Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Влучивши хвилину, він запитав у Анни:

— А де це твій Іван?

— Сватається Іван... Десь пішов аж у Вижницю. Там його молода, — відповідала Анна, намагаючись не виказати свого хвилювання.

— А дівка гожа?

— Говорить, що дуже гожа, душевна...

Аж в обідню пору гості звелися з-за столу. Комісар дякував Адальбертові за всі добрі послуги.

Коли після недовгого гостювання виїздив Адальберт, Анну опанувала байдужість. Може, полегшало б їй на душі, коли б він налаяв та побив. Не знала, що сказати йому на прощання, тамуючи сльози, щоб не бризнули вони з її великих очей. Все їй збайдужіло. Сумно дивилася, коли він одягав сардак14, прикро було бачити, як поклав кілька злотих на стіл, наче жебракам кинув на безталання. Серце билося в грудях, а на устах зринали слова, не виливалися ні благаннями, ні докорами.

14 Верхній одяг.

Не проводжала за ворота мужа, сиділа нерухомо, лише поглянула та й одвернулась, коли сів з комісаром у бричку, й поїхав. Здавалося, що то назавжди помчали у безвість її щастя, молоді літа й радість, пустку і смуток залишивши в непривітаному серці. Куди понести його, з ким поділити пекучі болі? Обняла Осипка, дивилась — зовні він схожий на Адальберта. А яким виросте? Взяла за руку сина і попростувала, як жебрачка, на кладовище. Ось тут могилки її дітей, передчасно померлих. Усі сім могилок повиті барвінком, а над восьмою, де поховано першого мужа, понахиляла калина червоні, наче кров'ю налиті, кетяги.

Анна стала на коліна й голосно заридала, виливаючи нестримні болі. Осипко не знав, як дати раду матері. Обняв її за шию, припав губами до щоки, спиваючи з поцілунком сльозинки. Здавалися вони терпкими і боляче краяли дитяче серце.

— Велика печаль на нас, — мовила Анна і заклякла, схилилась біля могилок. А вітер, як ошалілий вершник, бився об хмари; забунтувалися верхів'я смерек, затріпотів зів'ялий лист орішника, й калина вронила сльози.

* * *

Минали дні, як каламутний плин вуркотливої Путилівки. Прислухалася Анна — чи не почує голосу Івана в обійсті. Вдивлялася в позавішувані туманами гірські далі. Захмарилось небо, засіваючи царину 15 дрібномаківчатою водяною порошею. Десь здалеку ненароком почується протягле виття зголоднілого вовка — мабуть, зазирає в спустілі загороди на пасовиськах.

15 Обгороджена ділянка сінокосу.

Подоланий нудьгою час не приносив радісних вістей. Чекала гожої днини Анна, щоб вирушити в дорогу. Треба повести Осипка до знахарки, бо часом очима хворіє хлопчик. Може, дасть яке зілля. Шлях не близький — аж до Вижниці. Там, може, де зустріне Івана, що пішов з Лук'яном Кобилицею. Треба ж віднести синові дублений сардак та вовняні онучі, бо незабаром спустяться з верховин холоди, принесуть зимову стужу. Недарма ж ото вовки обзиваються, віщуючи неспокій.

Хотілося Анні, зустрівши Івана, розповісти про все, що почула в своїй хаті, коли приїздив комісар з лісничими. Збиралася в дорогу. А небо то розхмарювалось, то знову пелехата завіса закривала далину. Раділа, коли вітер розвихрював нагромаджені хмари і сонце позолочувало крайнебо. Веліла Осипку лагодитись до мандрів. Тішився він з того, збирався, наче готувався вирушити в далекі, незнані світи. Уявляв їх такими, як розповідала Марійка в казках. Там, у мандрівках, трапляються різні пригоди. Зазнати б і собі такого дива, стати опришком або полетіти на крилах зачарованого птаха.

Ходив аж до Путилівки, прислухався. Всюди тихо. Лише десь чулися голоси п'яних жовнірів. А село — ніби чума притлумила, і воно принишкло, спустіло. По шляху обвітрені віти смерек наче вабили в свої обійми, кликали вирушати в дорогу.

Читав тривогу в очах матері, коли вона виходила до царини, позирала на замрячені обрії. Та ось наче змилостивилось над нею небо, посміхнувшись цятками блакиті. Гірське вітровіння, розтерзуючи тумани, визволяло схили гір, вкритих ніби поруділою жебрацькою сардачиною, полатаною сірим шматтям.

Треба поспішати. Осипко одяг червоні гачі. А бартку вистругав з дерева та ще й різьбою позначив.

Готовий був до мандрів, хотілось побачити, де Путилівка обіймається з Черемошем. Наслухався ж доста про ту Кам'яну багачку, що стоїть заклятою на березі відтоді, як замість шматка хліба кинула жебрачці камінь та й сама скам'яніла. Стоїть тепер, нагадуючи про нелюдську жорстокість. А там десь ще й печера Довбуша. Коби то хоч заглянути в неї.

Подорожували довго. Сідали на порозкиданих каміннях відпочивати.

— Неню! — гукав Осипко. — А цей камінь, наче Довбушеве крісло, витесане ним, як у тій казці.

Пили воду з Черемошу. Занурював Осипко руки в його студені хвилі, замахувався барткою, підгонячи хвилі, та прислухався, як за кожним ударом чувся ніби зойк. Може, то обзивається жива водяниця, кличучи веселого чугайстра до танку, як розповідала Марійка?..

Простували далі. Осипкові думки огорталися оксамитовими шумами смерек, що тоскно виводили: "Прощай, літечко, прощай, пташино, щебетушко швидкокрила..." А може, то щезник своєю бородою грається: "Ш-ш-ш... Ш-ш-ш... Щезну-полечу, погуляю досхочу, чу-шу-чу..."

Діставав із-за паска флоєру, прикладав губи, і вона тріпотіла звуками. Ось би так задуднити, щоб почувся і голос чугайстра, і химерного щезника...

Снувалися думки-казки, відганяючи втому. Анна, зупиняючись, приглядалась, чи не побачить де рясних слідів, що могла б залишити ватага. Сутеніло вже, коли почули сюркотливий плин Виженки, що віддавала свій гірський потічок поважному Черемошу. Ось і древнє гуцульське село Вижниця. Добились до хати знахарки. Тут і заночували.

Злива вражень не давала заснути Осипкові. Чув, як серед ночі десь ходила знахарка, приносила зілля та привела до хати двох чоловіків. Швидко пізнав брата Івана. А другий — то ж той, що виступав у Путилові перед гуцулами. Справді, Лук'ян Кобилиця! Сіли до столика. Каганець, блимаючи, гойдав тіні. Від розвихреної Лук'янової голови падала на стінку велетенська тінь. Уважно слухав тиху розповідь Анни і дякував за принесені вісті.

Не втерпів Осипко, звівся й підбіг до брата, обняв його, не зводячи очей з того кріса, що тримав у руці Іван. А далі пригорнувся до матері, вловлюючи її слова. Хоч не все сказане розумів, але відчував щирість тієї розповіді.

Залишаючи хату, Лук'ян приязно поклав Осипкові руку на плече, мовив:

— Рости великий, до правди щирий, а до кривди гнівний.

Цієї ночі Осипко бачив дивовижні сни. А рано-вранці вирушав з матір'ю до рідного села. Здавалося Анні, що за цю подорож набагато зріс її син.

* * *

У зав'южені вікна зазирнули пелехаті зимові дні, приносячи несподівані вісті. Демон колючих сніговіїв тоскно застогнав у бовдурі, пересиливши сюркотливий голос веселого цвіркунця.

У хаті пахло лежаними яблуками, сухими травами та свіжим хлібом. Трепетокрило, як світлячок, блимала в кутку лампадка, тьмяно освітлюючи почорнілу ікону, оздоблену вишиваним рушником. Все тут дихало святковою простотою. Не порушував її сірий кіт, що дрімливо лежав на ослінчику біля печі. Час від часу він муркотливо простягав лапу. Осипко прислухався, хотів збагнути, про що муркоче кудлай. Може, йому теж сняться Марійчині казки?

Довгими вечорами засиджувався Осипко, задивляючись на оздоби до різдвяних свят, що їх готувала вправною рукою мати. Але ні в її очах, ні у виразі задумливого обличчя не читав святкової радості. Та й Марійка останнім часом не розповідала веселих казок, а все торочила про напасників, упирів та різних зловісників. її співаночки, повиті смутком, сіяли неспокій.

По вулиці крадькома іноді проходили люди від хати до хати. До корчми ніхто не простував, бо там розташувалися жовніри. Не одна молодиця заголосила від них. Котилися бентежні вісті від оселі до оселі, від села до села — того забрали жовніри, того побили киями або погнали під конвоєм до в'язниці у Вижницю. Звістка про арешт Лук'яна Кобилиці облетіла навколишні села, туском обзивалась у кожній хаті...

Ой зв'язали Кобилицю міцними линвами,

Проводили у Сторонець з острими шаблями.

Наче готувалась Анна до зустрічі дорогого гостя. Квітчала калиною святковий книшик, ставила його на покуті, а сама позирала у вікна, когось виглядаючи. Вловлював материну тривогу Осипко, запитував:

— Має прибути дєдя в гості!? — Боляче вкололи слова Анну. Жура гризла серце.

— Хай йому радісно буде з панами, а нам... — не домовила...

У розчинені двері гуцулів надійшли різдвяні свята, принісши давно народжені віншування, колядування. Різдво — свято перемоги дня над ніччю, свято сподіванок, свято родючості маржинки. Тиху радість дає воно ґаздам з давніх-давен, коли ще гуцули молилися Велесу й приносили йому в жертву ягнятка першого окоту. Найдорожчим гостем зустрічають ґазди в цей день ватага — чарівника полонини, що заступив тепер прадавнього отамана, який водив гуцулів на сміливі вчинки, боронячи рідні гори й долини від напасників-чужинців. Різдво — свято готування в далекі мандри, зустрічі рідних і друзів. Сходяться й обіймаються побратими в ці дні, а в колядках славиться праця скотарів, хліборобів, вихваляються доброти й чесноти людей. То все дари сонця, що підіймається щодень вище над засніженими верхів'ями, предрікаючи перемогу тепла.

Ще повиті долини сніговими заметами, ще не виходить із своєї гаври 16 ведмідь-вуйко, ще не скинули з себе кучеряву паморозь смереки, а земля вже обіймається з сонячним промінням, впиваючи в себе силу родючості, щоб дарувати її всьому живому.

16 Ведмеже лігво.

Нуртують соки землі, як кров казкової царівни, коли вона пробуджується з тривалого сну.

Неквапно одягала Анна святкове різдвяне вбрання. Дивилася у вікно, де залягали, сизиною повиті, віддалини. Наче виглядала звідти свою долю, що надовго забарилася серед гірських роздоріжжів...

Надходив свят-вечір. Не можна цього дня ні з ким сваритися, злого думати, гніватися. Застилала стіл, за звичаєм, пахучою пухкою отавою; поверх неї накидала насіння й прикрила скатеркою. Під неї поклала зубочки часнику.

Звеліла Осипкові принести добрий оберемок отави й накидати під стіл.

Та найбільше розваги приніс день колядування... Радо запрошувала Анна колядників до хати. Здавалося, що з ними приходила на часинку її молодість. Приєднувала і свій ще незгаслий голос до колядників. А з нею ставала до співів і Марійка.