Старі люди - Кониський Олександр

Тхір і почав заходитися з своїм крутійством, а Дем'ян слухав, слухав та й каже до його:

— Чи правда, Мусійку, що тебе панська телиця привела?.. — значить ти теличчин син...

Люди й підхопили се слово, та з того часу ніхто Тхора инак і не називав, як "теличчин син".

Приязно, так приязно, що й не сказати, жили Степан з Дем'яном. Коли чого було бракує у Степана, він іде в комору до Дем'яна і бере, що йому там треба.

Не було такої днини, щоб вони не бачилися, а скоро бачилися, то вже-ж хоч на хвилинку, а позмагалися. Не змагалися діди мої тільки в день сповіді й причастя. Коли не було у которого часу зайти до хати та "залюбки" побалакати, вони хоч через тин перекинуться словом. А в свято, чи в неділю, вони вкупі йшли до церкви; в церкві ставали попліч під криласом, говіли завжди на одному тижні, звичайно, на страсному.

По обіді в свято та в будень під гулящий час, коли погожа година, діди сидять було під брамою на днедавній дубовій колоді, що ще Степанів батько вивіз на вал у млин, та не спромігся на камінь, так колода та так і "зазимувала й зимує може цілу сотню літ".

Наш сад виходив головами саме проти дворів Славиря й Пухиря, я було сяду собі в саду й слухаю балачку дідів. Розмовляли вони голосно, а перевулок був вузенький, тихий, майже не проїзний, тим-то мені добре було чутно кожне слово дідів:

— Добре отсе діло люлька! — каже, було, Славир, — тютюн веселить серце чоловікові. Спасибіг тому, хто вигадав тютюн.

— Се ти сатані так дякуєш? — питає лукаво Дем'ян.

— Се не його діло.

— Саме й є його!... ніхто як не він і вигадав тютюн.

— Хто се тобі сказав?

— Сам знаю...

— А подумай, де-б сатана садив тютюн? у його-ж плантацій нема.

— Мало у його куп'я по болотах.

— На куп'ю тютюн не ростиме.

— У сатани — скрізь ростиме.

— А сам сатана по-твойому є на світі?

— Біс його знає... Вже-ж хтось греблі рве!

— Греблі рве божа сила.

— Ще що вигадай! — божа сила творить, созидає, а не руйнує... Вік прожив, а такого не чув, щоб божа сила греблі рвала....Яка се дитина тобі сказала?

З сього слова й займуться мої діди! Один доводить, що чортів зовсім нема, що чорти — баб'яча вигадка; а другий твердить, що коли-б чортів не було, так би "ордій" не вичитували й "не ізгоняли" бісів. І договоряться діди до того, що обидва сплюнуть, перехрестяться й порозходяться, читаючи: "Да воскреснеть бог"" .

Другим разом Степан було почне:

— Чи помічаєш, Дем'яне, люди наші наче псуватися починають?

— І не думають.

— А то хіба нічого, що дівчата починають горілку вживати?

— Люлька погасла, — промовить Дем'ян, ніби він про дівчат і не чув, і флегматично прочищає протичкою люльку; потім бере з саківок тютюн, тре його між долонями, набиває люльку, бере її в зуби й захожується кресати огню. Искри летять, але губка не займається.

— Відсиріла...

— Дивись — чи не на дощ.

— Вгадав... Колись таки буде й дощ.

Нарешті губка зашкварчала. Дем'ян кладе її в люльку, придавлює нігтем, а Степан знов своє:

— Псуються люди... благочестія меншає... А з чого воно так? Ну, скажи?

— Вже-ж з чого більш, як не з жиру.

— А може і з злиднів... сутяжно жити.

— Людей намножилося...

— Говори!.. Коли людей побільшало, так і праці людської більш стало: більш праці, більш і достатків...

— Зроду-віку сього не чув! Де се ти вигадав, щоб там було більш достатків, де більше ротів?..

— Скрізь на світі так: більше ротів, більше й рук...

— Гм! що з того! ціни на все ростуть швидче, ніж робочі руки... Пригадай, голово: коли ми були парубками, так було за трояка? [1. 10 копійок] які шкапові чоботи ушквариш! Тепер таких і за три карбованці не справиш!.. Або й горілку візьми: було за сороківку [2. 10 копійок] півкварти тобі шинкар насипле, а тепер за такі гроші й губ добре не помочиш...

— Горілка що!... байдуже...

— Вино веселить душу...

— Вино єсть блуд... Тьфу! коли-б на мене — я-б усі шинки знівечив, спалив...

— Не поможе... Та й де-б тоді люди зайве жито дівали! Ой голово, голово! достань розуму хоч з-за халяви та й подумай, де-б люди зайве жито дівали?

— Жито?

— Еге!.. та ще під добрий урожай?

— Гм!.. не всі-ж орють і сіють; є такі, що й зовсім землі не мають, а щось вони їдять... от вони й куплять зайвину...

— Всього не переїдять; більш того не з'їдять, скільки в утробу влізе, а останнє куди...

— Жиди куплять.

— А жидам на що воно?

— Жиди місце знайдуть...

— Нехай! а яка тоді ціна буде? по п'ятаку за мірку?

— Дарма! Хліб дешевий, так і все дешеве: сіль, і дьоготь і ремінь...

— А податки?... а подушне?

— То вже инша річ; то не від людей...

— Звісно...

Дід не договорив, що там "звісно", бо тієї саме хвилини підійшов до них соцький Наум Кологубенко.

— Магайбіг!..

— Куди се?

Наум обперся обіруч на свій високий ціпок і відповів, чухаючи за вухом:

— Звісно... по гроші...

— Дерти?

— Не платять вражі люди, а ти бігай, наче у мене собачі ноги. Ти благаєш, а воно тобі й ухом не веде.. Одно товче: "нема! ні з чого"...

— Так ти що?

— Звісно що: грабуватиму...

— А коли нічого?...

— Вибиватиму...

— Не поможе...

— Хлосту та другу, так поможе...

— На се громада не пристане, — мовив Степан, — се не людське діло...

— Не пристане, так нехай сама за його платить, а моє діло править. Он за Довбнею — скільки вже!

— А дітей скільки у Довбні?

— Дев'ятеро... так на що ж він стільки наплодив?

— А худобчина яка у його?

— Звісно яка!.. та се не моє діло... Прощавайте.

Наум пішов далі, а Степан до Дем'яна й каже:

— Справді-б заплатить гуртом за Довбню?

— Не гріх би було, чоловік тяжко убогий.

— Запиває трохи...

— Не з добра... Хата позаторік димом пішла... По гривні з душі і чоловіка-б визволили.

— Гривня та не які гроші, але, бач, сьогодні скинемося на Івана, завтра й Петро того захоче, а за ним піде і Хамченко, і Кравченко, і Отеса й инші... На всіх не настачиш...

— Не доладу твоя річ! Чи бачив ти коли, щоб людина хотіла убожіти? Хто собі ворог!.. А порятувати чоловіка треба в усякій біді... Одначе — час до хати.

Діди порозходяться, а завтра знов зійдуться під загатою; знов змагаються, сердяться, але до сварки ніколи не дійде у них. От вже як круто було повернуло у них за межу на сіножаті, але й тут вони не посварилися.

Межували ото в нашому селі землі. Се давня дуже справа. Люди зазнали з того чимало халепи. Звісно — темнота така, а ланцюжники ті скрізь однакові... часом не без помилки: у кого землі побільшало, у кого поменшало, а инде й зовсім земля "попропадала". Пропало два упруги і в діда Степана.

— Де моя земля ділася? — питає він у ланцюжника.

— За линію вийшла, — каже той.

— А де та линія? покажіть мені, нехай я побачу, яка вона.

— Дивись.

Показали йому на плані, він там нічого не розбере; а вони — хи-хи-хи!

На весні Степан розпитався по селу, у кого з людей ще земля "попропадала", та й — заходився був шукать "линії". Дійшов до самого Чернігова й побачив, що земля за линію не виходила; де була, там і лишилася, тільки ланцюжники поперегонили її в другі руки. Таким чином і Степанове коноплище, і Дем'янів підмет взяли та й "перескочили" до підпанка Трегубенка.

Степан до Трегубенка:

— Верни моє коноплище.

— Я його не сам взяв; мені його "по положенію", а ти, діду, йдеш проти "положенія", — значить бунтуєш; за се, часом, і Сибіру коштують.

І почав Трегубенко людей лякати та юдити на Степана... От-от би зробили з Степана "бунтовщика", та вже мировий наш вступився... А Трегубенко — хоч і лиходій, але тхір... Зрозумів — де дуб, де береза, і покинув юдити, але коноплища не вернув.

Зазнав Степан з того межування ще й другого лиха. Сіножать вимежували йому на болоті, межа в межу з Дем'яновою. Межу проводили літом, коли на болоті води не було. Плугом пройшли розпругу по суходолу. В-осени, а потім і на весні, як пішла вода, так і засмоктала, злизала ту межу. Немов на гірше лихо, межу провели не просто, а коліном, через що Дем'янова сіножать врізалася трохи в Степанову.

Прийшла касовиця; межі тієї й сліду не знати, та ще як на те-ж, літо випало дощове; з болота вода не зійшла; косили в воді.

Не відаю, чому Дем'ян спізнився з косовицею й почав її тоді, коли Степан своє вже покосив і на суходіл повиносив.

Глянув Дем'ян і каже:

— Що отеє з Степаном сталося? Чи не рішився він? Де в його очі були?.. Гляньтеся — в моє вкосився!

— Чи справді? — дивується Степан.

— Подивись сам!... В моє заліз.

— І не думав.

— Може й не думав, та не думаючи й заліз! Хіба тобі не в тямку, де межу проведено?

— Отам саме й проведено, де я викосив.

— Там, та не там!..

— Дивись: я пройду по межі.

— Ану-ну! Йди, я придивлюся.

Дем'ян іде болотом, а Степану у слід його:

— Годі, годі! і не думала й не гадала тудою межа йти! Годі! не топчи дурно підошов.

Дем'ян спинився, глянув наперед, приставив долоню до чола, щоб сонце очей не сліпило, подивився навкруги, поміркував і каже:

— Справді, чи не помилився я. Скажи мені от-що: чи коліно доходило до отієї розкарякуватої верби? Мабуть не доходило.

— Не згадаю! може й доходило.

— А може й ні...

— Нехай! а проте коліно починалося проти дупленастої верби?

— Наче-б то, що й так!...

— Виходить тоді, що ти вкосився?

— Може й вкосився.

— Не "може", а таки так.

— Нехай! так що?

— Значить гріха приняв!

— Не приймав.

— Хіба чуже косити — не гріх?

— Ну, нехай і гріх, — так що?

— Як-же воно буде з сіном?

— Якось воно буде. Сіном тобі верну...

— Як-же ти вгадаєш, скільки треба сіна?

— Я твого не візьму, а свого не дам. Не то що копиці, а й жмені єдиної чужого добра з на свою душу не візьму! Нехай воно скисне. Треба нам правди дійти.

— Авже-ж треба.

— Треба ждати, доки вода спаде, тоді по сухому слід знайдемо.

— Вона може й на те літо спаде, а у нас з тобою смерть не за плечима, а перед очима... Помремо з гріхом... Так не годиться...

Діди замовкли й задумалися... Знати, що слова: "гріх, правда, смерть" мають у них глибоку й велику вагу...

Заким діди мої мовчки поважно міркували, та міркуючи зітхали й хрестилися, косарі косили.

Минуло доволі часу, діди все мовчали; нарешті Степан глянув на небо, перехрестився й мовив:

— От-так дожились! зроду-віку чужою порошиною не покористувався, а тут перед смертю — дивись, що випало, — в чуже вкосився...