Хронотонна Ніагара - Бережний Василь
У цьому просторі швид-кість хронотонів катастрофічно збільшилась.
— І що це означає, на вашу думку?
— Це означає, що за один наш умовний сатурнівський день ми проживаємо не менше десяти.
— Простіше кажучи, старіємо?
— Так, мій любий Альга, ми інтенсивно старіємо.
Філософ закоханими очима дивився на неї і не помічав ніякого старіння. Навпаки, йому здалося, що Арі розквітла, поздоровшала і… стала ще кращою. Ах, яка вона гарна! Навіть той короткий час, коли вони змінювали одне одного в кабіні керування і він мав змогу приголубити її хоч поглядом, наповнював його єство невимовним блаженством. А оте її "мій любий" обсипало його вогнем. Скільки разів поривався він освідчитися в коханні! Слова вже були готові злетіти з язика, та кожного разу осоружна сором’язливість, ніяковість, якийсь незрозумілий страх накладали своє категоричне вето. Потім у своїй кабіні безжально критикував себе за нерішучість і висміював за оті помисли. Хіба ж не дурниця оте бажання хоч доторкнутись до її сукні?..
Невдовзі Альга помітив у неї перші зморшки біля очей. Вони надали її обличчю стражденного і водночас іронічного виразу.
— Ви вже сивієте, мій любий Альга, — якось сказала Арі не то з жалем, не то з докором.
— Невже? — філософ лапнув себе за чуприну, неначе міг навпомацки відчути сивину. — То, певне, муд-рість проступає! — Поглянув на її зачіску: — А в вас нема…
— Мудрості? — усміхнулась Арі.
— Сивини! Ви така ж молода і… така, як була.
— Поки що нема… — Дівчина мовчки схилила голову. — Ідіть підживіться, я бачу, як ви зголодніли за цю вахту.
Арі зручно вмостилася перед овальним оглядовим екраном, а він прошмигнув у вузький люк і подався до Енергетичної кабіни. Та не встиг спожити й трьох сніданкових тюбиків, як з динаміка пролунало тривожне:
— Мерщій сюди, Альга, мерщій!..
З надпочатим тюбиком у руці він ускочив до кабіни керування.
— Що трапилось, Арі?
— Дивіться, дивіться… — дівчина показувала на екран. — Як тільки я ввімкнула перетворювач…
Спочатку Альга нічого не помітив. На екрані клубочився блідо-сивий туман. Та, придивившись, почав вирізняти якісь лінії, розмиті контури будівель, дерев, цілого тлуму якихось невідомих предметів. Там і сям щось гостро зблискувало.
— Бачите? Бачите? — шепотіла Арі. — Це ж іде бій… Мабуть, за отой місточок, — помічаєте сіру смугу над річкою? Ну, ясно, онде біжать юнаки з палицями.
— З тих палиць вони стріляють. То вже складна техніка.
— Це було ще до початку Космічної Ери. Який шлях у Всесвіті зробили ті хронотони…
— То це відбитки справжніх подій?
— Так, справжніх. Ми натрапили на ті хронотони…
Слово "ті" вимовила з притиском, і філософ одразу зрозумів усе. Тодішні елементарні часточки часу по-несли у глибини Всесвіту моментальні відбитки речей, людей, подій. Поступово жива картина вичіткувалася краще, можна було розрізняти деталі, як у німому стародавньому фільмі.
…Розсипавшись по обидва боки насипу, група юнаків з п’ятикутними зірками на пілотках біжить до мо-сту. Навкруг чорними фонтанами вибухає земля, біля самісінької води вони залягають, гарячково стріляють по тому берегу, щоб не допустити ворогів до мосту. Налітають літаки з чорно-брудними хрестами на зашмарова-них крилах, скидають чорні бомби. Дим застилає все довкруг, а коли він розвіюється, живучі хлопці знову ве-дуть вогонь по тому берегу…
— Сміливці! Герої!.. — шепоче Арі. — Які це були люди…
Вона торкається верньєрів апарата, і ось крупним планом видно одного юнака. Що в ньому привабило Арі? Може, чоло мислителя? Чи темно-карі очі, сповнені страждання? Гримаса болю проступила на його об-личчі, рукою вхопився за бік, поміж пальцями струмувала кров… Арі скрикнула. Юнак здивовано повернув голову, неначе почув той крик через майбутнє тисячоліття, подивився в небо, потім, стиснувши зуби від болю, почав відповзати назад, подалі від річечки. А вибухи лютували, дзьобали землю. Арі й Альга невідривно сте-жили за тим юнаком, бачили, як уже в кінці насипу його поранило вдруге… Арі не могла витримати всього цьо-го й вимкнула апарат.
— Яка кривава історія людства… — тихо сказала після мовчанки. — А той юнак, видно, був дуже обда-рований. Я це побачила в його очах, в тонких рисах обличчя. Може, його оминула рання смерть…
Альга мовчки слухав, потім обізвався:
— Ніщо не народжується безболісно. А то ж був світанок соціалізму.
Коли Арі знову ввімкнула перетворювач, на ньому з’явились інші картини.
…Гори, одягнені в шовк лісів, берег моря, залитий сонцем, запруджений голими людьми. Ситі, лискучі тіла, їдять, купаються, п’ють, сплять. Особливо жадібно накидаються на якусь суху рибку, запивають з великих гранчастих кухлів. Як могли їхні шлунки перетравлювати так багато грубої їжі? Може, від того в багатьох так і роздулися животи?..
Невсипущі хронотони понесли в недра Галактики геть-чисто все — і картини кохання, і сцени ненависті, і благородні діяння, і ганебні вчинки. Ох, скільки тих ганебних вчинків! І все із-за речей, із-за невеличких папі-рців, які можна обміняти на що завгодно.
Спостерігаючи потік хронотонів, який-небудь космічний Шерлок Холмс міг би дослідити кожен злочин від самісінького зародження і до здійснення. Та для цього йому б довелося літати на своїй ракеті тисячі років. Хоча коли навчитися одразу потрапляти в потрібне місце потоку…
— Ваша хронотонна ріка — подарунок для істориків, — сказав Альга, милуючись засмученим обличчям Арі.
Дівчина підвела голову:
— Моя? Ми її відкрили разом.
— Ви перша. Це ріка Арі.
— Обережно, мій любий Альга, ви ж бачили: хронотони все несуть у вічність.
— У вічність? — Альга не стримав іронічної посмішки. — А чи існує вона?
— Матерія вічна… А без хронотонів ніщо не відбувається.
— Я от про що подумав зараз: скільки їх у Всесвіті? Певне, постійна, стала величина,
— Закон збереження Часу? — Брови Арі злетіли вгору.
— Ви це сказали.
— Це Закон Альги! Чуєте, прийдешні? Закон Альги! Вона була рада, очі її сяяли, міст між ними наведе-но, золотий міст єднання, варто тільки зробити крок, простягнути руку… Та Альга не зробив того рішучого кроку. Заговорив про високі філософські матерії, й Арі непомітно зітхнула. За філософськими конструкціями Альга хотів сховатися сам від себе.
Зв’язок із "Сатурном" давно було втрачено, спостережень простору, який безпосередньо прилягає до центру Метагалактики, накопичено чимало, а вони продовжували рухатися все далі й далі, тоненькою голкою заглиблюючись у потаємні клітини Всесвіту.
Арі марніла з кожним днем — сивина вже густо пробивалася в ЇЇ волоссі, зморшки з’явилися на шиї, по-під очима, на чолі. Шкіра втрачала еластичність, тіло ставало дедалі кволішим — ріка Часу, що захопила раке-ту, безжально змивала, зносила клітини, руйнувала їх тисячами.
Те ж саме робилося й з Альгою — процес дисиміляції підточував і його, молодий чоловік перетворював-ся на діда. Але він цього не помічав, з жахом стежачи за Арі. "Вона так довго не витримає…" — пекла думка. Поклав собі рішуче поговорити з нею.
Це сталося на черговій зміні.
— Швидкість хронотонів різко зросла, — сказала Арі, насилу підвівшись зі свого сидіння. — Особливо стежте за масспектрометром.
— Гаразд, я стежитиму. Але… У вас хворобливий вигляд, Арі.
— Так, мій любий Альга, я почуваю себе кепсько. А ви?
— Та я ніби нічого… хоча, звичайно…
— Нам треба ще хоч трохи протриматись.
— А може… пора на зворотний курс?
Обличчя їй пересмикнулося — чи то з остраху, чи з несподіванки. Сухі, вже старечі губи зворухнулися, але вона не встигла нічого сказати, як болючий кашель здушив їй горло. Кашляла, притуливши руку до запалих грудей, потім кілька хвилин судорожно хапала повітря, наче після інтенсивного бігу.
— Знаєте… я також думала про це… Але ж ми ще… Треба ж визначити напрям потоку…
— Все одно вже й так ясно, що "Сатурнові" треба міняти курс, — заговорив Альга, щоб дати їй трохи перепочити.— І вони, певне, одержали наше застереження. Отже, програму свою ми виконали.
— А мети ще не досягли, мій любий Альга.
"Мабуть, їй полегшало, що знову вжила тієї формули,— подумав філософ.— Але на що вона сподіваєть-ся?" Та коли Арі докладніше розповіла про свої наміри, він зрозумів, що в неї на думці параметри хронотонної річки, викривлення простору, його дискретність… Чергуючи, Альга тільки й думав про це, обмірковував, як її переконати, що таке завдання вже їм не під силу.
Перше, про що Арі спитала, повернувшись на чергування, було:
— Яка швидкість хронотонів?
— Зростає в арифметичній прогресії.
— Добре, що не в геометричній, — зітхнула полегшено. — Тоді ми загинули б миттю…
Коли вона сіла в крісло перед екраном, Альга сказав:
— Я обміркував становище всебічно, Арі.
— Які ж висновки?
— Подальші дослідження не мають ніякого сенсу.
— Чому? — Арі повернула до нього сиву голову.
— Що б ми не відкрили, яку б інформацію не здобули, все залишиться з нами. Передати ж на "Сатурн" ми нічого не зможемо, то який же сенс?
— Мій любий Альга…
— Ні, ні, заждіть. Я вмикав перетворювач, на екрані з’явилась жінка. Вона беззвучно кричала — чи щось повідомляла, чи просила допомогти… Багато експресії в очах, в рухливих губах… До кого вона зверталась? Хто її тепер почує?
— Хтось чув, комусь потрібно було. Що ж стосується нас… Невже вас самого не цікавить нова інформа-ція? Ми автономна частина людства… Але ми ж не втратили інтересу до життя?
Вона говорила з такою внутрішньою переконаністю, що було ясно: від своєї мети не відселиться. Ну що ж, думав Альга, це логічно, зрештою, так і повинно бути. Але ж щеміло серце за неї!
— А що, коли ми ввімкнемо рушія, аби зменшити швидкість хронотонної ріки?
Арі замислилась.
— Давайте спробуємо. Це продовжить нам життя, а значить дасть можливість…
— Так, так, ми одержимо багато нової інформації!
Приготувалися до перевантажень, ввімкнули. Корпус корабля затремтів, наче жива істота. Двигун посту-пово набирав потужності, але — парадоксально! — на швидкості ракети це не позначилось зовсім. Стежили за приладами, дослухалися, чекали наростання швидкості, коли тіло починає з більшою і більшою силою притис-куватись до сидінь. Всього цього не було! Швидкість ракети не змінилася ні на йоту.
Арі вимкнула головного рушія, натомість запустила гальмівний, що на носі ракети.
