Людина-маятник - Бережний Василь

Оте "флорікання" сиділо їй у печінках. — Ближче до ді-ла.

В її уяві поставала картина операції. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрібну точку — не так-то легко. Тільки-но подумала про це, як відчула нервовий дрож в усьому тілі. Пусте, нема чого боятися. От тільки формальності обов’язково…

— Ви добре володієте цитологічною технікою, фрагменти відповідних хромосом я приготував, отже діло за вами. — Лавро втупив очі в Альбіну. — Ну то як, ви згодні провести… цей експеримент?

Альбіні раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очі, обсмикнула сукню на коліні, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: "Ні!" Але стрималась. Ще кілька секунд, і страх почав танути, наче крижина у теп-лій воді. Геть нерішучість і вагання! Хіба можна пропустити такий шанс? Але… Ніяких "але"! Carpe diem!

І вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне відкриття! Сам же доктор Лавро визнає…

— Я от що думаю… — нарешті заговорила Альбіна. — А чи це можливо в умовах нашої лабораторії? Хто нам дозволить?

Лавро зчепив і розчепив руки, ляснув долонями по столу.

— Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо дві суміжні палати. Згода, Флоріко?

Лаборантка якось в’яло, ніби знехотя, кивнула головою.

— Ну, якщо так, — в голосі Альбіни вже не було вагання, — то напишете розписки, обоє.

— Розписки? — закліпала очима Флоріка. — Навіщо?

— Ну, мало чого… На всяк випадок. Інакше я за цей експеримент не візьмусь.

— Добре! Добре! — повеселіло вигукнув Лавро. — Все оформимо як слід. Головне, що ми вам довіряє-мо, Альбіно!..

"Якби ти міг зазирнути в майбутнє, — не без зловтіхи подумала Альбіна, — може б, так не радів…"

— Отже, домовились — здоров’я для Флоріки! — Лавро бадьоро вийшов із-за столу. — Просто і ясно. Вище голови, дівчата, історія нас не забуде!

II.

Доктор Лавро повільно виринав зі сну і ніяк не міг прокинутись, — так знесилений плавець відчуває по-верхню води, а прорвати тоненької плівки не може. Напнулася — і тримає. Та навколо все більше і більше світ-ла, крізь повіки воно проймає сітківку, всотується в мозок. Ху-х… Очі розплющились, і він побачив матово-молочний екран. Лежачи на боці, він дивився на нього і перед операцією, аж доки не заснув. Але тоді екран світився, добре видно було гіпоталамус та й інші структури мозку. Навіть після анестезії він деякий час ще міг стежити, як рухалась довга голка шприца… Пальці в Альбіни не здригнулися, ніби вона робила цю операцію не вперше.

Так, голова хоч і важка, але пам’ять не втрачена, це вже добре. А як там…

— Флоріко-о!..

— Ну от, знову… Тихіш-ше! Вона ще спить.

Зашурхотів накрохмалений халат, і до кушетки підійшла Альбіна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духів і остаточно проминувся.

— Як самопочуття? — схилилась до нього Альбіна.

— Та я наче нічого, тільки важкість у потилиці, а як там Флоріка?

— Табло висвітлює — все в нормі. А що тут у вас? — Вона подалася до узголів’я, де світилася індикато-рна панель, зачепила його полою халата. — Теж усе добре, тільки трохи підскочив тиск… Хочете встати? Зараз познімаю…

Легкими дотиками пальців Альбіна швидко позбирала датчики, що були прикріплені до тіла лейкоплас-тирем.

Доктор Лавро поволі підвівся, намацав ногами капці, несамохіть струснув головою, надів окуляри і, обе-режно ступаючи, пройшовся по палаті.

— Ну, що ж, координація рухів не втрачена, я все пам’ятаю, голова хоч і не свіжа, та почуваюсь майже нормально, залишається виждати, як запрацюють пересаджені гени. Спасибі, Альбіно. Хоч наш академік і по-боювався, експеримент "Здоров’я для Флоріки" почався нібито вдало. А як там вона сама?

— Чого це ви, докторе, все "майже" та "нібито"? Ось погляньте на свою… підопічну — одразу перекона-єтесь…

— Гра відбулася, але…

— Ніяких "але"! — посварилась пальчиком Альбіна.

Лавро ще відчував себе її пацієнтом і говорив тихим, нерішучим голосом.

— Але… Finis coronat opus .

Флоріка спала здоровим сном, — докторові Лавру досить було одного погляду на осцилограф, щоб пере-копатися в цьому. Зелена лінія альфа-ритму пульсувала з побільшеною амплітудою, піби виводила якусь плав-ну мелодію. Здавалося, Флоріка вві сні дослухається до тієї мелодії, і то з великою приємністю. Так, сон у неї здоровий. Уповільнене дихання, ледь розтулені порожевілі губи, зволожена слиною білизна зубів, і на щоках уже проступає легенький рум’янок. Доктор Лавро з якоюсь невиразною заздрістю дивився на лагідне, спокійне обличчя дівчини — разюча зміна! Де й дівся сірий, землистий колір, що так непокоїв його ще вчора.

— Чудова реакція, — пошепки сказав Лавро.

Флоріка раптом зворухнулась і розплющила очі. Не кліпала віями, а зосереджено дивилась на Лавра, ніби пізнаючи.

— Як почуваєшся, Флоріко? — збентежився він.

— Нічого… Добре… А ви? — В її голосі почулася тривога. — Ви наче постаріли років на десять!

Лавро пішов до своєї палати, сів біля столика, підсунув до себе невелике овальне дзеркало на пластмасо-вій підставці. Так, обличчя посіріло й осунулось, на лобі пролягли дві зморшки. Справді, ніби постарів. І вто-ма… Руки й ноги обважніли… Треба було таки обійтися без наркозу, але ж Альбіна…

— Трохи є, — сказав, повернувшись у палату до Флоріки. Дівчина вже сиділа на ліжку в білому накрох-маленому халаті, Альбіна заповнювала "історію хвороби". — Але це, я гадаю, післяопераційне… Просто і ясно.

Флоріка зітхнула:

— Якби ж то…

Альбіна тільки поглянула скоса і продовжувала писати.

— В кожному разі, я ще не почуваюсь дідом, — спробував посміхнутись Лавро, але замість посмішки на обличчі з’явилась болісна гримаса.

Так, він ще не став дідом, але в глибині єства відчув: реле старіння ввімкнулося, процес наростатиме. І якщо тисячі процесів у нашому тілі проходять незалежно від нашої свідомості, то цей, без сумніву, викликаний ним самим. Вирішив, бач, погратися з Природою. Ну, що ж… Страху нема, тільки цікавість: що буде далі?

— От що, Флоріко, — сказав спокійним голосом, ще й лагідно подивився на неї, — крім наукового що-денника, який веде Альбіна, ми мусимо завести і свої — треба записувати суб’єктивні спостереження: відчуття, думки, настрій.

— А навіщо?

— Потім, опрацьовуючи увесь зібраний матеріал, ми зможемо краще, всебічно проаналізувати експери-мент. Просто і ясно.

"Оце витримка, — заздрісне почуття кольнуло Альбіну, — говорить, як про сторонніх. Але реакція не-сподівана: він марніє, а вона повниться силою. Наскільки він старший? Та ні, це не має значення". Уголос про-мовила:

— Особисті щоденники — це прекрасно, доктор Лавро. І треба якомога детальніше фіксувати найменші порухи, все знадобиться.

"Фіксувати" в основному випало на долю Лавра. Самопочуття Флоріки поліпшувалось з кожним днем, і вона коротко нотувала: "Настрій хороший, апетит є, аналізи кращають". Натомість доктор Лавро списував цілі сторінки, помічаючи, як підупадає, розладнується його здоров’я. Симптоми швидкого старіння не забарилися. Почали тремтіти руки, він впустив термометра; іншого разу не зміг налити реактив у мензурку; стало важко читати, літери попливли перед очима — довелось міняти окуляри; з’явилися сонливість, задишка, загальна вто-ма. Десь через два місяці він почувався як восьмидесятилітній. Геть посивів і почав горбитись. Лягав охоче, вставав з великим трудом. Аж тепер зрозумів, чого постогнує його старенька мати: все тіло нило, наче побите.

"Генна аномалія, — кволо посміхався Лавро на прийомі у терапевта. — Але смак до життя ще є, жити ці-каво".

Різке ослаблення організму доктор Лавро зносив майже спокійно, та коли його почали не впізнавати зна-йомі, а в тролейбусі навіть літні люди давали йому місце, — стривожився не на жарт. Щось тут не так. Опера-ція, безперечно, проведена філігранно… Невже якийсь гандж у штамі? Виключено. Тоді що ж?!

Увечері покликав Флоріку — дівчина зайшла до палати ставна, здорова, кров з молоком.

— Що, вам погіршало? — закліпала повіками Флоріка.

— Може, й погіршало. — Доктор Лавро скрушно зітхнув. — Я, мабуть, приляжу. А ти посидь коло мене. Враження таке, ніби зсуваюсь по схилу гори і ні за що зачепитися…

"О боже, як він подався! — подумала дівчина. — Бідний доктор Лавро… Де блиск його очей? Де міцна статура?"

— Кажете, нема за що зачепитися? — обізвалась якомога бадьоріше. — Але ж треба, треба щось робити!

Флоріка знову закліпала віями, на очах блиснули сльози.

— Ну, не слід так побиватися. Експеримент, скажемо так, наполовину вдався: ти позбулася лейкемії…

— Невже ви змирились із своїм становищем? — стріпнула головою Флоріка. — Докторе, я вас не впіз-наю!

Голос її зірвався на фальцет, це був крик самої душі — подив, обурення, заклик, і Лавро стрепенувся, немовби прокинувся з тяжкого задушливого сну. Сів на ліжку, ноги намацали капці. Вловивши зміну в його психічному стані, Флоріка продовжила штурм:

— Чим ви займаєтесь, докторе? Самі спостереження. Пасивність, цілковита пасивність. Схаменіться, по-ки ще не пізно. Чуєте? Саме зараз необхідна ваша знаменита мозкова атака, збурення думки.

Доктор Лавро підвівся, мовчки заходив по палаті, потираючи підборіддя. Бурмотів, ніби й не помічаючи Флоріки:

— Так, так. Справді… гм… Наче хтось сторонній.

Нарешті підійшов до Флоріки, поклав їй на плече свою старечу руку з набухлими венами, бадьорячись, сказав:

— Маєш рацію, треба діяти. Гра ще не програна, ми ще підкинемо дещо матінці-Природі. Просто і ясно.

Флоріка усміхнулась, як дитина, тішачись, що вдалося "ввімкнути" доктора.

"Гра в одні ворота. — Лавро намагався опанувати сум’яття в голові. — Та це поки що… Рахунок треба розмочити. Не може ж так бути". І раптом, як блискавка серед мороку: гамма-інтерферон! Вони ж недавно синтезували цей чудо-білок, отут, в оцій лабораторії. Це ж допоміжна армія для імунної системи, гроза вірусів!

— А що, коли ввести інтерферон, Флоріко? Метелики її повік радісно змахнули крильми.

— Оце ідея! Інтерферон — це ж чудово!

— Але чи згодиться Альбіна? Вона така налякана…

— Хто наляканий? — Дівчина стенула плечима. — Аніскілечки. Ці експерименти їй потрібні для доктор-ської.

— Ну, якщо так… Хоча й не похвалилась.

— Ні-ні, — Флоріка припала до грудей, — не треба Альбіни!

— Чому? — здивувався ошелешений Лавро.