посварився в небо:
— Гра ще не закінчена! Я ще заб’ю гол!
У відповідь пролунало зі сміхом:
— Ну що ж, дай боже нашому теляті вовка з’їсти!
Лавро опустив кулаки і прокинувся. Біля нього сиділа Флоріка, поруч вивищувалась Альбіна. Побачив-ши, що він розплющив очі, знову засміялась:
— Кому це ви погрожували, докторе? Чи не самому господу-богу?
Лавро нерозуміюче поводив очима, і Флоріка пояснила:
— Уже день, а ви не вставали. Коли чуємо — крик… — Взялася за руку, намацуючи пульс. — Датчики поставимо?
Лавро кивнув, усе ще нерозуміюче поглядаючи на Альбіну. Чого вона тут? Дивно, але тепер і йому її присутність була неприємна. Може, через той сміх і плаский дотеп? В усякому разі, йому відлягло від серця, коли вона пішла.
Далі фільм Лаврового життя розкручувався за тим же сценарієм — загальна слабість, задишка, втрата ва-ги, сивина… Терапія ніскілечки не допомагала, руйнівні сили не зважали ні на які пігулки, з кожним днем діяли агресивніше. Навіть геронтологам не вдалося вплинути на хід подій.
Доктор Лавро танув як свічка, і ніяк було зарадити чоловікові, окрім як знову ввести гамма-інтерферон. Чому він не пішов на це, хоч Флоріка пропонувала одразу після "пенальті"? Він, бачте, вирішив продовжити спостереження якомога довше, щоб нагромадити якнайбільше матеріалу і "таки розкрити таємницю". Сам собі слідчий!
— Хочу докопатися… Це ж аномалія в роботі генного апарата. Наче хилитається маятник: молодість — старість, молодість — старість. Той маятник — це я, Флоріко, я — людина-маятник.
Дівчина кліпала очима і зітхала, їй дуже кортіло, щоб маятник зупинився на позначці "Здоров’я", щоб у нареченого було все гаразд і їхнє життя ввійшло в нормальне русло. Та ба! Не такий Лавро, щоб заспокоїтись, очі його відкриті на світ, пожадливі до інформації. Ну, а про генетику й говорити нічого, тут він готовий життя віддати за краплину істини.
Флоріка, чергуючи біля недужого довгими вечорами, кожного разу нагадувала про інтерферон, та марно.
— Встигнемо, — відмагався Лавро, — ще мало цитологічних аналізів. Краще ось поглянь у вікно — які великі зорі! Наче поближчали… Знаєш, Флоріко, мені часом здається, що я вже колись був, і ти була зі мною, і все це вже було. Ось і зараз виринає якийсь тьмавий, невиразний спогад…
— Генетична пам’ять?
— Можливо. В цьому парадоксальному світі все можливе, але от ніяк не проклюнеться головне, якась подія… Чорна пляма та й тільки, наче вугільний мішок у космосі. Знаєш, що це таке? Скупчення пилу. Цього "мішка" не побачиш і в найбільші телескопи, він проявляє себе, закриваючи зорі… Отак і в нашому мозку…
Доктор Лавро говорив тихо, бурмотів собі під ніс, Флоріка ледве розбирала. Замовк — подумала, що за-дрімав, і вже підвелася навшпиньки, щоб тихенько вийти. Коли ж ні, знову обізвався:
— Альбіна… Де це вона, що не з’являється? її вже з тиждень нема…
Ще не розтанули в повітрі звуки цих слів, як двері зі скрипом прочинилися, і в тіні (туди не сягало світло нічника) стала темна постать. Флоріку наче струмом ударило: Альбіна!
А Лавро не здивувався ніскілечки, ніби передчував, що вона прийде.
— Це ви, Альбіно? А я щойно про вас згадував.
Альбіна підійшла до його ліжка, лівою рукою притискувала якийсь згорток до грудей.
— Лежите, докторе? — поперхнулася дивним смішком.
— Та лежу.
— Ну й будете лежати.
— Чому? — заперечив Лавро. — Я — людина-маятник, буду хилитатися туди-сюди.
— Людина-маятник? Х-ха-ха! Дотепно. Ну й хилитайтесь… — Насупилась, почала розгортати пакет. — Я ось принесла вам подаруночок… Щоб не скучали.
Шмати впали додолу, і на долоні в Альбіни застрибала химерна лялька — тонкі ноги-пружинки, зубатий рот, на кулястій голові — невеличкі ріжки.
— Подобається? Це — мій синок Гена, тобто Ген, отой самий, що відає смертю. Бач, який жвавий… Ну, годі кривлятися, перелякаєш доктора.
Лавро сперся па лікоть і уважно придивлявся до Альбіниного обличчя, Флоріка не могла й слова сказати, лише кліпала віями. Альбіна ж поколихала ляльку та й поклала в постіль до Лавра.
— Що означає цей спектакль? — стримано спитав він, уже здогадуючись, що сталося.
Альбіна хихикнула, кивнула на ляльку:
— Не здогадуєтесь? А ви ж такий проникливий, докторе… Просто і ясно, як ви мовите.
