Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

Помандрували б аж у Молдову! Поглянь, Цоро, який він гарний, наче в барвінку купаний, — звернулась до юнки.

— Нене моя, дивись! — сплеснула руками циганочка, пильно розглядаючи прикраси на Осиповій крисані.

— То грай собі, грай, легінику, — й пішла берегом. А дівчина, пострибавши, наче русалка, на одній нозі, швидко висмикнула з крисані найкращу павину пір'їну, а другою вхопила жмуток квітів і побігла.

— Гій на тебе! — розгнівано гукнув Осип і погнався за каверзною пустункою.

Може, і не наздогнав би прудкої, як козуля, дівчини. Але вона, відбігши, зупинилась, повернулась обличчям, а руки з прикрасами закинула позад себе.

— Чому став? Відіймай! Добром не віддам. Але Осип розгублено стояв перед нею. Дівчина жбурнула у воду чічки.

— Лови! — гукнула.

Осип кинувся до берега, але течія швидко понесла жмуток. Тим часом дівчина сховала за пазуху павину пір'їну.

— Нема! — показала долоні.

Збентежений юнак запитав:

— Де ти взялася така?

— Цигани знайшли мене темної ночі на шляху. Тому я така чорна. Ха-ха-ха-ха! Який ти потішний, легінику.

Осип замахнувся флоєрою на зухвалу пустунку. Але флоєра випала з рук. Дівчина підняла її, засурмила.

— На твоє пір'ячко. Міцніше приладнай до крисані, щоб не загубив. А коли згадаєш у дорозі мене, то пусти цю павинку по воді. Якщо пірне й не вирине, то вже не почуєш моєї пісні. А коли вирине, то ще тобі заспіваю.

— Ти ворожбитка?

— Авжеж! Ха-ха-ха...

— Цоро! Цоро! Не барімося до табору. Цоро! — почувся голос матері.

Дівчина, блиснувши очима, прудко побігла.

"То так її звати? — майнула думка. — Цора..."

Долинула пісня:

Упар плай ко зелено

Кєрєл жокос романо...

Той голос котився хвилями, то поринав, то виринав.

* * *

Гомінким передвакаційним лементом бурували класи. Було про що галасувати: той радів, що незабаром вирветься на волю, той доводив необхідність продовжувати освіту, той скаржився на якогось навчителя за низький бал, а іншому просто хотілося бешкетувати.

Раптово обірвався лемент, коли до класу зайшов учитель словесності. Це був улюблений викладач. Він і сам писав вірші, наслідуючи Гейне. Кучма чорного, з помітною сивиною волосся вихрилась, бліде обличчя відтінювало гострий погляд чорних очей.

Осип любив учителя за його запальну вдачу. Обидва вони були закохані в Гейне.

Останній урок учитель присвятив читанню збірок віршів улюбленого поета. Приніс "Buch der Lieder" 31 та "Reise-bilder" 32.

31 "Книга пісень" (нім.).

32 "Подорожні картини" (нім.).

Він умів захоплювати учнів. Лилася в гармонійних звуках пісня, поставали картини надрейнської природи, повиті переказами, легендами.

Проймаючись натхненням. Осип, читаючи, передавав схвильованість ліричної розповіді про красуню, що подає голос зі скелі на Рейні, причаровуючи юного весляра, який, захопившись, забуває небезпеку підводного каміння й гине.

Ich glaube, die Wellen verschlingen

Am Ende Schiffer und Kahn,

Und das hat mit ihrem Singen

Die Lorelei getan 33.

33 Зникають в потоці бурхливім

І човен, і хлопець з очей;

І все це своїм співом

Зробила Лорелей.

— Мої юні друзі, — звернувся вчитель. — Я маю право сьогодні так називати вас, бо стали ви на порозі нового життя.

Здавалося, що він хотів висловити давно наболілі думки про свою самотність, про якісь таємниці душі.

— Друзі мої! Життя — це мандрівка в тому казковому човні, що може натрапити на скелю. Не випускайте з рук весла, правте човна повз небезпечні підводні рифи... Був і я колись таким, як ви... Багато мандрував...

Аудиторія наче завмерла, бо розповідь була незвичайна. Обірвав її різкий дзвоник, сповіщаючи про закінчення уроку. Звівся вчитель, став. До нього підходили учні, прощалися. Коли наблизився Осип, він подарував йому томик поезій Гейне, промовивши:

— Дарую описані поетом подорожні картини, бо, сподіваюсь, друже мій, доведеться й тобі мандрувати та зазнати пригод. Твої здібності свідчать, що не зупинишся на роздоріжжі.

Таким багатим не пам'ятав ще себе Осип. На диво, батько розщедрився і дав йому на дорогу кілька ринських 34. Щоправда, з таким напуттям:

34 Грошова одиниця в колишній Австрії.

— Це востаннє даю тобі. Доберешся до матері в Путилів, там підеш на свій зарібок.

Тепер Осип мав придбати подарунки для сестриць. Та й для Івана треба щось купити: той повернувся з мандрівки і живе в матері.

Полагодивши бесаги в дорогу, пішов на базар, розглядав крам, дійшов уже й ряду, де продавалися доморобні речі. Несподівано угледів Юзька, який повиставляв на продаж змайстровані свої топірці, флоєри, тарілочки.

— Юзьку! — гукнув.

— Це я, Осипе! — кинувся в обійми.

— Давай разом вирушимо на домівку. Я закінчую навчання.

— Оце добре. Не будемо баритися. Я швидко спродаю свої дрібнички або передам якомусь крамареві.

Уже повертався з подарунками, як почув знайомий голос і пісню.

Наче манив до себе голос химерної юнки. Забувши про все, Осип пішов назустріч. Зупинився біля табору. Серед загального лементу чулися вигуки:

— На Молдову!

— Сучаву!

— Ясси!

Цигани сиділи на возах, критих халабудами. З однієї визирнуло молоде обличчя — пізнав співочу дівчину. Вона піднесла догори руку, вгледівши Осипа.

З лементом вирушив табір. Гукали погоничі, верещали циганчата. А з-поміж хаотичного різноголосся виділявся дівочий голос. Наче причарований ним, Осип пройшов ще добрі гони. Стояв, доки можна було чути пісню, а потім пішов шукати друга.

— Де забарився? — зустрів його збентежено Юзько.

— Купував подарунки...

— Можна за цей час все скупити...

* * *

Ніщо так не з'єднує людей, як спільні мандри. Юні побратими вирушили долиною понад Прутом. Часом користувалися ласкою якогось попутного фурмана, що згоджувався підвезти мандрівників, а здебільшого покладалися на свої ноги.

Хоч бесаги за плечима й заважали ході, але хлопці жваво перестрибували ручаї, беручи навпростець. Аж надвечір відчули втому й примостилися на відпочинок під копицею сіна. Тут застали їх сутінки. Полягали на сіні, рахували зорі, що одна по одній виринали з глибини неба.

Осип розповідав про дівчину-циганку, з якою ненароком зустрівся. До розповіді для прикраси додав дещо вигадане, щоб зацікавити свого друга...

Прокинулись, коли щось затупотіло біля копиці. Здалося, що то потвора якась простягала чорну довгу голову до сіна. Осип завмер.

— Та це ж кінь прибився! З вуздечкою, — зрадів Юзько. — Мабуть, хоче нам прислужитись. Він упіймав коня.

— Що ти вигадуєш?

— Клади на нього бесаги! Сідаймо верхи! — В одну мить Юзько стрибнув на коня й подав Осипу руку.

Їхали хлопці сміючись. Юзько весело насвистував, а від того кінь підіймав голову вище і йшов без понуки. Та далі почав зупинятися, норовлячи вертатися назад. Мабуть, не звик далеко заходити від обійстя. Тоді Юзько вигадав інший спосіб.

— Ти сиди. Осипе, тримай бесаги, а я буду підганяти його.

Потім Юзько сідав на коня, а Осип підганяв. Так подорожували, аж доки зажевріла зоря крайнеба.

— Тепер можна й відпустити. Хай повертається. Треба лише напоїти в ручаї.

— Що то господар скаже? — уболівав Осип.

— Господаря треба сповістити, написати подяку й добре прив'язати до хвоста, щоб не втеряв.

Жартуючи, хлопці склали листа, прив'язали й пустили коня, який заіржав і подався шляхом.

Ця пригода піднесла настрій мандрівників, які багато свого шляху відміряли жартівливою їздою.

Від Вашківців до Вижниці довелося обходити несподівані плеса, що лишились після весняної повені.

Намилувавшись краєвидом з гори Німчич, побратими, поклавши бесаги під голови, лежали горілиць проти кришталевого неба. Часом боривітер шугне над ними. Від його трепетних крилець, здається, здійметься легіт і заляже на макових стеблинках, струшуючи пелюстки.

Тут зустрілися юні мандрівники з дідком-прочанином, який розповів легенду про Сокільський камінь...

Було се тоді, коли давні поселенці зайшли в ці гори. їх ватажок — Гуцул. Шолом на його голові — наче сонце світило під час свята на честь Лади, що справляли люди над Черемошем. Там святиню на Сокільськім мав Ладо. Триста легінів служило йому вдень і вночі. Всі у панцирах, всі при зброї. Праворуч у тій святині стояв образ того ж бога — білий, наче в мармуру різьблений. А ліворуч — образ чорнобога Чортовита. Стояв темний він, замість череса гадюкою оповитий. Чорний меч тримав у руці міцній, вправній.

Ось свято Лади почалось. Легіні-прислужні водили довкола святині коня білого, як лебідь, коляду співали й шану віддавали. А навколо Чорновита діди стали, а відтак і коня чорного водили. Пісень вони не співали, лиш дивилися понуро, наче сльота випадала перед ними.

Під час свята сталось диво — ожили статуї білобога й чорнобога. Загриміли мечі в руках божих, бо вступили в бій нещадний. Іскри сипались довкола, народ млів од переляку. А боги рубались до знесили. Ось у бою тім білобог, спіткнувшись, упав на землю. Тоді подав голос ватажок:

— Такий ти, білобоже? Не встояв перед чорним істуканом? — заступився гордий Гуцул за білобога, розмахнувшися мечем дужим. Ліг на землю скривавлений чорнобог.

Але таким порятунком порушив Гуцул давній звичай не втручатися в справи божої сили, за що був заклятий білобогом:

— В сю гору тя заклинаю, в ній підземнії святині скніють. І Сокільським ме ся звати оцей камінь, по ім'ю моєї птиці. Меш там доти спати, доки в літі на Купала не зішлю своїх соколів, щоб ти встав, добувши прощу.

Відтоді спочиває ватажок у Сокільськім. А щороку на Купала пробуджаєсь, щоб довідатись про прощу божу. Виглядає він соколів, що мають вість принести. Лиш тоді зможе вирушити з ватагою добувати нашу славу.

Вислухавши розповідь. Осип, дивлячись на Сокільський камінь, заклично звернувся:

— О, злетіть вже раз ви, соколики милі!.. Пішли далі. Часом доводилося пробиратися плаєм 35, де можна пройти лише один по одному. Стежинка та віддалялася від берега, то заводила під прямовисні скелі або виходила на широку долину, по якій розгалужувалося річище. Тому й село, що пишається садами, назване Розтоками. В широкому плині тут перепочиває Черемош, звільнившись від стрімких вирів. Лише тихим шепотом обзиваються хвилі, бавлячись дрібними камінцями.

35 Вузька стежка.

А за Розтоками знову кам'яні береги, наче велетні на чатах. Розбуджує їх вуркотлива Путилівка, вриваючись своїм потоком у плин Черемошу.