Хронотонна Ніагара - Бережний Василь
Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно минулими епохами, її голос навівав чари казок, пере-носив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували лю-дей на "Сатурні", уява малювала замість тихих басейнів бурхливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..
Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучнос-ті.
— Не так голосно, діти, і не всі разом…
Та запитання посипались, ніби корпускули в лічильнику:
— Навіщо сконструювали гори?
— Хто вигадав річки?
— Чому раби не повстали всі разом?
— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?
— Чи можна дихати на вітрі?
— Навіщо наробили стільки снігу?
Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.
— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені допоможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про го-ри.
Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.
— У нас, на "Сатурні", гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не по-трібні, краса нашого "Сатурна"— в доцільності кожної секції, кожної деталі. А на Землі…
Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не гля-нувши на екран, крикнув:
— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…
— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.
— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це про-сто жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!
— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?
— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!
— А що сталося?
— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!
І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.
Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здава-лось, забувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. "Що ж це та-ке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…"
Та досить їй було поглянути на екран, як розгубленість одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бу-ти взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисци-пліни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не порадилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…
— Продовжимо, діти, наше заняття…
Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячува-ла його в таємниці своєї науки з якимось особливим задоволенням.
Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поставила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.
— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить "Сатурн", дехто з учених вважає фікцією. Інші поясню-ють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї сис-теми бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономічний Атлас? Усі "ближчі" галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висновок: "Сатурн" вступив в область, яка безпосеред-ньо прилягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там генеруються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які невідомі властивості того простору? Хіба не муси-мо дослідити?.. За моїми підрахунками, "Сатурн" підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки ви-никнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов’язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максимально можливою швидкістю, можна досягти центру Всесвіту за якихось сім–вісім років…
— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?
— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрієм зв’язку, зникають безслідно, не передавши ніякої інформації.
— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?
— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек . А далі зв’язок обривається. Ось чому я й вирішила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чутливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінливого середовища.
— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.
— Отже, ви підтримуєте мене?
— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзвичайно цікаво. Такому дослідженню можна присвяти-ти життя.
На її чутливому обличчі заграв усміх, і його самого пройняло відчуття щастя. Співзвучність неспокійних інтелектів — що є радісніше в житті? Просто дивно, як він сам не висунув такої вочевидячки необхідної ідеї розвідувального польоту до центру Всесвіту?
Арі нараз насупила брови й одразу ж заговорила застережливим тоном. Чи враховує він ступінь небезпе-ки? Чи усвідомлює, що це буде не звичайна наукова вилазка, яка має нульовий коефіцієнт ризику і дає втіху вже хоча б зміною обставин життя? Ця мандрівка має бути дуже тяжкою, довготривалою, небезпечною.
— Все наше життя — мандрівка в невідоме, — сказав Альга. — Якщо ви вважаєте, що я буду корис-ний…
— Я рада, просто щаслива, що ви перебороли щоденну інерцію. Отже, летимо?
— Летимо! — вигукнув. І тут же був нагороджений поцілунком.
— Якщо у вас є з ким прощатися, — весело сказала Арі, — то прощайтеся. До старту лишається… — по-глянула на хронометр, — тридцять три хвилини.
— Я тільки попереджу свого партнера, що шахову зустріч доведеться відкласти на деякий час.
— А я попрощаюсь із мамою.
Ходили піщаною доріжкою понад озерцем — Арі в темно-синій сукні, мати в золотистій. Справжній гайок навколо озера — із живими березами, дубами, тополями. Але він непомітно для ока переходить в ілюзорні ліси, які, здавалося, тягнуться на десятки кілометрів і творять непрохідні хащі. Звідти повіває цілком реальний вітерець, приносячи лісові пахощі і щебет птаства. Зараз Арі особливо гостро відчуває красу цього шматочка живої природи. В розвідувальній ракеті приміщення тісні, вода лише для побутового вжитку, ну, а дерева… про них можна буде хіба що помріяти.
Ходили мовчки, прихилившись одна до одної, ходили, неначе над прірвою. Та воно ж так і є: космічне провалля поруч, он за тією стінкою корпусу. Мати нічого не питає, донька з’явилася до неї перед відльотом, і цим все сказано. Взагалі, вони чудово розуміють одна одну й без слів. Материне серце млоїло тривожне перед-чуття, та вона гамувала його. Що ж, Арі самостійна особа, не належить до працівників екіпажу, а тому цілком вільна у виборі свого шляху. І, певне, цьому польоту вона теж надає надзвичайного значення, коли побоювала-ся, що мати почне відговоряти. Ех, Арі, Арі! Живемо один раз, і в кожного свій життєвий шлях…
— Мені пора, мамо.
— Я тебе ждатиму, доню. Щасливо!
— Спасибі за те, що ти така…
— Пам’ятай: я тебе жду.
Арі поцілувала матір і швидко пішла. Перед отвором до Головного тунелю оглянулась і махнула рукою. Мати самотньо стояла біля озерця, і сльози напливали їй на очі.
Може, це одвічна доля матерів — проводжати дітей у далекі мандри. Де та міра, якою можна було б ви-значити горе матерів усіх часів? Певне, й електронна машина заплакала 6, якби її підключити до материнських сердець…
Цілий рік регулярно з’являлася Арі на материному екрані. Передавши наслідки досліджень Науковому Центру, вона одразу ж з’єднувалась із матір’ю. Голос її завжди був енергійний, обличчя безхмарне. Вони з Аль-гою рухаються точно по світловій лінії "Сатурна". Мас-спектрометри та й вся інша апаратура працює добре — вже виявлені деякі незначні, ну зовсім незначні зміни в компонентах потоку космічних часточок. Але, наголосила Арі, ці зміни мають тенденцію до збільшення, посилення.
Її прогноз справдився — упродовж усього наступного року пучки хронотонів, сказати б, товщали, росли, густішали. Наче окремі струмочки зливалися в єдиний потік. Довелося збільшити пришвидшення, щоб якомога далі проникнути в цей об’єм. Після цього зображення Арі на материному екрані все більше й більше тьмяніло, обриси його поступово втрачали контури, розмивалися. Крізь туманну запону ледве долинали окремі слова:
— Хронотони… не властиві орбіти… Застерігаємо "Сатурн"… течія… потужна течія… компоненти по-ля… Міняйте, міняйте трасу!..
Екран зовсім померк, пропав і шепіт.
"Що ж це буде? — мати складала долоні, — А може, повернули? Останню інформацію послали майже три роки тому… Хоча міркування про ці умовні роки позбавлені найменшого сенсу: кожна інерційна система має свій час…"
Свій час… Так, Арі й Альга, безумовно, мали свою, тільки їм належну, систему обрахунку часу. Та чим далі рухалась їхня ракета, тим виразніше проступали якісь дивовижні зміни в цій системі. Інтенсивніше запра-цював не лише хронотрон — масспектрометр часточок часу, а й самі їхні організми. Посилився обмін речовин — кожна клітина тіла працювала за якоюсь шалено інтенсивною програмою.
— Я, мабуть, захворів, Арі, — сказав Альга, — Увесь час мене мучать голод і спрага. їм і не наїдаюсь, п’ю і не можу напитися.
— Те саме коїться й зі мною, — спокійно відповіла дівчина. — Це нормальне явище.
— Нормальне?
— Так, мій любий. Погляньте на осцилограф — потік хронотонів посилився більше як удесятеро. Ці час-точки не екрануються, всі форми матерії, принаймні ті, які ми знаємо, прозорі для носіїв часу. Але вони винят-ково активні — в природі немає жодної елементарної часточки, не захопленої хронотоном…
— Звичайно, позачасової матерії нема. Але ж ми рухаємося з такою швидкістю…
— …Що час мусив би уповільнюватися, правда?
— Згідно релятивістської теорії.
— Я вже міркувала над цим… Тут зовсім інші компоненти просторово-часового континууму. Про них не знали та й не могли знати фізики… До речі, це вам матеріал для філософських узагальнень.
— Які компоненти ви маєте на увазі?
— Інтенсивний потік вільних хронотонів. Для нас тепер час буквально летить.
