Старі люди - Кониський Олександр

Гріх який і сором! Се так дияволів отой чортяка з ланцюжником підвели мене.

— Ти-ж казав, Степане, що чортів нема, — уколов Дем'ян. —От бач "нема", а він взяв та з болота на тебе й "пугу"!

Степан ніби того не чує й каже:

— Не умисне, а все-ж воно чуже... гріх; не по правді... Помилка, треба-ж її полагодити.

— Звісно, треба.

— А хто винен тому?

— Ланцюжники...

— Ледве чи так! вода засмоктала межу, — вода й винна.

— А воду хто дав?

— Годі тобі "хтокати: хто — да хто? ти кажи — як нам розійтись по правді?

— Верни чуже, та й квит.

— Скільки-ж тобі вернуть?

— Не скажу! не вгадаєш! Часом перебереш — гріх, не добереш — шкода... треба по правді, по сущій, по щирій...

— Нехай буде копиця... Береш?

— Не візьму.

— Хіба мало?.. Бери, визволи мене з гріха.

— Ні. Степане! так не можна: шкода мені тебе, та шкода й себе... Гріха чужого на себе не хочу. Забирай усе, що накосив, та зробім певні прикмети — доки ти косив, щоб на те літо знати було.. От я, біг поможе дожити, і почну косити з того місця, де ти тепер скінчив.

— Ні, і так не рука!... Добре, як доживемо до того літа, а як ні? — як я тоді буду? З чим я стану перед богом за твоє сіно? Ти тільки подумай про се? Прийду я з гріхом на душі, а мене святий Петро з першого митарства та в пекло на саме дно!

— А ти-ж казав колись, що пекла нема, — знов уколов Дем'ян.

— Ти говори не про пекло, а про сіно... Ну, нехай буде по-твойому, що ми доживемо до того літа, а як ти знаєш, що й на те літо вродить така сама трава? Буде рідша, твоє перейде не по правді... Тут не наша воля...

— Звісно, на все воля божа...

— І з межою як воно? Самі не розберемо, нехай нас люди розведуть. Здаймось на громаду...

Прийшла осінь. Якось в суботу по обідах зібралася громада. Скоро скінчили пораду в справах громадських, зараз виступили Славир з Пухирем.

— Розведіть нас, люди добрі!

— Позиваєтесь? — спитав писарина.

Діди й руками, і ногами: — Крий нас, мати божа! Цур та пек тим позвам! ми по-сусідськи... Правди шукаємо, та своїми головами не знайдено. Громада розумніша за нас: нехай вона покаже нам правду...

В громаді, як звичайно, загули чмелі: одні за Степаном, другі за Дем'яном. Піднявся галас: той тому, а той другому завдає брехні!

— Я сам при тому був, як ланцюжники вели межу, власними очима бачив і заприсягну, що межа була отак, як дід Степан каже, — гукав Іван Гриб.

— Та й я-ж був при тому й мені не повилазило... Мій плуг тоді саме чергував, я й за плугом ішов, і от вам хрест святий, Що межа була отак, як дід Дем'ян каже, — гомонів Овсій Москальчук.

— Брехня!

— Забреши ти з собаками.

— Заскигли ти з ними, та ще з скаженими!

— Бодай у тебе в животі скиглило!

Дід Степан швидче шапку на голову та:

— Тікаймо, Дем'яне, до господи! Бач, до чого договорилися! Почали шукати правди, а на собак звели. Ходімо швидче. Не наше на коші мелеться.

— Було наше, та чортяка звів на чуже.

Не дала громада ради; тільки й договорилися до того, що "не нам дідів судить; нехай їх бог розсудить, порадить і напутить".

Діди на тому не заспокоїлися: думка про "чуже" мулила їм, не давала спати; вони жадали правди; їм хотілося, щоб чужий хто вирік їм: хто з них вчинив не по-правді й як їм розвестись за те сіно?

За кілька тижнів прийшли діди до отця Корнія: той порадив їм іти до мене, щоб я "роздивився по плану".

— Се нам не рука, — каже Славир.

— Чому? — питає отець Корній: — він же людина видающа, по планах і розбере.

— Може, пан-отченьку, воно й видюще й розбере, та не рука нам: воно супроти нас — блазня (мені тоді було 36 літ), ніяково нам... ми старі люди...

— Так ідіть в суд.

Дем'ян махнув рукою...

— Знаємо ми ту сіпацьку правду! Нехай вона скисне з сіпаками...

На провесні Дем'ян занедужав. Того саме часу прийшла в село певна звістка, що в нашому повіті заведено нові суди, "такі суди, що не судитимуть, а все миритимуть людей по правді".

Отут-то ота межа, чи ліпше мовити "сіно з чужої сіножати", замулило знов діду Степану. Знов він за порадою до отця Корнія.

— Треба, каже, хапатися та до нового суду поспішати, а то як преставиться Дем'ян, так я тоді так і зістануся з гріхом за те сіно.

— Спокутуєш перед богом, — утішає його отець Корній.

— Не дійшовши правди, не можна спокутувати, бо не знати певне — за ким з нас гріх: чи за Дем'яном, чи за мною.

— Так Дем'ян спокутує...

— А як-же він, лежачи в могилі, довідається, чи за ним гріх, чи за мною?

— Бог розбере й розсудить.

— Бог, кажете ви... Гм! у бога иншого діла доволі... Гріхи наші — се його діло; а сором перед людьми хто з мене здійме?.. От в чому уся сила. Перед богом і ви за мене заступитесь, помолитесь, а перед людьми як? Скажуть: на старості літьох на чуже сіно поквапився... Хіба се малий сором!.. Виходить на те, що треба рушати до судді... Чув я, що велено, щоб про всіх людей і суд і закон були однакові... Так і слід. Перед судом, як перед богом — усі люди рівні. І правда про всіх людей однакова мусить бути... Зараз після Великодня подамся до суду: не кари, а правди нам треба.

Тим часом Дем'ян вичуняв. Степан невимовне радів.

На провідному тижні в середу, бачу я з свого саду, що дід Дем'ян лаштується набивати переріз. Майструє він, аж ось іде до його в холодок і Степан. Привіталися.

— Чи чув ти, Дем'яне, які тепер нові суди заведено? — питає Степан.

— Чував... Еге! от-тобі й на!.. і не вгадав: чи розмір мій зневірився, чи рука моя не туди повела, та й покоротив; пропав обруч...

— Ну-бо, Дем'ян! слухай, що я тобі кажу! Переріз твій не втече...

— Та слухаю-ж, кажи...

— Ота межа наша... треба нашу справу довести до краю...

— Час би вже давно.

— Так ти-ж нездужав.

— Та не все-ж я й нездужав... Хе! матері його лихої.. треба нову клепку...

— От ти знов за клепку! Я тобі — амінь, а ти — "од лукавого"... покинь ти отой переріз та послухай...

— Кажи, говори, я й робитиму і слухатиму.

— Я за ту межу...

— Ну? добре...

— Чи я вкосився?

— Авже-ж вкосився.

— А я кажу: ні.

— А я кажу: вкосився...

— Умирати нам треба; смерть в обох на носі, а ми за те сіно до правди не дійшли. Люди кажуть, що у нових судах сама суща, чиста як роса, правда...

— Усяка роса буває...

— Та ну-бо слухай: так от і нам би в суд...

— Позиватися!? — скрикнув Дем'ян і випустив з рук обруча... Тю-тю, Степане! чи ти при собі! Схаменись!

— Не тюкай! а то й я тюкну, та ще й свисну.

— Свищи, не свищи, а не буде жаба в борщі... так і твої суди... Знайшов, де правди шукати! бач!.. в суді...

— Треба, Дем'яне, спробувать!

— Що-ж! лизни язиком залізо на морозі...

— Ні, я не жартома... Ось ходім до судді, — нехай він розбере: за ким з нас правда?

— Тривай же! я помолодшаю, так тоді.

— Ти упируєш?...

— І не думаю, а кажу: повремени.

— Нема часу временити... Прийде робоча пора, тоді не до того...

— Все-ж і я свого кадовба не кину.

— Коли так, дак я й без тебе піду.

— Так би й давніше; аби не заблудив...

— І піду.

— Йди та не барись; а вернувшись і мені скажеш, яку там правду побачиш...

Степан пішов. До судді було верстов з тридцять; проходив він три дні. Дем'ян аж занудився, ждучи його; дуже кортіло йому знати, що скаже суддя.

— А що, — казав він, отцю Корнію, — як скаже суддя, що Степан не вкосився — що тоді?

— Нічого.

— Де-ж вам нічого! Значить тоді, що я Степана оклепав?

— Неумисне, помилився — біг простить...

— Такій старий та й помилився... Ба! чи то-ж не сором перед людьми...

Нарешті присмерком четвертого дня вертається Степан. Дем'ян, як угледів його, так прожогом до його:

— Добрий вечір!

— Добрий вечір!

Поцілувалися й сіли під брамою.

— Втомився?

— Не без того таки...

— І був?

— Був! — зітхнувши відповів Степан.

— І бачив?

— Отак, як тебе.

— Говорив?

— Все до-чиста розповів...

— А він?...

— Він?...

— Еге...

— Бодай-би я був на той час оглух.

— Хіба він що? Говори...

Степан мовчить, а Дем'ян спостерегає його, хоче з очей його вивідати, що сказав суддя, а потім перегодом і каже:

— Ну, так що судця?.. Погано?

Степан махнув рукою й відповів:

— Лучче й не питай.

— Та я й так знаю... хочеш, скажу?

— А ну-ж, ну! вгадай!

— Сказав: дурні ви...

— Наче ти там був та сам чув... як ти вгадав?

— З очей з твоїх... Що-ж ти йому?

— Нічого...

— Не сказав, що й він з таких?

— Піди вже ти скажи.

— Таки справді: не до пуття ти зробив; вже коли не добулися ми правди в громаді, годі її шукати по судах... Бач! на моє воно й вийшло! тільки ноги дурно набив....

— Та нехай! Але-ж... як воно далі буде? чи вкосився я, чи не вкосився?...

Довго змагалися мої діди й стали на тому, що коли до Маковія не пересохне болото, так викопати рів, спустити воду й знайти межу, а сіно те, хто перекосив — продать і "поставить в церкві свічку".

Одначе так не сталося. Не дожили мої діди до Маковія. Дід Степан помер в Клеччану неділю.

Дем'ян і не сказати, як за ним зажурився, засумував: що-дня до його на могилу, та не йде, а якось суне, наче в хмару повитий. Твар йому опала, аж почорніла. Тяжко він нудився, просто — мучився чоловік; та не довго. В переддень Петра й Павла преставився.

Поховали його труна об труну з Степановою.

1895 р.

У Київі.